155 років тому на Чернечій горі було перепоховано прах Тараса Шевченка

Кобзар мріяв оселитися над Дніпром. Друзі поета у російській столиці вирішили перевезти його прах на Україну. Дозвіл на перевезення було одержано наприкінці квітня. Труну було викопано із землі на Смоленському кладовищі, вкладено в другу, свинцеву, а ту – в соснову домовину, окуту залізом. До Москви прах Шевченка перевозили залізницею. А далі, на південний захід, до Києва, труну везли на спеціальних дрогах. Домовину за козацьким звичаєм покрили червоною китайкою. Траурну процесію по усіх містах зустрічали юрби народу.

Шостого травня, вранці, похоронна процесія прибула до Броварів. А потім рушила до Микільської слобідки, де треба було чекати дозволу на в’їзд до Києва. Коли у місті стало відомо, що з Петербурга на вічний спочинок повернувся Тарас Шевченко, на Дніпро поспішили численні шанувальники його творчості, особливо студенти та гімназисти старших класів. Перед мостом коней розпрягли, і студенти самі потягли дроги з труною.

Домігшись дозволу, труну поставили у церкві Різдва на Подолі. Сьомого травня сюди прийшли тисячі шанувальників творчості Кобзаря, влаштувавши справжню патріотичну маніфестацію. Потім труну на руках несли до пароплава «Кременчуг».

Київський генерал-губернатор заборонив виголошувати промови у церкві, тому їх виголошували дорогою від храму до місця стоянки пароплава біля Лацюгового мосту. Промовців було так багато, що доводилося спинятися з домовиною дуже часто. Заодне й відпочивали, адже труна, нагадаємо, була із свинцевих пластин.

Серед тих, хто проводжав Коб­заря в останню путь, було чимало й одеситів, а найбільше – студентів. Серед них – студент медичного факультету Київського університету Володимир Бернатович. Він зустрічав домовину поета у Микільській слобідці, ніс її до пароплава. Студент юридичного факультету університету ім. Святого Володимира Андрій Денисевич, родом з Балтського повіту, теж зустрічав улюбленого поета на лівому березі Дніпра. Яків Габель супроводжував труну з прахом Тараса Шевченка до Канева, був присутній на перепохованні. Пізніше кілька разів відвідував могилу Кобзаря.

Любий читачу! Я зумисне зупиняюся на постатях маловідомих або й зовсім невідомих громадянам незалежної України. Зрозуміло, що Тараса Шевченка проводжав увесь цвіт тогочасної патріотично налаштованої інтелігенції, громадські діячі, селяни довколишніх сіл, представники різних національнос­тей багатомовної самодержавної Росії. Кілька слів я хотів би сказати про подальші долі згаданих юнаків.

Володимир Бернатович пізніше став письменником. Він автор спогадів «Похорон Тараса Шевченка». Його спостереження про поховання були надруковані у львівській газеті «Слово» того ж таки 1861 року.

Яскравіша і трагічніша доля Андрія Денисевича, що виховувався у родині жандармського офіцера. Після подій на Чернечій горі Андрій виїхав до Петербурга. Навчаючись у столичному університеті, він брав участь у студентських заворушеннях. За це його було ув’язнено до Петропавлівської фортеці. Відсидівши за ґратами, втікає за кордон, служить офіцером сербської армії. 1863 року, дізнавшися про повстання польських патріотів, залишає службу. Його покликала збройна боротьба проти російського самодержавства. У повстанській армії воює командиром загону у званні майора.

У квітні 1863 року батьку Андрія Денисевича, жандармському офіцерові, якого було послано на придушення повстання, командування польських патріотів винесло смертний вирок. Син санкціонував вирок, підтвердивши цим вчинком свою відданість справі свободи.

Андрій Денисевич ще рік провоював під польським прапором. Його було розстріляно за те, що хотів втілити на практиці волелюбні ідеї польських та українських борців.

Вільний слухач Київського університету Яків Габель став членом «Революційної агенції» – відділку польської та української революційної організації.

«Агенція» була пов’язана з закордоном, одержувала звідти заборонену в Росії літературу. Яків Габель був зв’язковим підпільної організації між Києвом та Одесою. У лютому 1863 року почалися арешти. Зв’язковий теж не уникнув покарання. Лише через два роки він повернувся у рідні краї.

З історії одеської ліберальної журналістики теж відомі цікаві факти пошанування Тараса Шевченка на Чернечій горі. Так, 1878 року до газети «Одесский вестник» надійшов анонімний лист. Автор просив редакцію взяти на себе ініціативу щодо збирання коштів на народну школу. Її мали збудувати над Дніпром. Мовляв, така ухвала найближчих друзів Кобзаря, які після похорону збиралися на квартирі Михайла Лазаревського (братів Лазаревських добре знали і в Одесі). Журналісти «Одесского вестника» ревно взялися пропагувати збір коштів на школу «батька Тараса». Збір було припинено лише розпорядженням генерал-губернатора. Та все-таки було зібрано майже дві тисячі рублів. Цих грошей вистачило на упорядкування могили, спорудження хати для сторожа. На школу грошей не вистачило. Тому було вирішено посадити навколо могили сад, обнести його живоплотом. Так на Чернечій горі забуяв одеський сад Кобзаря.