Після формування нового уряду та призначення нового генерального прокурора виникла ілюзія, що пристрасті вляглися і, принаймні, на якийсь час в українській політиці настане період штилю. Але ілюзія протрималася недовго.

ПРО ПІДТРИМКУ ЗОВНІШНЮ ТА ВНУТРІШНЮ

18 травня Київ покинула місія Міжнародного валютного фонду, яка впродовж тижня вела переговори з українським керівництвом щодо перегляду програми реформ, узгодженої з Кабміном та правлінням Національного банку. У період з березня 2015-го Україна отримала два перших кредитних транші за програмою розширеного фінансування (ЕFF) у 17,5 мільярда доларів, розрахованої на чотири роки.

Після отриманих у 2015-у сум (5 та 1,7 мільярда доларів) восени минулого року в фінансуванні, однак, настала тривала перерва. Вона зумовлена як економічними, так і політичними причинами. В умовах політичної нестабільності, пов’язаної зі зміною уряду і переформатуванням парламентської більшості, проведення реформ супроводжується великими труднощами. А про швидкі перетворення не може бути й мови. Природною тактикою МВФ у таких умовах стало вичікування, а формою співпраці — робота ознайомлювальних місій у Києві.

Після того як було сформовано уряд Володимира Гройсмана, робота місії МВФ в Україні стала не оціночною, а предметною. За всі-ма напрямами економічної політики сторонами, судячи з усього, узгоджені плани і наміри. Справа лише за тим, як будуть реалізова-ні плани.

Підсумки переговорів МВФ у Києві, як завжди, сформульовані з граничною розпливчатістю. Зі слів керівника місії Рона ван Родена (про те, що Україні для стабільного зростання економіки важливе неухильне виконання структурних та інституційних реформ, а рішуча боротьба з корупцією — лакмусовий папірець, який визначає здатність уряду забезпечити внутрішню і зовнішню підтримку своєї політики) взагалі нічого не випливає.

Але з деяких реплік зрозуміло, що в місії задоволені продовженням прем’єром Гройсманом справи колишнього прем’єра Яценюка — жорстких заходів, спрямованих на баланс державного бюджету, координації монетарної політики з Національним банком і підготовки широкої програми приватизації державних компаній.

Нема сумнівів, що зведення ціни на природний газ для населення і для промислових підприємств до єдиного показника місія МВФ також сприйняла з розумінням, оскі-льки це закриває одну з двох чорних дір в українській скарбниці. Другу діру — величезний дефіцит Пенсійного фонду — ще тільки належить закрити, і, за словами міністра соціальної політики

Андрія Реви, це питання було центральним у перемовинах україн-ського керівництва з місією МВФ.

Рекомендації МВФ щодо пенсійної проблеми, наскільки відомо, не враховують наших реалій. «Дуже і дуже невеликі пенсії (в еквіваленті — менше 50 євро) не забезпечують мінімального рівня життя мільйонам людей. А поради підвищити вік або обмежити достроковий вихід на пенсію призведуть до того, що мільйони громадян до пенсій просто не доживуть. Забезпечити зовнішню підтримку такої політики український уряд собі, звичайно, може. Але підтримку внутрішню — ніколи.

НЕ ОПИРАЄШСЯ — ПОТОНЕШ У БОЛОТІ

18 травня в Україні і в багатьох інших державах відзначали сумну річницю депортації кримських татар з Криму, здійснену радянським режимом у 1944 році. Багатолітня боротьба народу за повернення на рідну землю і нинішній опір російській окупації виглядають воістину героїчними. Особливо, якщо порівняти з обставинами, за яких Україна втратила контроль над частиною своєї території і не вживає рішучих заходів для відновлення територіальної цілісності й суверенітету.

Про те, щоб повернути втрачене військовою силою, наразі справді не може бути й мови, зважаючи на невідповідність наших збройних сил і сил агресора, але покладатися на дипломатичну і фінансову підтримку західних партнерів, не докладаючи власних зусиль, безглуздо. Двох років без Криму й Донбасу достатньо, щоб засвоїти такий досвід.

За два роки тільки один раз ми побачили ефективний приклад мирного опору російській агресії та окупації. Це оголошена у вересні минулого року «громадянська блокада Криму», ініційована групою лідерів Меджлісу кримськотатарського народу та підтримана україн-ськими активістами, а потім і українською державою.

Підраховувати, наскільки для України вигідна або невигідна економічна блокада окупованих Росією територій, все одно, що в розпал війни з Гітлером згадувати про бариші від довоєнної торгівлі з Німеччиною. Але подібні бухгалтери в Україні зустрічаються й досі. І блокада «окремих районів Донбасу, захоплених терористами, — досі нездійсненна мрія.

Ці райони за рахунок українських платників податків упродовж двох років забезпечуються водою та електроенергією; частині населення, яка масово підтримує агресорів, виплачують державні пенсії, а російський «Газпром» у судовому порядку вимагає від України гроші за поставлений на окуповані території природний газ. Мине якийсь час, і від нас зажадають контрибуцію за невиконання Мінських угод.

Угоди «Мінська-2» виписані так, що піддаються широкій інтерпретації, а провину за їх невиконан-ня можна без зусиль покласти на Україну. Що російська сторона і робить з постійним завзяттям. Під час Тристоронньої зустрічі контактної групи з урегулювання ситуації на Донбасі (вона відбулася також 18 травня) питання про звільнення заручників, захоплених терористами, було, наприклад, поставлене в залежність від амністії сепаратистів, що під час війни взагалі виглядає як зну-щання.

Знущанням, втім, є і те, що вийти з Мінського процесу поки що неможливо. І нікуди. Зовнішня підтримка України у боротьбі з агресією недостатня, а внутрішньої впевненості в тому, що активний опір необхідний, нема. Неоголошена війна триває, затягуючи країну в болото.