Багатоголоссям читачів, авторів, видавців, шурхотом сторінок, цікавих презентацій, обмінів враженнями й навіть несподіваною стрілецькою піснею народного артиста Анатолія Дуди відгомоніло й відлетіло від нас аж на цілий рік єдине в країні таке завше очікуване, чудесне свято — виставка-форум «Українська книга на Одещині». Три незабутніх дні поширення, пошанування, популяризації української книги та її авторів, повноголосся рідної української мови. Як і в усі попередні роки, найактивнішими учасниками форуму стали одеські автори та видавці — за сприяння всіма улюбленої книгозбірні — нашої Національної наукової бібліотеки.

Попри всі зусилля як видавців, так і книгорозповсюджувачів, письменник усе ще змушений самотужки шукати свого читача. Властиво, той автор, котрий пише українською мовою. Про це можна говорити і в контексті падіння інтересу до читання й до книжки в цілому (причини тут різні), і — конкретно — в сенсі байдужості до української книжки нашого одеського читача, вихованого та сформованого зовсім в іншій атмосфері. Втім, багато важить тут якість книжки, що увібрала в себе й тематику, і літературну майстерність, і просування її до читача.

Книжкове свято, що завершилося минулої неділі в Одесі, лише підтвердило це. Йдеться про те, що на всіх презентаціях книжок одеських авторів, як мовиться, вільних місць не було. Зрозуміло, що приходила публіка зацікавлена, поінформована, інтелектуальна. Таки не втекти від себе нікуди — від своїх українських, хоч трохи й притлумлених, генів, од своєї історії, з якою тісно пов’язана історія роду. Наша історія усе ще продовжує заповнювати свої білі сторінки, завдячуючи цим не лише фаховим історикам, а й майстрам художнього, образного слова, котре за силою впливу нічим не поступається документові.

Чи можна, направду, утекти від себе? Цим питанням перейнявся відомий український письменник Геннадій Щипківський, назвавши так свій новий роман: «Утекти від себе». Автор багатьох книжок, серед яких багатопланові романи (зокрема й тетралогія «Товтри»), дуже поетичні, ліричні повісті, новели, од яких часом защемить серце, а також поетичні збірки — з поезії, власне, й починав. Цього разу прозаїк виніс на суд поціновувачів слова книжку, яка читається на одному подихові, викликаючи певні роздуми про долю української людини упродовж не надто великого історичного періоду, але трагічного для цілої великої нації, для української, властиво, душі. Цей трагізм ще й по сьогодні дається взнаки — саме сьогодні, вочевидь, з особливою виразністю. А якби не було це так, то не мали б ми нині отієї роздвоєності в суспільстві, коли на тлі фактично вітчизняної війни чимало громадян воліють не помічати її — у кращому, як мовиться, випадку. Та й до самої війни, мабуть, не дожились би. Усе це — прямий наслідок того насильства над ментальністю українців, над особистістю, ламання національного характеру, здійснюваних комуністичним режимом від самого початку його силового утвердження в Україні, властиво від 30-х років минулого століття.

Саме цей період взяв письменник за основу своєї оповіді, зосередившись лише на одному поділь-ському селі, на одній родині. Він добре знає своїх героїв, тим більше, що виріс і сформувався серед них, працював пліч-о-пліч, щиро переймався їхніми радощами й печалями, а найголовніше — їхньою долею. З їхнім життєписом переплівся і його власний, коли брати під увагу контекст нашого недавнього минулого. Всі ми таки з тієї епохи вийшли, хоча немало є таких, котрі усе ще ностальгують за нею. Тому що від себе, справді, не втекти. Проте своєю творчістю майстер правдивого слова, автор суворої реалістичної прози, яка сьогодні відтиснута нібито новим художнім мисленням, немовби допомагає прозрівати тим, хто ще сумнівається, хто ще вважає, що «було щось і доброго в тих часах». Не було і не могло бути — за визначеннями, стверджує автор, і не дидактичними сентенціями, а описом долі своїх героїв, описом прожитого ними трагічно важкого часу. Стверджує майстер образного, високохудожнього слова, яким виповнені його романи останніх літ.

Завдяки старанням працівниці ОННБ Ганни Єфімової, модератора презентації, весь діапазон творчості письменника можна було побачити на спеціальному стенді в залі, де відбувалась подія. А увінчував ту справді вражаючу виставку його книжок — вражаючу якраз вірністю обраній темі, а разом з тим і багатогранністю його творчого діапазону — напис, чи гасло: «Біль душі Геннадія Щипківського». Про це було і вступне слово ведучої.

Біль душі письменника… Як дитя — найбільше у житті диво — література народжується з болю. Тоді це справжня література. Тоді вона і читається, і хвилює, й зроджує цікавість до читання. Передусім, того автора, книжку якого читач взяв до рук. З болю народжуються книжки Геннадія Щипківського — невелемовного патріота і ще до-недавна активного політичного діяча, письменника, до книжок якого час від часу повертаєшся, щоби ковтнути з чистого джерела рідної мови, наснажитись майстерністю, а може, й зрозуміти щось по-новому, глибше…

Про все це, й не лише по це, говорили учасники презентації.

— Я люблю його прозу, її поетичність, — зізнався поет, прозаїк, мовознавець Олекса Різників. І не втримавсь, зачитав уривок з повісті Геннадія Щипківського «Світло далекого берега» — отой опоетизований опис вітру, одухо-твореного, живого, що творить цілком зримий образ.

Геннадій Щипківський, властиво, саме й творить образ у своїх книгах, — наголосив доцент Південноукраїнського національного педагогічного університету Володимир Сподарець. І привів висловлювання нобелівського лавреата Світлани Алексієвич, де вона каже, як з тисячі голосів, дрібничок побуту, буття, із слів, з того, що словами, вона творить образ. Привівши це висловлювання в контексті характеристики роману, науковець нагадав, що письменник — це той, хто має слух, вміє почути. Часом одне лиш слівце, вкладене в уста персонажу, замінить десятки описових сторінок. Одне лиш слово — і вже цілий образ. Завдяки цьому в романі різко поляризовані образи комнезамівської босоти й чесних трудівників, господарів, таких, як головний персонаж роману Іван Гора. Саме завдяки цим своїм якостям, зайвим для нової влади, він змушений покинути село та податись на Донбас, а відтак і далі — аж до Канади. Але від себе самого нікуди не втекти. Рідна земля завжди кличе його до себе, де б не був і про що б не думав. Комуністична влада зруйнувала господаря, вбила в українському селянинові цю його найважливішу прикмету, зруйнувала село — основу української ментальності. Й ось маємо те, що маємо. І в цьому сенсі автор цієї та інших своїх книг ще й дослідник, засобами художньої прози він досліджує ті зміни, що сталися в українській душі, їх причини, пропускаючи все крізь своє серце. Талановито і щедро. Тому, за словами колеги-письменника Василя Полтавчука, автору таки не вдасться утекти від себе. І, привівши паралелі зі своєї власної родини, зазначив, що Геннадій Щипківський створив історичний роман, описавши долю українського села, типову для совєтського періоду.

Щиро подякувала письменникові художниця Лариса Дем’янишина, автор художнього оформлення книги — «за те, що, читаючи цей роман, відчувала, як пробуджується голос моїх предків».

Про те, як писався роман, як прийшла до нього ця назва, що стала концепцією твору, як виник сюжет, розповів напослідок сам письменник. А ще — про чисельні відгуки читачів, листи, які отримав після виходу роману, рецензії в пресі. Втім, як і після з’яви на світ інших його творів. А це, крім поезії, 7 романів, 15 повістей, 100 новел — усього за 14 років. Не гріх і похвалитись.