Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі вважав колективну пам’ять «в’язким, злиплим тягарем світу», який важко піддається науковій корекції. Проблема пам’яті для України дуже актуальна: минуло майже чверть століття, але значна частина громадян і далі сприймає борців за Незалежність — «петлюрівців, бандерівців, мазепинців» — бандитами-зрадниками.

За часи Незалежності вийшло друком багато наукових досліджень, які розсипають радянську пропаганду на порох. Без сумніву, утвердження нових назв міст, селищ, сіл, вулиць буде черговим кроком до відновлення атрофованої за часи колонізації здатності критичного мислення. Нещодавно на виконання закону про декомунізацію розпорядженням голови облдержадміністрації Міхеіла Саакашвілі багатьом вулицям Одеси присвоєно імена славетних українців. Серед них — герой Визвольних Змагань Всеволод Змієнко. Що ж це за особистість, за які заслуги він удостоєний такої (можна було б і більшої) честі в своєму рідному місті?

Серед військових Української держави тієї доби він відомий як організатор українських збройних формувань в Одесі в 1917—1918 роках, керівник військової розвідки УНР в екзилі, визначний воєначальник (один з авторів «Дива на Віслі») та активний діяч української еміграції. Майже все свідоме життя поруч з ним був його товариш по Одеському юнкерському піхотному училищу, уродженець Токмака на Запоріжжі Марко Безручко. Про Всеволода Юхимовича Змієнка неодноразово писали в одеській пресі («Чорноморські новини», «Думська площа», «Міграція») історики та краєзнавці Олександр Музичко, Тарас Вінцковський, Анатолій Мисечко, Валентин Щегленко, Олександр Скрипник. У своїх спогадах згадувала про батька донька Галина Змієнко-Сенишин, яка тричі приїздила в Україну і рідну Одесу в роки Незалежності.

Зважаючи на сказане раніше, хочу розповісти про дружбу двох чоловіків, яка зародилася в час їхнього навчання в Одеському піхотному училищі і тривала до останнього подиху кожного з них.

Всеволод народився 28 (16 — за старим стилем) жовтня 1886-го (отже, в 2016-у сповниться 130 років від дня його народження) в Одесі в родині капітана царської армії Юхима Змієнка, нащадка козаків, та учительки народного училища. Закінчив міську гімназію та Київський кадетський корпус. Марко Безручко з’явився на світ 31 жовтня 1883-го в містечку Великий Токмак Херсонської губернії (сучасному місті Токмак на Запоріжжі). Закінчив гімназію в Токмаку та вчительську семінарію, трохи повчителював, але вирішив стати військовим.

1906 року юнаки зустрілися в Одесі. Після закінчення в 1908-у училища дороги друзів розійшлися: Безручка направили до 106-го Уфимського піхотного полку у Вільно, а Змієнко служив спочатку в Очакові, а потім в 11-му піхотному полку в Житомирі. Проте друзі підтримували зв’язок і разом 1912 року вступили до Миколаївської академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчили саме перед початком війни — влітку 1914-го.

Після закінчення академії Всеволод Змієнко служив у 59-у піхотному Люблінському полку, який дислокувався в Одесі. У складі цього полку і вирушив на фронт. У бою 26 серпня 1914 року був поранений (за цей бій 10 листопада 1915-го був нагороджений Георгіївською зброєю). Після одужання потрапив на штабну роботу, пройшовши шлях від молодшого ад’ютанта штабу 39-го армійського корпусу до начальника штабу піхотної дивізії. Останнє військове звання у російській армії — підполковник.

Восени 1917 року В. Змієнко повертається до Одеси, де на нього чекають дружина і двоє синів — Всеволод та Олег. Тут поринає в атмосферу української революції. Разом з відомим громадським і військовим діячем Іваном Луценком Всеволод Юхимович сформував Одеську гайдамацьку дивізію, штаб якої розташовувався в будівлі Одеського військового округу. Полковника Мазуренка (випускник Одеського піхотного училища 1890 року) призначили командиром гайдамацької дивізії, а підполковника Змієнка — начальником штабу.

Наприкінці березня 1918 року Центральна Рада призначила В. Змієнка головою демобілізаційної комісії Херсонщини, Катеринославщини і Таврії, одночасно він виконував обов’язки і помічника губернського військового коменданта. Керував обліком, розміщенням, демобілізацією і призовом українських солдатів та офіцерів, що прибували з фронтів світової війни. З квітня 1918-го підполковник В. Змієнко виконував обов’язки начальника штабу 3-го Херсонського корпусу українських військ, а з грудня того ж року — начальника штабу військ Херсонської губернії. Під час наступу на Одесу Добровольчої армії Денікіна Всеволод Змієнко особисто керував бойовими діями гайдамаків на вулицях Одеси, а потім за наказом Директорії разом з І. Луценком вивів українські частини під Роздільну.

Під тиском більшовицьких загонів українські війська відступили до Румунії. У березні — травні 1919 року В. Змієнко вивів свій підрозділ через Румунію та Польщу на Волинь. Там його призначають начальником штабу 1-ї дивізії корпусу Січових стрільців Євгена Коновальця. Зі своєю дивізією Всеволод Юхимович до самої осені 1919-го бився проти більшовиків, поляків, денiкiнцiв. Тяжко захворівши в листопаді, потрапив до польського полону, а коли видужав — опинився в таборі для полонених та інтернованих вояків у місті Ланцуті, де знову зустрівся зі своїм старим товаришем Марком Безручком.

Марко Безручко на фронті був поранений і контужений, з початку 1915 року перейшов на штабну роботу і також дослужився до звання підполковника. Після 1917-го розпочав свою службу Україні як помічник начальника персонального відділу Головного управління Генерального штабу УНР, пізніше — армії Української держави (Гетьманату). З грудня 1918-го стає начальником персонального відділу Генштабу УНР, з березня наступного року — начальником штабу Окремої запорізької бригади ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР, а з червня 1919-го перебуває на тій самій посаді в корпусі Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця.

Упродовж 1919-го корпус вів тяжкі бої на Поділлі, відбиваючи наступи червоних і білих, аж поки 7 грудня армію УНР не було інтерновано поляками в Луцьку.

1 січня 1920 року Симон Петлюра призначив М. Безручка командиром, а В. Змієнка — начальником штабу новосформованої Січової стрілецької дивізії корпусу Січових стрільців. З цією дивізією побратими спільно із 3-ю Запорізькою дивізією Олександра Удовиченка та 3-ю польською армією розпочали наступ на Київ і 7 травня визволили столицю України від черво-них, але знову змушені були відступити. Частина цієї дивізії під командуванням М. Безручка i В. Змієнка від 28 серпня по 2 вересня відстояла фортецю Замостя, зупинивши в жовтні 1920 року наступ Першої кінної армії Будьонного на Варшаву.

Про цю битву дещо докладніше. Будьонний мав уп’ятеро більше активних багнетів і шабель, ніж Безручко і Змієнко. А за військовою теорією, для перемоги достатньо мати втричі більше сил. Однак командири Січових стрільців компенсували нестачу багнетів грамотною тактичною побудовою глибоко ешелонованої оборони міста. За цю перемогу Безручко і Змієнко були удостоєні звань генерал-хорунжих.

Зрив рейду Будьонного на Варшаву — не бій місцевого значення. Російські більшовики ставили за мету пройти через Варшаву далі в Європу, що в повоєнному хаосі мало шанс на успіх. Отже, битва під Замостям врятувала не лише Польщу, а й Європу від «принад» більшовизації.

Маршал Йозеф Пілсудський видав тоді наказ, у якому йшлося: «Наша армія пам’ятає криваві битви, в яких незмінно брало участь українське військо, як у дні звитяги, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і могили героїв заклали наріжний камінь для взаєморозуміння й успіху двох народів. Нині, після двох років великої боротьби з варварським нападником, я прощаюся з прекрасними військами Української Народної Республіки й стверджую, що вони високо несли свій прапор, на якому виписане гасло за нашу і вашу свободу, що є символом віри кожного чесного вояка».

Але доля незалежної України вже була вирішена. Разом з іншими українцями Всеволод Змієнко знову опиняється в таборі для інтернованих вояків Армії УНР. У цей час він отримав листа від одного з вірних однополчан з рідної Одеси. Там у нього після втечі з рештками війська за кордон залишилася вся рідня, з якою він не встиг навіть попрощатися і від якої довго не мав жодних звісток, бо й вони не відали, де його шукати. Товариш писав, що від тифу померли його мати, дружина і майже всі родичі. Зосталося троє дітей — чотирирічна Галина, семирічний Олег і десятирічний Всеволод.

За якийсь час сина Всеволода і доньку Галину Змієнків вдалося вивезти з Радянського Союзу за допомогою польських репатріантів. (Доля Олега залишилася невідомою навіть після тривалих пошуків СБУ на прохання Галини Всеволодівни Змієнко-Сенчишин в 1992 році.) Зустріч батька з дітьми була жаданою і хвилюючою. А потім почалися важкі будні, сповнені турбот про хліб насущний. Піклувалася про дітей дружина бойового товариша Всеволода Змієнка Марка Безручка — Клавдія Олексіївна.

У 1925 році генерал-хорунжий Всеволод Змієнко став одним із засновників, а пізніше й головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві, редактором збірника «За державність» і журналу «Табор». При цьому працював ще й викладачем Об’єднаної юнацької школи та Академічних курсах при Генеральному штабі армії УНР. Із 1926-го служив у Генеральному штабі, з 1928-го — головою громадського суду Українського центрального комітету в Речі Посполитій, одночасно очолював ІІ секцію Генштабу, відповідаючи за розвідку та контррозвідку. Він активно допомагав українським військовим емігрантам знайти себе в нових умовах життя, влаштовуючи їх на роботу, навчання чи просто допомагаючи грішми.

Марко Безручко в 1921 році очолював військове міністерство УНР в екзилі. Потім працював у польському військовому картографічному інституті. Був головою Українського клубу. З листопада 1940 року, після смерті генерала В. Сальського, обійняв його пост міністра екзильного уряду. В 1931—35 роках — голова Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві. Був редактором та видавцем військово-історичного збірника «За Державу». Автор книги «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині». Під час бучного святкування 20-ліття відродження Польської держави тамтешня влада нагородила Марка Безручка вищим орденом «Vіrtutі Міlіtarі», проте той прийняти його відмо-вився. «Я воював за Україну, а не за Польщу», — заявив бойовий генерал.

Всеволод Юхимович Змієнко помер 26 жовтня 1938 року у Варшаві, а 10 лютого 1944-го відійшов у засвіти Марко Данилович Без ручко. Поховані поруч у православній частині міського цвинтаря «Воля» у Варшаві. Слід відзначити, що комуністична влада Польщі не зруйнувала могил запеклих ворогів комунізму. Тоді як у радянській Україні близькі, рідні боялися навіть згадувати про своїх родичів-генералів. Тільки після здобуття Незалежності імена Марка Безручка та Всеволода Змієнка повернулися в Україну. Сьогодні імена цих героїв носять вулиці не тільки в Одесі та Токмаку, а й у Києві, Вінниці, Рівному та інших містах держави, за яку вони боролися.

Джерело: http://www.istpravda.com.ua.