У фільмі відомого українського режисера Олеся Саніна «Поводир», поряд з напруженим, драматичним сюжетом, найсильніше враження справляє, безумовно, головний персонаж — хлопчина-поводир незрячого кобзаря. Дивує, передусім, майстерне виконання ролі, а його погляд — вражає. «Мені потрібні ці очі», — сказав режисер, переглянувши понад 270 підлітків. Цей погляд… він промовисто говорить за багато поколінь його предків.

Американський школяр українського походження Антон Святослав Грин одразу ж зрозумів задум режисера. А що і як робити — того йому не треба було довго пояснювати. Доручену йому роль у фільмі виконав з такою вражаючою правдивістю, наче то його особиста історія. І це справді так. Душі предків його, українських праведників, що все життя своє жили боротьбою за волю України — безвідносно до соціального статусу чи фаху, та з вірою у її щасливе майбутнє — без сумніву, переселилися в нього й ведуть по життю. Й це вони провадили ним на знімальному майданчику, так само, як він провадив у фільмі незрячого кобзаря-бандуриста, колишнього сотника армії УНР…

Хто вони були, його предки, не надто далекі, бо ж не часто вдається нам простежити свій рід у темних глибинах часу, адже все те — родова пам’ять, традиції сімейні та суспільні, матеріальні свідчення епохи тощо — винищувалося окупантами, котрі лишень міняли одні одних? Лише там, де «червона мітла» не встигла все вимести, в Західній Україні, люди зуміли зберегти пам’ять про свої родини, тяглість традиції знати своїх предків та пишатися ними, хто б не були вони — добрий сільський господар, вивезений за це до Сибіру, вояк армії УНР, професор, мистець, козацький сотник… Завше пам’ятаючи, що на цьому виховуються наступні покоління.

Хто вони були, предки американського школяра української крові, що народився поза межами України і вже з дитинства почувається українцем та пишається цим?

…16 червня 1971 року в лагері суворого режиму

17-А в Мордовії у віці 60 років, з яких 34 минули в ув’язненні, помер Михайло Сорока. Український патрі-от, котрий спізнав таборів, де умови існування були найгіршими. Людина незламної волі, величезної культури та освіченості, чиє життя засвідчило високість духу та святість прагнень…

Катерина Зарицька, 20-літня студентка Львівської політехніки, вперше заарештована у листопаді 1934-го в числі дванадцятьох молодих людей з організації «Юнацтво ОУН», котрі методом атентату прагнули привернути увагу світової громадськости до української проблеми. На суді у Варшаві обвинувачені відмовилися говорити польською мовою. Після всіх апеляцій Катря отримала кару чотири з половиною роки.

У в’язниці зустрілася з Михайлом Сорокою. Після ув’язнення вони побралися. По кількох місяцях за нею прийшли вже енкаведисти. Поводилися так, що чоловік мусив заступитися. Забрали і його. При в’язничній брамі вони попрощалися і за життя вже більше не бачились. Ніколи…

То були його, Антона Святослава, прадід і прабабця. Їхній син — Богдан Сорока — народився у вересні 1940-го у львівській тюрмі «Бригідки», звідки його, вже восьмимісячного, забрали дідусь та бабуся — професор, член Наукового товариства Тараса Шевченка Мирон Зарицький з дружиною Володимирою… То був його, Антона Святослава, дідусь…

Михайло Сорока не був підпільником, не воював в УПА… Зате мав патріотичну свідомість, володів дарованим йому Господом великим організаторським хистом, умів переконувати людей. А ще мав чесноти, що становлять найбільшу цінність людського буття, його окрасу: любов до людей, глибоке й чисте сумління, відданість обраній справі — служінню своєму народові… І ще багато інших прекрасних рис, якими захоплювались і за які цінували ті, хто його добре знав. Щось із того всього подарувала йому природа, щось перейшло у спадок від родини. А проте, значна частка цього скарбу набута була ще замолоду.

«Визволителі» галичан від «польських панів», ще підступніші та жорстокіші від них, вважали таких людей найпершими ворогами нової, вже радянської влади. Потрібну інформацію про них енкаведисти мали з польських архівів — мабуть-таки, навмисне залишених. То хіба ж могли простити йому, що навчався в українській гімназії та в політехнічному інституті в Празі? Що дружив з Олегом Ольжичем — сином поета Олександра Олеся? Що зустрічався з відомими представниками української творчої еміграції?.. Все це, без сумніву, мало вплив на духовне зростання особистості.

Михайло Осадчий, колишній політв’язень, згадував: «Він розповідає про свої зустрічі з поетом Олесем; він читає його вірші; це було в Празі, в старовинній кав’ярні. Там вони пили пльзенське пиво, і там тепер висить меморіальна дошка над столиком, де сидів великий Олесь». І саме в Празі Михайло Сорока вступив до ОУН. Ця під ту пору наймогутніша політична сила витворила певний тип молодого ідейного націоналіста — людини, котра своєю працею, прикладом і відданістю прагнула служити рідному народові. І в цьому — відмінність від сучасного вульгаризованого та спрощеного трактування націоналіста, яке все ще перебуває під впливом нав’язаних нам ворогами міфів.

З Катериною Зарицькою Михайло Сорока зустрівся в ув’язненні, знав її ще з Тернопільської гімназії, де професор Мирон Зарицький викладав математику. У в’язничній каплиці співав у хорі, а вона ходила туди на службу Божу. Про їхні зустрічі в тюрмі складали легенди. Їхні долі чимось таки були схожі — недарма кажуть, що справжню велику любов дарують людині небеса. В юності пройшла такий самий шлях: «Пласт», «Юнацтво ОУН»… От лишень одним доля дарує цілий вік, та чи завжди вміють вони зробити його яскравим і наповненим, а може, й корисним — для себе та для оточуючих? Іншим — дає лише мить коротку, спалах, що триває так довго, як у небі слід чиєїсь погаслої зірки…

Михайло Сорока та Катерина Зарицька мали у своєму розпорядженні лишень чотири місяці подружнього щасливого життя. І — цілу вічність вірного кохання, терплячого очікування зустрічі, надії — невтомної і незгасної. При цьому не забуваючи ні на хвильку про основну та найголовнішу мету свого життя — боротьбу.

У червні 1941-го, перед наступом німецьких військ, коли енкаведисти розстрілювали в тюрмах ув’язнених, Катерині Зарицькій пощастило вирватися на волю. Коли німці почали переслідувати ОУН, пішла в підпілля. Працювала в юнацькій ОУН, стала організатором і керівником Українського Червоного Хреста УПА. Українська Головна Визвольна Рада нагородила її Срібним Хрестом Заслуги. У вересні 1947-го — знову арешт, і знов — та сама в’язниця. По ночах били, удень не давали спати. Рік слідства і — 25 років тюремного ув’язнення. Далі знову на довгі роки — одиночна камера. У тюрмах і концтаборах вона продовжувала радіти життю, підтримувала інших, мала великий авторитет серед політв’язнів. Рядки зі спогадів, що були вміщені у журналі «Визвольний шлях»: «І ось, коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір’я перед третім в’язничним корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона — напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй почесть. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-козацьки, під дашок… І всі мовчки. …У вузькому вікні, як образ Незламної, стояла жінка, зустрічаючи і проводжаючи нас…».

У Воркуті, де відбував свій термін, Михайло Сорока створив розгорнуту підпільну організацію. Назвали її «ОУН-Північ» (інша назва — «Заполярний Провід ОУН»). То був перший організований спротив в’язнів у концтаборах. Боролися проти сваволі, допомагали тим, хто занепав духом, вчили змагатися за життя, зберегти свою самобутність. У 1949-у повернувся до Львова. За нормальною логікою — мав би безпечно доживати віку, відхрестившись од всіляких небезпек. Але підпільна боротьба тривала, й він знову активно долучився до неї. А через два місяці — арешт. Виселили у Красноярський край. Але й там він керував підпіллям. «То був стовп, навколо якого усе духовне життя оберталося», — згадував художник Опанас Заливаха. У 1952-у «ОУН-Північ» розкрили. Михайла Сороку засудили до розстрілу, який замінили на 25 років. Невдовзі опинився в Кенгірі. Там став активним учасником повстання в’язнів 1954-го, яке отримало широкий розголос завдяки, передусім, своїй тривалості — від 16 травня до 26 червня. Після страшного кривавого придушення повстання в’язнів порозкидали по різних таборах.

Михайло Сорока опинився у мордовському таборі 17-А в селі Озерний. У сусідньому селищі Баришеве, за 35 кілометрів, відбувала ув’язнення Катерина Зарицька. Але зустрітися їм не дозволили. Й лише один раз, влітку 1970-го, пощастило побачити своїх батьків там, в ув’язненні, Богданові Сороці. Коли Михайла Сороку після інфаркту привезли в лікарню Баришевого, Катерина Зарицька тричі писала заяви з проханням попрощатися з чоловіком. Не дозволили…

Конвоїри поховали його на цвинтарі в Баришевому, на могилі поставили стовпчик із номером К-8. Побратими посадили там кущ лісової троянди, часто приходили туди, а з ними й Василь Стус. Як згадує Василь Овсієнко, «Василь Стус, як тільки потепліло, скопав грядку. Знайшлося насіння нагідок, матіоли. Ми стали доглядати квіти, і вони, Божою волею та нашими стараннями, буйно зацвіли, тішачи наші очі й душі». Проте наглядачі знищили квіти…

Катерину Зарицьку звільнили у вересні 1972-го із забороною проживати в Західній Україні. Поселилася у Волочиську на Хмельниччині. Й лише у вересні 1991-го подружжя було перепоховане разом на Личаківському цвинтарі у Львові…

…Мабуть-таки, американський школяр, навіть з українським корінням, не зміг би так перейнятися тими реаліями, духом того драматичного часу, увійти в ту атмосферу, якби не мав таких предків. Якби не знав про них, не виховувався в українському дусі. Навіть далеко за океаном…