Пообідня субота, спека, вулиця Дерибасівська… У Міському саду — свято морозива, гучить музика, з круглої естради лунають веселі пісні. Люди забавляються, прогулюються…

А за ворітьми Літнього кінотеатру, посеред суцільної руїни (тут перманентний ремонт, та такий — аби день до вечора) хлопці у камуфляжах переносять у глуху закутину кілька старих лавок. Нечисленним глядачам (небагато сміливців наважились, а передусім — не схотіли перейти цей рубікон різкого контрасту, зануритись у далекі звідсіль проблеми) вручають «Повістки про виклик» — дякувать Господу, символічні: з’явитися… день і час… стаття перша… стаття друга, вкінці — слідчий… МП… дата. І, звісно ж, корінець повістки… Сідають на лави… Тепер вони вже не глядачі — ув’язнені. Такий мистецький задум.

Усе, як у реальному нашому нинішньому житті: там — весела безтурботна гульба, тут, поряд, в’язниця, знущання та страждання, страх і відчай, мужність і стійкість, неприкрита корупція (навіть тут, у в’язниці!), приниження людської гідності, слідчі, наглядачі, суди… Про все це один по одному вповідають на тлі глухої стіни хлопці у камуфляжах — вповідають у поетичних рядках, художніх образах, метафорах… Не декламують, бо не актори, а дійсно розповідають, й це лише підсилює ефект, бо впові-дають так, немовби всі ці жахи, знущання, цілковите безправ’я, суцільне порушення людських прав і т.д. і т.п. відбувалося з ними…

За тими зачиненими дверима, товстими, непроникними для стороннього, для допитливого ока стінами. І не важливо, хто вони, їхні герої: вчорашні фронтовики, волонтери, мітингарі, протестувальники, — незрідка вони схоплені випадково, бо треба було схопити когось, призначити винним… Це їхні роздуми і їхні спогади. Й от хлопець у камері, й не важливо, один він там, чи напакована вона в’язнями, як сірникова коробка. І не важливо, що вчора, можливо, він був героєм, а сьогодні — безправний підозрюваний, ще до суду призначений винним, ми знаємо, яким може бути той суд… І не важливо, що корупціонери, котрим у нормальній країні сиді-ти б і сидіти, цинічно відкуповуються вкраденими мільйонами, кількість яких їм так само цинічно визначають судді, а ті хлопці, окрім особистої відваги та мужності, стійкості і терпіння, окрім почуття обов’язку перед Вітчизною, не мають більше нічого… Важливо, що їх тримають нескінченно довго, що їх катують, принижують, над ними знущаються менти (а як же інакше сказати?), наглядачі, співкамерники, для котрих усі на один штиб: винний чи не винний, хворий чи немічний, чи це карний злочинець — а чи сумлінний і чесний, ще зовсім юний, від матері, хлопчина…

Таку ось картину з поетичних образів, метафор, двох пісень створила Олена Герасим’юк. Це, фактично, одна суцільна метафора. Дуже сильна, смілива, часом здається, що вона ось тут на очах і народжується, з болю, може, з відчуття якоїсь безвиході, тому що на позір — це лише ретельна фіксація доби, у якій ми всі чогось не бачимо, але здогадуємось… Як журналістка вона ходила на судові засідання, писала свої повідомлення та репортажі. Але що туди можна убгати, коли журналіст бачить і чує значно менше, ніж треба було б розповісти про все, і розуміє значно більше, ніж може про все це сказати? Якусь частину цього фіксувала у своїх матеріалах. А те, що лишилося, несподівано вилилося в поезію. У невелику поему на 119 сторінок.

Це поезія тверда й жорстока, як і час, у якому живемо — середина другого десятиріччя ХХІ віку. У ній нема місця для сентиментів та розчулень, жалю й милосердя, співчуття й співпереживання. У ній — насильство, нескінченна брудна кацапська лайка, невитравлювані запахи тюрми, жорстокість, байдужість і навіть ненависть… У ній — відлуння, спотворене віддзеркалення війни, на яку багато що можна списати. Можна заґратувати чесну й порядну людину. Властиво, нормальну людину. Хоч, зрозуміло, не всі там ангели, на тій війні… Але і в тюремній камері, і в залі суду війна продовжується…

Поему вже слухали — і бачили — у столиці, в Івано-Франківську, а тепер от і в Одесі. Там перформанс відбувався в підвалах (їх надавали театри), куди глядачів заводив конвой, лунали грубі окрики, зачинялись важкі металеві двері…Тьмяне світло, важкий підвальний — тюремний — сопух… В Одесі — відкритий майданчик, але враження так само сильні…

А повістки, що їх вручали перед початком, знайомили глядачів з тим, що відбуватиметься. «Художній світ поеми зухвалий і провокативний, він артикулює те, про що сьогодні мовчать, змінює мовні регістри, порушуючи гострі проблеми». Так означено характер цього поетичного твору. І ще — кілька імен, можливо, знайомих вам: куратор дійства Настасія Євдокимова, консультант Наталка Ворожбит, художниця Дар’я Кольцова.

Шкода лишень, що так мало людей знали про цю подію, й через те прийшло так мало глядачів, бо не було необхідної реклами, а може, варт би й в Одесі показати це дійство десь у підвалі. Театр, звісно, умовність, але часом дуже треба, щоби ця умовність була гранично наближеною до реального життя. Як ті повістки, як ті важкі металеві двері, що зачиняються за спиною.