На початку 70-х років минулого століття, коли протиріччя між арабськими країнами та Ізраїлем не вдавалося вирішити мирними засобами, коли війну у В’єтнамі не могли ніяк закінчити, коли у Вашингтоні остаточно не визначили, СРСР чи Китай становлять для США більшу небезпеку, за роботу взявся американський дипломат і політик Генрі Кіссінджер.

Холодний прийом у Києві

Одним із методів роботи Генрі Кіссінджера, радника з безпеки і Державного секретаря за президентства Річарда Ніксона та Джеральда Форда, були переговори за участю нібито нейтральної третьої сторони. Цього «посередника», переїжджаючи з місця на місце і зустрічаючись з лідерами ворожих держав, зображував сам Кіссінджер і його помічники. Неважливо, чи вірили їм, чи ні, але метод, відомий як човникова дипломатія, приносив американцям блискучі результати.

Завдяки човниковим переговорам США вдалося організувати візит Ніксона в Пекін і встановити нормальні відносини з Китаєм. Завдяки візитам і переговорам у Москві та Ханої американці змогли підписати Паризькі угоди і вийти з в’єтнамської війни. З допомогою винайденої Кіссінджером політики розрядки міжнародної напруженості (детанта) від СРСР домоглися низки уступок у сфері страте-гічних озброєнь, а в результаті були підписані Гельсінські угоди.

Кіссінджер, незважаючи на похилий вік (93 роки), досі бере участь у політичному житті. Нещодавно він прилітав до Москви, щоб під час зустрічі з Путіним обговорити російсько-американські відносини і, зокрема, «українське питання». Сенсації не сталося.

Сьогодні місце «човника» зайняте іншою людиною, а завдання перемовника стали скромнішими, ніж у 70-і роки минулого століття.

Вікторія Нуланд займає в ієрархії Держдепартаменту не перше місце. Роботу човника з імплементації Мінських домовленостей у законодавство України та просування в Мінському процесі за океаном не вважають пріоритетною. У Києві всі це розуміють. В Адміністрації Президента спочатку навіть демонстративно скасували заплановану на 22 червня зустріч Нуланд та Порошенка, оголосивши її «приватним візитом». Але потім передумали. Помічник держсекретаря у супроводі чиновників з Ради безпеки США все-таки змогла поговорити з Президентом України, заступником голови Адміністрації Президента Єлісєєвим та міністром закордонних справ Клімкіним з приводу Мінських угод. З коротким резюме та без підходу до журналістів.

А на зустрічі з головою Верховної Ради Андрієм Парубієм про рішення і не могло бути й мови. Більшість народних депутатів, включаючи голів парламентських комітетів, у цей день роз’їхалися. Терміни ухвалення закону про вибори на окупованих територіях Донбасу остаточно зірвані, а надії на позитивне голосування в останній день роботи ВР (14 липня) — примарні. Примарними є і надії на те, що в Москві, куди Нуланд полетіла з Києва, вдасться досягти прогресу у врегулюванні ситуації на Донбасі. Як показав досвід попередньої зустрічі в Калінінграді, Владислав Сурков сприймає помічника держсекретаря США не як «човника», а як супротивника. А відтак —на поступки не піде. Навіть не придурюватиметься для вигляду.

Хто змусить шальки терезів гойднутися?

Обстріл позицій Збройних Сил України на лінії розмежування з «ДНР/ЛНР» тим часом посилюється, ватажки терористів на очах у спостерігачів ОБСЄ продовжують стягувати на передбачувані напрямки боїв війська і техніку, погрожувати захопленням навіть не Маріуполя, а Бердянська. Через неконт-рольовану ділянку російсько-україн-ського кордону безперервним потоком тягнеться російське озброєн-ня, боєприпаси, паливо-мастильні матеріали і «добровольці». Армію сепаратистів інспектують російські генерали. А «миротворцям» по обидва боки океану зостається чекати, коли вибухне ця гримуча суміш.

Човниковій дипломатії США на російсько-українському полі після цього загрожує повна катастрофа. Її неефективність стає помітною неозброєним оком. І такою ж неефективною виглядатиме вся полі-тика Обами щодо України, якщо терміново її не активізувати. Прихильники такої активізації завжди були й у Вашингтоні, і в Києві. Але тепер до спроб підключити до вирі-шення української проблеми президента США особисто приєдналися і в Європі.

Президент Франції Олланд цими днями заявив про можливість розширення формату наступної зустрічі лідерів держав «нормандської четвірки» до «п’ятірки», де п’ятим буде президент США Барак Обама. Такі заяви ніколи не бувають спонтанними. Вони є результатом великої дипломатичної роботи. І така робота, безсумнівно, велася. Приводом для неї також стала неефективність дипломатії. Але дипломатії європейської.

Кількість зустрічей експертів, міністрів закордонних справ і лідерів держав «четвірки», присвячених українській проблемі, давно перевалила за розумні межі. В результаті вдалося зупинити просування військ агресора на захід, але вигнання з захоплених територій, звільнення від окупантів і терористів Донбасу — поки що недосяжна мрія.

Політики в один голос стверджують, що воєнне вирішення проблеми неможливе, але, виявляється, неможливе і мирне, дипломатичне. Більше двох років начебто солідарні сили понад 40 країн за допомогою умовлянь, економічних і персональних санкцій безуспішно намагаються чинити тиск на кремлівське керів-ництво й особисто Путіна, який розв’язав війну і цинічно порушив міжнародне право. Більше двох років на ситуацію не може вплинути ОБСЄ, організація, створена на основі розтоптаних Путіним Гельсінк-ських угод. Чи не час президенту США кинути на шальки терезів авторитет лідера єдиної супердержави? І змусити їх гойднутися.

У часи холодної війни американські президенти в протистоянні з лідерами Радянського Союзу і країн третього світу мали менше можливостей для маневрів. У міжнародному праві та колективних системах безпеки існувало чимало дірок, а до підписання договорів про обмеження стратегічних озброєнь небезпека ядерної війни була набагато більшою. Але в той непростий час лідери США знаходили можливість ставити тих, хто порушував правила гуртожитку, на місце. І не тільки за допомогою дипломатії.