В «Одеських вістях» 21 травня було опубліковано статтю «Терміново реорганізувати психіатрію», присвячену зокрема проблемам обласної психіатричної лікарні № 3, що в Заводівці Березівського району.

До редакції надійшов лист за підписом головного лікаря

Л.М. Ревчук і голови профкому М.М. Карась. У ньо­му розповідається про життя установи. «Те, що про нас пишуть у даній статті, не має нічого спільного з дійсністю. Наш колектив втомився від різних перевірок, які тривають уже майже рік. Поштовхом для цих перевірок стали скарги деяких невдоволених осіб, які потрапили під скорочення або були звільнені за порушення трудової дисципліни та правил внутрішнього трудового розпорядку», – пишуть медики.

Отримавши листа, я відвідала лікувальний заклад, аби на власні очі побачити, чим він живе.

На околиці села тонуть у зелені корпуси лікарні. На перший погляд, благодать: біля відділень усе засіяно численними трояндами, а в парку щебечуть пташки... Проте зазирнувши до відділення, розумієш, наскільки тут сумно. Сто вісімдесят тяжко хворих людей не можуть повноцінно жити в суспільстві, і лікарня, на жаль, – єдиний притулок для них сьогодні.

Втім, попри страшні діагнози, життя тут триває. Крок за кроком я пройшла по коридорах, зазирнула до кожної палати, до комори та вбиральні, відвідала їдальню та харчоблок. Різні за розмірами палати – світлі й охайно прибрані. Постіль – свіжа, матраци – чисті. В коморі акуратно складено змінні речі, рушники та білизну. В душових по кільканадцять пар змінних пантофлів, а біля кожного умивальника – чисті рушники та мило.

В усіх приміщеннях пластикові вікна, що дає змогу провітрювати кімнати. У кожному вестибюлі відділення чи кімнаті відпочинку – великий плазменний телевізор, у невеличкій актовій залі – бібліотека.

Ніна Петрівна Павлішинець працює тут ціле життя, цього року святкуватиме тридцятирічний ювілей. Протягом багатьох років намагається створювати затишок.

Того дня я застала її на посту в дещо незвичайному амплуа: вона клеїла шпалери в палаті, де тривав ремонт.

– Намагаємося після зими освіжити приміщення. За нас це ніхто не зробить. Усі ремонти – власними силами. Звісно, з такими хворими нелегко працювати, але вже звикла, – говорить Ніна Петрівна.

Зрозуміло, що заклад – закритого типу, санаторієм його не назвеш. Прогулянки дозволено лише у визначеному місці. Бракує огорожі – і саме тому хворі не можуть вільно ходити по території. Є магазин, де пацієнти в супроводі медперсоналу купують потрібні дрібниці. Для таких потреб їм виділяють 25 відсотків від пенсії, решта за законом залишається в лікарні. Кожна витрата хворого фіксується у спеціальних журналах.

Я наодинці поспілкувалася і з хворими, і з головлікарем та працівниками лікарні.

– Я тут лікуюся вже кілька років. Додому не хочу, бо мамка пиячить. Самі знаєте, що таке п’яна жінка, а тут мені затишно. Годують нас добре, – розповідає Олександр К., під’їжджаючи на візку до свого ліжка. – Ось, бачте, мені тут не сумно, у мене є ноутбук і телефон. Навіть не знаю, що було б зі мною, якби не ця лікарня.

Заклад розрахований на 200 ліжок і обслуговує вісім районів. Проте доводилося іноді ставити додаткові ліжка, бо бракувало місць. Трудяться тут 160 співробітників.

– У лікарні я працюю майже п’ять років. Ми всі стараємося, і мені, як і багатьом колегам, стало прикро, що наша праця паплюжиться в засобах масової інформації. Як без доказів, слідства та суду можна звинувачувати працівників та робити такі гучні заяви?! Ми неодноразово направляли колективні листи до влади з проханням про підтримку нашої установи, – зазначає медсестра Ірина Кочмар.

Насправді за останні півроку лікарню перевіряли аж шість разів, і жодна перевірка не знайшла ані фінансових, ані кримінальних порушень. У травні керівники закладу отримали офіційне повідомлення за підписом першого заступника голови обласної державної адміністрації про відсутність підстав для вживання адмінзаходів до головлікаря. Комісія з офісу омбудсмена порушень прав людини не виявила.

– Щоб покласти грай звинуваченням, ми звернулися до обласної фінансової інспекції, – говорить Лариса Ревчук. – Чекаємо на позачергову перевірку.

За її словами, в лікарні організовано суворий облік усіх матеріальних цінностей та медикаментів. Щомісячно заслуховується звіт працівників бухгалтерської служби про рух коштів. Інформація про надходження та аналіз використання бюджетних і позабюджетних коштів, про залишки медпрепаратів, харчових продуктів завжди висвітлюється на стендах.

Звісно, проблем у лікарні вистачає, насамперед – пов’язаних із сумами, що їх надає держава. Адже на харчування одного хворого з бюджету виділяють лише 6-7 гривень на добу. На лікарські препарати – 1 гривню 25 копійок.

– Використовуємо позабюджетні надходження, – говорить Лариса Миколаївна, – основним джерелом яких є пенсії наших пацієнтів. З них, за законом, 75 відсотків перераховується лікарні. То фактично маємо змогу витрачати на харчі 11-12 гривень на добу. І суму на ліки – довести до пристойних 4 гривень. Решта йде на придбання білизни, ремонт; основні активи – пральні машини, бойлери, телевізори, що ви їх бачили.

Коли я зайшла до харчоблоку, там готували обід. Пахло ароматним розсольником, вже була готова тушена картопля й салат із капусти. Взагалі згідно з меню того дня на сніданок давали макарони, хліб і молоко, а на вечерю планували подати пшеничну кашу з підливою, салат, хліб і чай. Звісно, на 11 гривень не розженешся, проте більшість хворих радіє й такому харчуванню, адже, за їхніми словами, вдома вони такого не мають.

Нужденні та хворі найбільше потребують уваги суспільства. Ставлення влади до них є індикатором життя людей у державі. Забезпечення таких лікарень і нагляд за ними не повинні залишатися поза увагою громадськості. Можливо, зрештою це дасть добрі плоди.