Один із парадоксів збройних конфліктів — участь у них переважно беруть чоловіки, а найбільше потерпають жінки та діти. І це доводять нинішні події на сході України. Про те, як вони позначилися на долях багатьох наших співвітчизниць, йшлося під час недавньої навчально-консультативної зустрічі «Жінки в часи конфліктів: дії і надії». Захід за підтримки програми МATRA «Європейське партнерство» Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів провів Інформаційно-консультативний жіночий центр. Його метою було обговорити роль жінок у встановленні стійкого миру в Україні.

Історії випробувань та героїзму

Варто зазначити, що в навчально-консультативній зустрічі взяли участь представниці і представники громадських організацій та державних органів влади, які опікуються формуванням та реалізацією сучасної ґендерної політики в Україні, вирішенням соціальних питань, проблем внутрішньо переміщених осіб. Також було чимало учасниць, які представляли східні регіони України і безпосередньо зіткнулися з наслідками військового конфлікту, що триває вже понад два роки. Деякі з них поділилися своїми непростими та вражаючими історіями.

Історія перша. Колишня луганчанка Олена Черенкова, за фахом — учитель історії, опанувала ще й професію журналістки. Тож весь час відзначалася активною життєвою позицією. І що особливо — саме проукраїнськими поглядами.

День 4 червня 2014 року вона запам’ятала на все життя. Разом зі своєю старенькою мамою їла полуниці, коли неподалік почувся потужний вибух. Той самий, який розділив їхнє життя на мирне та воєнне.

Олена вже бачила, що в місті посилювалися сепаратистські настрої, які ставали дедалі агресивнішими. А після вибуху зрозуміла, що доведеться робити непростий вибір: кидати добре облаштовану трикімнатну квартиру та виїжджати з міста.

Після поневірянь родина опинилася в Луцьку, де відтоді й мешкає.

«Всі, хто виїхав із зони бойових дій, мають посттравматичний синдром, — розповідає Олена Черенкова. — Коли в Луцьку лунають салюти, моя дитина питає: мамо, це не війна?».

Згодом жінка очолила громадську організацію «Переселенці Криму та Донбасу». Наразі вона єдина на Волині, що складається суто з переселенців.

«За два роки, — розповіла Олена Черенкова, — ми багато що зробили. Наші діти і діти-лучани в місцевому парку посадили «Алею Єдності». Зараз діють безкоштовні навчальні тренінги для внутрішньо переміщених осіб і воїнів АТО. Це своєрідний проект від жінок нашої громадської організації. Працює грантова школа англій-ської мови для всіх дітей міста. Її теж запровадила жінка-переселенка. Все це є свідченням успішної роботи наших жінок і такої ж успішної їх інтеграції в місцеву громаду. Ми дотримуємося принципу: переселенці — це не проблема, а величезний ресурс, який треба активно використовувати».

Історія друга. Наталія Скачкова — мешканка Донецька. За її словами, дотепер у місті залишилося чимало людей з проукраїнськими настроями. Інша річ, що відкрито не висловлюють їх, оскільки на боці опонентів — груба сила. Бо ж важко дискутувати з автоматами.

Жінка нагадала, що коли проросійські найманці зайняли Донецьк, то встановили комендант-ську годину. І вже невдовзі було вбито молодого хлопця, який у заборонений час вийшов на вулицю. Знайомі припускають, що він прямував до кіоску за цигарками, й оскільки був у навушниках, то не почув команд військового патруля. Ті просто пристрелили хлопця. Наталія також розповіла, як озброєні «ДНРівці» серед білого дня розстріляли молоду дівчину через її відмову приєднатися до їхньої компанії.

Обидва сини Наталії воюють на боці України. Молодший був тяжко поранений у січні 2015 року під час захисту Донецького аеропорту, а старшому довелося на собі відчути всі жахіття ворожого полону.

Проте навіть такі випробування не похитнули жінку. Вона продовжує вірити в людську порядність і гідність. Каже, що оптимізму додає історія, яка сталася в одному із супермаркетів Слов’янська. До її молодшого сина, котрий перебував у відпустці та був одягнений у військову форму, підійшла бабуся. Вона простягнула йому невеличкий пакунок з покупками і сказала: передай його своїм бойовим побратимам. «Це був її внесок у нашу перемогу», — прокоментувала Наталія Скачкова. І додала: «Я хочу, щоб ми й надалі жили за принципом — чим я можу допомогти іншій людині, аби вона була щасливою. Війна все одно закінчиться, а цей принцип має залишитися. Він допоможе нам збудувати нову країну».

Історія третя. Ірину Довгань нині добре знають в Україні. Впізнають її і за кордоном, куди виїздить для того, аби на власному прикладі розповісти міжнародній спільноті, як порушуються права людини у так званих «ДНР/ЛНР», яких принижень та тортур зазнають там мирні мешканці.

Позаторік увесь світ облетіла світлина Ірини Довгань. Жінка на ній була прив’язана до стовпа в центрі Донецька, на плечах — український прапор, а в руках — плакат «Вона вбиває наших дітей. Агент карателів». Перехожі били та принижували її. Видно було, який жах вона переживала.

Сьогодні Ірина той момент пам’ятає погано, бо перебувала в шоковому стані. Але каже, що то були не найстрашніші випробування, які в ті дні довелося пройти. Хоча, зрештою, саме реакція світової громадськості на страшну світлину врятувала їй життя: бойовики змушені були відпустити жертву з полону.

Вони карали жінку за її проукраїнську позицію. Ірина Довгань займалася волонтерською діяльністю, постачала харчі та ліки українським воякам. А проро-сійським найманцям її виказали близькі люди та сусіди. За словами Ірини, це були найбільші втрати, найбільший біль.

Чи зневірилася Ірина після тих катувань? На це запитання вона відповіла так: «Я заборонила собі зневірюватися. Розчарування забирає сили, віру, а треба жити і рухатися далі. Ніхто не знає, як повівся б у ситуації, в якій ми опинилися. Війна в одних посилює гірші якості, а в інших — кращі. Тому головне — аби не було війни. Вона у нас виникла не випадково. Тривалий час ми не мали держави як об’єднуючої сили. Тепер ми її будуємо. Будуємо в конвульсіях, але правильно».

Задокументувати порушення

Усі ці історії лунали під час навчально-консультативної зустрічі не випадково. Річ у тім, що в Україні ведеться процес документування фактів грубого порушення прав людини, спровокованого військовим конфліктом на сході. Зокрема, йдеться про випадки сексуального насильства, викрадення людей, їх приниження, тортур, торгівлі людьми тощо. Подібні свідчення стануть підставою для роз-слідувань, у тому числі на міжнародному рівні, скоєних злочинів, притягнення винних до відповідальності.

До документування згаданих фактів долучаються громадські організації. Серед них — Інформаційно-консультативний жіночий центр, коаліція «Справедливість заради миру на Донбасі», Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) та низка інших.

На думку координатора центру документування УГСПЛ Олексія Біди, робота, пов’язана з фіксуванням фактів грубого порушення прав людини у зоні військового конфлікту, має велике значення. Деякі деталі можуть із часом забуватися, а вони здатні відіграти вагому роль у майбутніх судових розглядах. Бо давній принцип, за яким «війна все спише», не повинен спрацьовувати в цивілізованому суспільстві. Щоправда, наразі процес документування порушень відбувається доволі непросто, і це зумовлено не лише специфікою подій на Донбасі, де тривають бойові дії, але й відсутністю відповідних кадрів, які можуть кваліфіковано проводити таку роботу.

Координатор коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі» Володимир Щербаченко зазначив, що деякі задокументовані злочини не надто активно розслідуються державними органами. Скажімо, відомі факти, що такі порушення скоювали й представники окремих добровольчих батальйонів України. Судовий розгляд цих справ затягується, однак ми маємо розуміти, що чинне законодавство повинно поширюватися на всіх без винятку.

За словами Володимира Щербаченка, фіксуються факти привласнення чужого майна, квартир та автомобілів, а також факти обстрілів, фізичного насильства тощо. Уже 162 особи дали свідчення щодо здійсненого насильства. Втім, самі потерпілі визнають, що їх не стільки вражали втрати майна, скільки зрада найближчих людей — родичів, сусідів, знайомих. Непоодинокі випадки, що колишні друзі виказували тих, хто підтримував Україну, займався волонтерською роботою. Саме через це багато нинішніх переселенців не хочуть у майбутньому, після встановлення Україною контролю над всім Донбасом, повертатися до рідних домівок.

Водночас Володимир Щербаченко звернув увагу на парадокс: ті, хто пережив зраду близьких людей, сьогодні не вимагають їх неодмінного покарання. «Постраждалі кажуть: ми не хочемо поводитися з ними так, як вони поводилися з нами», — пояснив він.

І цей момент є поворотним. Його можна вважати першим кроком до майбутнього примирення. Адже сьогодні найбільшим бажанням і найбільшою надією всіх жителів України є припинення війни і встановлення стійкого миру. На цьому наголошували учасниці та учасники навчально-консультативної зустрічі. А також обговорювали перспективи миротворення.

На думку керівниці Інформа-ційно-консультативного жіночого центру Олени Суслової, війна не закінчується з простим припиненням пострілів. Це підтверджує ситуація в деяких «гарячих точках» на карті світу, в яких вона побувала. Згадала про Боснію і про те, наскільки крихким є тамтешній мир. Тому підкреслила, що насамперед потрібно шукати першопричини і, відпо-відно, вирішувати проблеми, які спричинили збройне протистояння, аби воно не поновилося.

Готуватися до мирного життя

Україні теж необхідно вирішувати багато питань, пов’язаних із збройним конфліктом на Донбасі. І на них акцентували увагу учасниці та учасники зустрічі.

Вони висували претензії до влади, яка досі не наважилася на ухвалення комплексної програми допомоги переселенцям. Для багатьох з них справжнім шоком стала нова тарифна полі-тика на житлово-комунальні послуги, яка значно загострила їхнє фінансове становище.

Розчаровує жінок і та обставина, що для декого війна перетворилася на своєрідний фінансовий проект. На ній збагачуються окремі недобросовісні ділки, які переганяють на окуповану територію контрабандні товари і мають з того зиск.

Окрема проблема стосується людей, які проходять крізь горнило військових дій, а потім повертаються до мирного життя. Багато з них потребують лікування, психологічної допомоги, працевлаштування — одне слово, уваги з боку держави й суспільства. Але в умовах нинішньої економічної кризи не завжди вдається домогтися бажаного результату. Це призводить до конфліктів у родинах, ґендерно обумовленого насильства.

Жінки готові долучитися до вирішення цих проблем. На цьому вони особливо наголошували під час зустрічі.

На думку народного депутата Ірини Луценко, події на сході країни докорінно змінили україн-ських жінок. За останні два роки вони «від планування перейшли до активних дій». Жінки почали захищати країну, а не лише своїх дітей.

Ірина Луценко також нагадала, що кілька років тому про ґендер в Україні говорили лише десятки людей, сьогодні — тисячі. Це — європейський вибір. У Верховній Раді вже готуються до ратифікації конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція). Невдовзі основну роботу треба буде приділити імплементації її положень, і до цього процесу активно долучатимуться громадські організації.

Активну участь вони мають взяти і в реалізації Національного плану дій на виконання резолюції Ради Безпеки ООН №1325. Ця резолюція має принципово важливе значення, оскільки присвячена впливу конфліктів на жінок і внеску, який вони можуть зробити у зміцнення миру.

Народний депутат Світлана Войцеховська вважає великим досягненням встановлення в законі про місцеві вибори 30-відсоткової ґендерної квоти. Такий підхід можна вважати справжнім проривом, адже до нинішньої Верховної Ради потрапили лише 12% жінок. Причому вони не представлені в одному з найважливіших комітетів — бюджетному. «Так склалося, що жінки гроші не розподіляють ані в родині, ані у Верховній Раді. Здебільшого вони займаються питаннями дітей, сиріт, людей похилого віку та іншими соціальними проблемами».

Утім, нове виборче законодавство вже дає перші позитивні результати. Наприклад, серед 42 депутатів міської ради Краматорська — 12 жінок. Такого високого представництва у цьому органі влади вони досі не мали.

Зміни, які відбуваються в сучасному українському суспіль-стві, відзначила й народний депутат Марія Іонова. На її переконання, «для нас сьогодні найголовніше — верховенство закону». Відбувається самоідентифікація нації. «Ми не просто одягаємо вишиванки, ми почуваємося українцями», — підкреслила вона.

Учасники навчально-консультативної зустрічі у своїх виступах висловлювали переконання, що стійкий мир в Україні обов’язково запанує. Тому важливо вже сьогодні подбати про облаштування мирного життя, розвиток демократичного суспільства. Думка жінок, їх активні дії будуть дуже важливими.

Ініціатива, підтримана на місцях

Улітку-восени минулого року ГО «Інформаційно-консультативний жіночий центр» провела регіональні тренінги в Києві, Одесі, Краматорську і Львові на тему «Попередження та вирішення конфліктів, культура миру, залучення жінок до процесів миро-творення». По їх завершенні було оголошено конкурс на реалізацію малих грантів з подібної тематики в місцевих громадах. Про те, як вони втілюються, також ішлося під час заходу.

Клавдія Пінтяк представляла село Старосілля Саратського району, що на Одещині. Односельці, розповіла вона, здивувалися, коли дізналися про тематику проекту, який вона взялася реалізувати. Бо йшлося не про участь жінок у сільськогосподарському виробництві, як це донедавна практикувалося, а про їх залучення до процесу миротворення. «Як потім з’ясувалося, ця тема була вкрай актуальною та доречною, — пояснила вона. — Події на сході України розкололи нашу сільську громаду, бо не всі однаково їх розуміли. У рамках проекту ми провели потужну тренінгову роботу, до участі в якій залучили двох матерів учасників АТО й дружину українського вояка. З першоджерел селяни почули про те, що насправді відбувається на Донбасі. Відтоді дійшли одностайності, що ми живемо в незалежній Україні і маємо все зробити, аби збройний конфлікт на сході країни якомога скоріше завершився».

Наталка Захарків розповіла про діяльність львівського благодійного фонду «Центр підтримки ініціатив» з внутрішньо переміщеними особами. У рамках різних проектів члени фонду проводять велику роботу, аби переселенці щонайшвидше інтегрувалися в місцеві громади, відтак знайомлять їх з культурою, традиціями, побутом місцевих жителів. Особливу увагу приділяють опануванню досвідом ведення індивідуального сільськогосподарського виробництва, оскільки переселенців переважно селили саме в приватному секторі районних центрів. За словами Наталки Захарків, їх навчали вирощувати ягідні та овочеві культури, доглядати за худобою, займатися кролівництвом тощо. У такий спосіб, людей забезпечували роботою, а надлишок продукції вони могли збувати через сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи.

Один із грантів реалізується у Вінниці. Тут збирають та опрацьовують інформацію про участь жінок області у київському та місцевому Євромайданах. І хочуть показати, що жінки є прихильницями ненасильницьких методів протесту.

На Рівненщині свій проект зосередили на підготовці театральних вистав, присвячених конкретними історіям жінок і тим проблемам, з якими вони зіштовхуються. Йдеться про жінок-переселенок, про сільських жінок тощо. Всі ці історії — реальні, а сценарії до таких вистав пишуть самі учасниці проекту.

Проекти, які за сприяння Інформаційно-консультативного жіночого центру сьогодні реалізуються в різних регіонах України, покликані активізувати місцеву ініціативу і посилити роль жінок у миротворчих процесах.