Наталія Маловик народилася і більшу частину свого дорослого життя провела на Донбасі. У неї цікава і творча професія — психолог, гештальт-терапевт. Напередодні буремних подій відкрила новий офіс у центрі Донецька, тому покинути місто наважилася не одразу — всі зароблені кошти були вкладені саме в цей офіс. Але в сусідньому районі вже тривали справжні бої, з фінансами було важкувато, її клієнти потроху роз’їжджалися з міста. У липні 2014-го в дорогу вирушила й Наталя — на море, до Одеси, з валізкою літніх речей.

«Усе налагодиться, і я швиденько повернуся додому», — сподівалася вона. Однак життя розпорядилося інакше. Тут, в Одесі, було чимало друзів, колег по навчанню. Винайнявши квартиру, жінка продовжувала надавати послуги своїм клієнтам, але розвивати гештальт-терапію і консультування як бізнес в Одесі не надто виходило: конкуренція була чималою. Окрім психології, Наталя з дитинства захоплювалася малюванням і рукоділлям. Коли поставила пляму на улюбленому жакеті, вирішила спробувати малювати на тканині. Візерунок на жакеті не лише прикрив плямку, а й надав йому креативного вигляду. З цього почалося її нове захоплення — малювання на тканині та шкірі. Саме рукоділля допомогло їй не лише вижити, але й почати життя в новій якості.

Майстриня розповідає:

— Виїжджаючи з Донецька, я захопила із собою пензлики та фарби і написала всім своїм: мої руки, мої пензлі — тут, замовляйте.

Після цього почалося. Кімната, яку винаймала, була водночас і спальнею, і майстернею, де Наталя працювала, виконуючи замовлення. Ремонтувала одяг та вироби із шкіри, створювала шкіряні прикраси та аксесуари, малювала на виробах із шкіри та тканини. Спочатку було трохи важкувато. Пережити кризову ситуацію допомагала творчість. Полегшення прийшло з моменту, коли наважилася подати свій проект на конкурс грантів, який проводив бізнес-інкубатор «Новий відлік». Ця програма, ініційована міжнародним фондом «Відродження» та Impact Hub Odessa, призначена для залучення переселенців, учасників бойових дій та членів їхніх родин до активного життя. У її рамках проводяться тренінги, лекції, семінари та воркшопи зі створення власної справи. У першому турі написали свої бізнес-плани 78 учасників, й 14 з них стали переможцями, отримавши міні-гранти — до 80 тисяч гривень — на розвиток бізнесу.

Наталя виборола грант у 50 тисяч гривень і на ці гроші купила обладнання для власної майстерні: швейну машинку, оверлок і багато інших професійних необхідних речей, як-от кравецькі ножиці, ножі та інший дріб’язок, що також коштують купу грошей.

— Більша частина моєї енергії — у розвитку цього бізнесу, — розповідає Наталя. — Наразі у мене — маленька майстерня з виготовлення різних прикрас та аксесуарів із шкіри й амбіційні плани із запуску власного бренду malovichka.

Допомагає їй у роботі племінниця Яна, студентка ОНУ ім. І.І. Меч-никова, яка також переїхала із Донецька. Бажаючих замовити або ж купити креативні речі від «Маловички» не бракує. «Сарафанне радіо» в Одесі працює краще від усілякої реклами. Чимало клієнтів прийшло від переселенців, працівників програми «Новий відлік», друзів. Тож Наталя постійно зайнята роботою і задумується над тим, щоб узяти ще одного помічника.

Куратор бізнес-інкубатора «Новий відлік» Ганна Підопригора зауважує, що від бренду «Маловічка» наш художній музей нещодавно отримав у подарунок нові музейні торби. Вони потрібні для того, щоб відвідувачі, коли здають великі рюкзаки або сумки, могли перекласти цінні речі у ці витвори Наталі з тканини та взяти їх із собою до музею.

— Більших успіхів досягають ті, хто бере власну долю у свої руки і сприймає те, що відбувається навколо, як своє. У таких усе виходить, — переконаний тренер програми «Новий відлік» Олександр Доброєр.

Клієнти не завжди знають, що замовляють речі у переселенки з Донбасу, оскільки Наталя не хоче, щоб купували із жалю чи від бажання допомогти. Вона робить креативну та якісну продукцію і прагне, щоб її роботи цінували саме за це. Фірмовим виробом бренду «Маловічка» стали портупеї, які носять не лише чоловіки, але й жінки, одягаючи їх на вишукані сукні, — можливо, це відгук тієї ще не закінченої війни.

Наталя не полишає також психотерапевтичну практику, й навіть недавно відкрила свій кабінет. Працює по скайпу з колишніми донецькими клієнтами, що роз’їхалися хто куди, бере участь у заходах одеського гештальт-товариства, проводить безкоштовні майстер-класи та заняття з арт-терапії. Адже не всі можуть адаптуватися до нових обставин, чимало розгублених, у багатьох опускаються руки...

— Гештальт-терапія працює якраз з перебудовою форм поведінки та реагування людини в обставинах, що постійно змінюються, — розповідає психолог, психотерапевт Олена Щербакова. — Тренується здатність сприймати ситуацію в чистому вигляді, не за шаблоном, через свіжі переживання, безпосереднє сприйняття дійсності. В основі гештальт-терапії лежить концепція «незакінченої дії». Часто людина уникає переживань, проблемних ситуацій, щоб не відчувати болючих почуттів, і таким чином ситуація не завершується. У людей, що переїхали з рідних домівок на нове місце, є такі відчуття, такі проблеми. Вони не вірять і повністю не хочуть усвідомлювати всього, що з ними відбулося...

— Найгірше, що в таких станах ми починаємо ізолюватися від людей, ховаючись у власну «мушельку», погіршуючи свій стан, — зауважує Наталя. — Спілкування та підтримка — це саме те, чого ми потребуємо. Але необ-хідно докласти зусилля і відкритися світу та людям, не соромитися звертатися по допомогу. Може, вам і не дадуть одразу «рибку», та допоможуть з придбанням вудки. Якщо не виходить реалізуватися в основній професії, потрібно ризикнути і спробувати себе у чомусь іншому. Адже у всіх різний життєвий досвід, різні хобі, інтереси. Можливо, якщо все це згадати і сумувати, — вдасться знайти зовсім нову галузь самореалізації і можливості заробітку. Криза — це завжди втрата і складні переживання. Але це й можливість створення чогось нового, стимул для реалізації нашого потенціалу, що спить.

Наталя Маловик не поспішає назавжди попрощатися з Донбасом: там, у Сніжному — мама, батько, бабуся. Там — десятки років життя: радощі, турботи, втрати та надії.

— Це не можна назвати минулим, оскільки ситуація на моїй малій батьківщині не вирішена і я залишаюся включеною в неї, — переконана вона. — Звичайно, мій досвід практикуючого психолога, кризового терапевта допоміг і допомагає залишатися в реальності, зберігати спокійне та критичне ставлення до своїх внутрішніх переживань, наскільки це можливо. Але були моменти, коли я, наче барон Мюнхгаузен, витягувала сама себе з болота. Коли ж безсилість та відчай ставали надто сильними, я знала, де шукати допомоги. Я все ще в процесі проживання втрати дому та адаптації на новому місці. Я все ще сумую за минулим життям та за своїм домом. Іноді плачу, часом злюсь. Дозволяю цим почуттям бути і знаходити вихід. Це допомагає мені рухатися вперед і залишатися емоційно живою...

Наталя відкривається людям, допомагає їм і своїм прикладом показує, що здаватися не варто, бо життя триває:

— Бажаю своїм землякам знайти себе на новому місці. Потрібно зберігати віру в себе, незважаючи на перешкоди та тимчасові невдачі, і навчитися жити із задоволенням, а не виживати.

— Помалу знаходжу улюблені місця в Одесі, і вона стає для мене ріднішою. Я не поспішаю, оскільки розумію, що такі зміни відбуваються не надто швидко. На все потрібен час.

Тільки час залікує всі рани, тільки він покаже, на що здатна людина, яка втратила так багато... А те, що у Наталі збудуться її сподівання — у цьому ніхто не сумнівається. Адже вона живе з відкритим серцем і не боїться рухатися вперед, незважаючи на труднощі. Вперед, з відкритим серцем...