Ми вже писали про зустріч із настоятелькою Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря ігуменею Серафимою (див. номер 54 за 12 липня), але ще не розповідали, що тоді господиня познайомила нас із її гостем, відомим азербайджанським кінорежисером Надиром Мачановим.

За кілька днів до нашої зустрічі відбулася прем’єра документального фільму Надира Мачанова «ВІРА. НАДІЯ. ЛЮБОВ». Мусульманин зняв картину, перейняту великою симпатією до духовних цінностей православних вірян.

Ігуменя Серафима вважає, що сьогодні люди як ніколи потребують слів добра, миру й розради. І цей фільм – якраз чудовий спосіб ініціювати такий діалог у суспільстві. Картина гідна того, щоб про неї довідалися не тільки ті, що побували на прем’єрі. Тим більше що фільм планується представити від України на міжнародних кінофестивалях.

Показано духовну історію трьох жінок, які сповідують Православ’я. Ніна прийняла чернечий сан, зневірившись в особистому житті, і тепер живе в упорядкованому жіночому монастирі. Пенсіонерка Надія, долаючи матеріальні труднощі, доглядає свого чоловіка-інваліда. Молода жінка Юлія відбуває строк за вбивство.

Але фільм аж ніяк не про історію їхнього життя й не про те, чи правильно вони вчинили в тій чи іншій ситуації. Фільм не про причину, а про наслідок. Він оповідає про душевні й духовні зміни, про перетворення особистості.

Усі три героїні вперше в житті постали перед камерою. Вони щиро розповідають про те, як носили в собі образу на світ і зневіру в житті, а потім знайшли розраду в Богові – повіривши в Нього, полюбивши Його всім серцем і поклавши на Нього всю свою надію.

У фільмі розкривається ставлення наших сучасниць до вічної християнської теми – Віри, Надії та Любові. Героїні не знайомі одна з одною. У них різні судження, але об’єднує їх одне: усі троє у фіналі своєї оповіді на запитання про те, що для них головне – віра, надія чи любов – дають однакову вистраждану відповідь: без любові немає ані віри, ані надії. Немов цитують святого апостола Павла: «…А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов!».

Зворушливий фільм знайшов відгук у серці кожного одесита, що прийшов на прем’єру. Очевидно, тому, що кожен із нас у душі вірить, сподівається й любить. Незалежно від того, якого він віросповідання – християнин, мусульманин, юдей… Адже історії, що їх пережили героїні фільму, могли б статися з будь-ким із нас.

У картині є життєствердний монолог одеситки про її віру в майбутнє щастя її дітей та її самої, який вона промовляла в арештантському одязі на тлі зимового завірюшеного неба з обмерзлими грубими металевими ґратами на вікнах. Ці кадри формували у глядачів, що прийшли на прем’єру, враження ілюзорності мрій героїні. І раптом вона з’являється на сцені в легенькому літньому платтячку – її запросили організатори. На той час вона вже вийшла на волю, хоча під час зйомок надії на швидке звільнення жодної не було. Поява щойно баченої на екрані героїні була сприйнята глядачами з великим завзяттям – як свідчення того, що сповнилися її молитви.

На запитання, чи був цей ефект заздалегідь запланований, Надир Мачанов відповів, що ні, – він не міг знати, що зніману в його фільмі ув’язнену скоро випустять (відіграло свою роль нове законодавство).

Картину не було знято на чиєсь замовлення. Її цілком задумав і спланував сам режисер. У проект було вкладено гроші його родини. Погодився допомогти й дехто зі знайомих. Більшу частину матеріалу знято влітку в комфортних для зйомок умовах. Але що бюджет був невеликий, довелося перерватися на інший – прибутковий – проект, і тільки після одержання гонорару вдалося повернутися до Одеси для закінчення роботи. Тож довелося дознімати взимку.

Знаменитий Фелліні колись сказав, що для хорошого фільму потрібні три речі: хороший сценарій, хороший сценарій і хороший сценарій. В даному разі, вважає Надир, втрутився Бог – найкращий сценарист на цій планеті й над нею.

Після спілкування з ігуменею Серафимою кіномайстер вирішив порушити свою традицію й іще до прем’єри показати фільм настоятельці монастиря, більше того, навіть вніс у стрічку виправлення, які вона порадила. Режисер відзначив, що за два з половиною роки роботи над картиною він об’їздив чимало жіночих монастирів, але саме в Одесі він, мусульманин, відчув істинно толерантне ставлення та зворушливу душевну теплоту.