Павло Кучер – звичайний хлопець с селища Турія поблизу Кропив­ницького і гадки не мав, що на долю його припаде тяжке випробування війною.

Строкову службу проходив Павло у Військово-морських силах.

– Було досить важко, але водночас і цікаво, – розповідає він. – Зараз, згадуючи перші роки служби на флоті, я можу оцінити, наскільки високопрофесійно нас готували. Фізична та спеціальна підготовка, навчання з боротьби за живучість корабля, морально-психологічна підготовка – все це було логічно пов’язано у безперервний процес вишколу. Серед моїх товаришів були справжні патріоти України, готові виконати бойове завдання навіть ціною свого життя. Тож командири та інструктори відшліфовували той внутрішній стрижень, який був у кожному з нас.

Хто знав, що саме на борту середнього десантного корабля «Кіровоград» Павлові доведеться приймати чи не найважливіше в житті рішення: ганьба – або честь. Підступний напад російського флоту на Південну базу військово-морських сил та зрадницька поведінка командувача ВМСУ контр-адмірала Березовського не похитнули переконань хлопця. Разом з іншими він став на захист свого корабля. На жаль, кільканадцятиденне протистояння загарбникам у заблокованій затоці Донузлав скінчилося захопленням «Кіровограда». Але головстаршина Кучер разом із вірними присязі товаришами виїхав до материкової частини України. Там, на кордоні з Херсонщиною, за словами Павла, він відчув відверту підтримку земляків, які радісно вітали його та інших військовослужбовців під звуки Гімну України, з національними прапорами та квітами.

Павло серед перших добровольців у складі бригади морської піхоти був відряджений до АТО. Воював командиром мінометної облсуги в одній із найгарячіших точок Маріупольського напрямку – селищі Широкиному.

– До першого бою ми навіть не думали, що ворог буде воювати грамотно й жорстоко. Російсько-терористичні угрупування оперативно і влучно відповідали на наші постріли. Їхні міни лягали поряд з нашими позиціями. Іноді нам просто таланило, – розповідає головстаршина. – Пригадую один із нічних боїв. Напали на нас десь опівночі. Терористам у темряві вдалося підійти майже впритул до наших позицій. Ми тоді клали міни метрів за п’ятдесят від нашої оборони. Супротивник не витримав і відступив до «зеленки», – далі розповідає мінометник. – Отримали наказ переміститися до іншого району. Завантажилися, і тут – постріл. Куля влучила в одну з фар. Снайпер цілив по нашим тіням і схибив. Викрити його в такій темряві не вдалося. Добре, що тільки фара постраждала, мабуть ангел з небес нас охороняв.

Якось вночі ми влаштували вогневу засідку на ділянці, куди висунулися диверсанти. Замаскувалися геть близько до супротивника, маючи інформацію, що вночі цією стежкою буде рухатися диверсійна розвідгрупа. Навіть голоси бойовиків чули. Коли «гостей» стало видно, вдарили по них із міномета. Інших подробиць не пам’ятаю, – посміхається Кучер.

Павло, як і його побратими, розповідає про смертельну небезпеку як про буденну справу. Спокійно, навіть дещо недбало. Ще по суті юнак – лише погляд видає досвідченого воїна.

Після повернення до рідної домівки Павло Кучер продовжив службу у бригаді надводних кораблів. Але довго сидіти на одному місті він не зміг. Сьогодні він знову на передовій, на Маріупольському напрямку, готує молодших командирів.

– В обов’язковому порядку проводимо практичні заняття з вогневої та інженерної підготовки, з тактичної медицини. Відпрацьовуємо навички з володіння стрілецькою зброєю, виявлення саморобних вибухових пристроїв та мінних вибухових загороджень, евакуації поранених, долікарської допомоги, антиснайперської діяльності, захисту від вогню стрілецької зброї, – розповідає мій співрозмовник. – Ми намагаємося допомогти молодшим командирам здобути необхідні знання та вміння, які необхідні, щоб подолати небезпеку в бойових обставинах.

Так само важливими, на думку Павла, є практичні тренування з витривалості в екстремальних умовах із елементами напружених та несподіваних ситуацій.

– Щоб стати справжнім сержантом або старшиною потрібно до всього – від обладнання позицій до виконання вогневих задач – ставитися як до головного й суттєвого. Тоді й результат буде, – каже він.

Зважений і професійний підхід головстаршини набуто досвідом тяжких боїв. І через призму цього досвіду Павло розглядає і свої обов’язки, і своє призначення захисника Вітчизни та рідної домівки, де на його повернення чекають дружина Марія, чотирирічний син Миколайчик і ще одна дитинка:

– Коли повернуся додому, у мене народиться донечка, – з гордістю каже Павло. – А я вірю в перемогу. Вона вже близько! Вона поряд!