Лише двадцять хвилин виокремили журналістам пресові куратори для інтерв’ю з поважними гістьми 7-го Одеського міжнародного кінофестивалю. Голова Держкіно України Пилип Іллєнко люб’язно погодився на цю короткочасну розмову.

— Років, може, з десять тому тут, в Одесі, довелося брати інтерв’ю у вашого славного батька. Поміж іншого, ми говорили тоді й про те, що привело його в політику — людину винятково творчу, знаного кіномистця. З’ясували тоді, хоч було й так зрозуміло, що на цей крок Юрія Герасимовича подвигнуло бажання бути з тими, хто прагне змінити щось у країні, зокрема і в кіногалузі, яка була повністю знищена, реалізувати свої власні ідеї, своє бачення розвитку української кінематографії. А от що вас навернуло, так би мовити, в «чиновницьку віру»?

— Можу сказати приблизно те саме. Хоча це не перший мій досвід роботи на державній службі, я з цього починав, можна сказати, свою трудову діяльність. Після університету три роки працював на державній службі, але не на керівних посадах. Тим не менше, досвід, як працює виконавча і законодавча влада, я отримав, бо працював у Міністерстві юстиції, а потім — в апараті Верховної Ради. Якщо чесно, то після того, як звільнився з держслужби, не збирався повертатися туди, не планував і на цю тему не думав. Але після Майдану мені запропонували реалізувати ті певні ідеї, які я неодноразово у розмовах, в тому числі й з українськими політиками, висловлював щодо кінематографа. І тоді я вирішив, що це справді шанс щось змінити, шанс використати свої знання, своє бачення цього.

Минуло майже два роки з моменту мого призначення, і, в принципі, оцінюючи конструктивно, можу сказати, що мені не соромно за зроблене. Мені вдалося, звичайно, за підтримки багатьох людей, багатьох сил, знайти критичні моменти для кінематографа й можливості для його подальшої роботи. Маю на увазі проведення державної підтримки, зміни певних правил гри, які треба було приймати юридично. А також ми активно стали використовувати інструменти, які були в наявності, щодо захисту інформаційного простору України від одвертої ворожої пропаганди. І я вважаю, що за цей короткий час і в тих складних умовах, у яких опинилася наша країна, її економіка, вдалося досягти певних результатів.

— Чи не могли б ви трохи конкретизувати: що вдалося зробити, до чого ще, як мовиться, руки не дійшли...

— По-перше, якщо говорити конкретно… Коли я прийшов на посаду, фактично не було ніякого фінансування. Звичайно, у цьому не можна нікого винуватити, ми всі знаємо, що відбувалося в країні, і зрозуміло, що перша економія пішла за рахунок культури, за рахунок кіно. Фактично у 2014 році не було запущено жодного нового проекту. Всі поточні, крім кількох, були призупинені — через брак фінансування. Одначе нам вдалося відновити практично всі заморожені проекти, які були заморожені з нашої вини — з вини держави. Два з них мають прем’єри на цьому фестивалі. Це — «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка і «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко, якщо говорити про повний метр. Крім того, ще є там короткометражки теж. А вже у 2015-у було суттєво збільшено фінансування кіно, ми запустили наприкінці минулого року 42 нових проекти, з них 12 — це повнометражні ігрові фільми. Відновили проведення конкурсних відборів кінопроектів. Зараз нема перебоїв у фінансуванні, тобто всі проекти отримують вчасно гроші. Отже, суттєво полегшено роботу з виробництва фільмів. У нас зараз понад 50 проектів у роботі, з них 20 — повнометражні ігрові картини. Невдовзі запускатимемо ще якусь кількість на достойне фінансування. Сьогодні хотілося б, звичайно, більшого, але те, що є, також дає можливість реалізовувати проекти. Це щодо безпосередньо виробництва.

Ми змогли змінити дуже багато нормативно-правових актів, вдосконалили порядок проведення відбору проектів, зробили його ще прозорішим, ще професійнішим. Ми змінили, вірніше, розробили проект законодавчих змін, який абсолютно по-новому визначає роль держави у підтримці кіноіндустрії. Цей проект вже схвалений законодавцями у першому читанні і був визначений на фінальний розгляд, але забракло часу, то тепер чекатимемо відновлення роботи Верховної Ради. Цей проект важко переоцінити, бо він містить у собі глибинну докорінну реформу галузі і заслуговує окремої розмови.

Близько 500 російських фільмів, які містять пропаганду, було нами заборонено, і це значною мірою змінило обличчя українського телебачення. Воно почало замовляти серіали власного ви-робництва, за українськими сценаріями, з україн-ськими акторами, про українське життя. Вже тепер нема в кадрі російських номерів, упізнавані українські міста, поліція вже ходить з синьо-жовтими шевронами. Та, на жаль, у більшості випадків це ще не українською мовою, але вже з’явилося кілька прецедентів, коли такі серіали були зроблені державною мовою. Глядач позитивно це сприйняв. Крига, як то кажуть, скресає. Гадаю, що мине певний час, і канали наші більш активно, більш масово почнуть замовляти серіали вже українською мовою.

— Може, воно й так, та щось дуже мало ще на центральних телеканалах українських фільмів, та й мову державну рідко почуєш...

— Я кажу, що здійснено лише перший крок, лишилося ще чимало роботи, щоби все зробити, як слід, щоби запанувала українська мова. Це питання часу, і не лише: держава має працювати з українськими каналами, давати якісь преференції, підтримувати виробництво серіалів україн-ською мовою. Це так, як було з дублюванням фільмів, тобто без поштовху з боку держави не хотіли дублювати стрічки, але після того, як цей поштовх був зроблений, зараз нема жодної регуляції, яка зобов’язувала б це робити, і вже починають працювати ринкові механізми. Але поштовх з боку держави був важливий і потрібний.

— Хотілося б почути вашу думку (хоча відповідь можна передбачити) стосовно того, що таке український фільм, національне кіно.

— Ми розробили зараз визначення українського національного фільму, яке міститься у вже згаданому законопроекті. Для того, щоби фільм був визнаний українським, він має набрати за своїми виробничими показниками певну кількість балів. Буде враховуватися, хто автори картини, актори, котрі грали основні ролі, місце зйомок, студія виробництва, хто робив монтаж, хто був продюсером, хто фінансував. До того ж, як обов’язкова умова, окрім усіх цих балів, яких потрібно буде набрати певну критичну кількість, більшість реплік — у законі там написано, що до 90 відсотків — має бути або українською, або кримськотатарською мовами. Ми розуміємо, що кримськотатарська буде у невеликій кількості, але, позаяк кримські татари так само є корінним народом в Україні і не мають іншої держави, то в такий спосіб ми даємо можливість у майбутньому з’явитися фільму кримськотатарською мовою, який може отримати статус національного в Україні.

Та є ще фільми, які не претендують на такий статус, хоч і створені в Україні. Якщо раніше максимально приховувався той факт, що вони зроблені в Україні, тобто локації бралися таким чином, щоб не можна було вичислити місто, не можна було показувати якусь упізнавану архітектуру чи якісь написи українською мовою, номерні знаки на машинах заліплювалися російськими, а якщо в кадрі з’являвся міліціонер, а також полі-ційний, пожежний, медичний транспорт, то все було розфарбоване російською. А найголовніше — це знімалося за російськими сценаріями, з російськими зірками в головних ролях, а наші актори грали там тільки другорядні ролі — у кращому випадку, то сьогодні навіть у цьому відбулися зміни. Ніхто вже не приховує, що дія фільму в Україні відбувається, з’являється україн-ська тематика, згадуються українські реалії, а головні ролі виконують наші актори. Тобто вже виразно все локалізовано для України. Поступово ми відходимо від отієї другосортності. І це тільки початок шляху.

Отже, коли цей ринок досягне того рівня, коли можна буде економічно окуповувати продукт без залучення інших ринків... Тому що, в принципі, серіальний контент у більшості країн світу виробляється винятково для внутрішнього споживання. Тільки частина серіалів стає міжнародною, і то часто продається не сам серіал, наприклад, а його формат. Тобто береться канва, береться принцип, персонажі і все це адаптується до певної країни — мовою, реаліями, гумором, якихось культурних архетипів і т. д.

— Стосовно заборон. У суспільстві існують різні погляди на це. Кажуть, що це не треба, що це зайве. Навіть серед мистців, навіть у кінематографічному середовищі...

— Це нормально, як на мене. Дискусія суспільна потрібна, критика потрібна. Треба дослухатися до різних думок, щоби отримати зважені рішення. Але я вважаю, що у тій ситуації, яка склалася, ми маємо покласти межу розширенню відвертої пропаганди. Тут не йдеться про цензуру, про мистецтво, більшість цих фільмів до мистецтва не мають жодного відношення. Тому я вважаю це правильним. А з іншого боку, потрібно робити це зважено, тому що така заборона «захоплює», і можна дійти до крайнощів, коли вбачатимемо загрозу там, де її насправді нема. При цьому треба чітко розуміти, що ми маємо чинити мудро. А головне, що ці заборони виявилися з побічним ефектом. Хоч ми про це знали, чи здогадувалися: розвиток власної індустрії. Тобто українські кінематографісти у табелі про ранги на внутрішньому ринку праці посіли достойні місця, відчули, що почався якийсь процес. Ті, хто активно співпрацював з Москвою, зараз шукають якісь ринки інші, дивляться в Європу, дивляться в Азію, а хто сміливіший, дивиться і на Північну Америку.

— На жаль, відведений нам час вичерпався. Дякую за розмову і сподіваюся, що наступний кінофестиваль в Одесі буде по-справжньому українським.