Щодня повз нас проходять тисячі людей, ми бачимо сотні облич. І кожна доля – своєрідна сторінка книги людства. Їх усі прочитати неможливо. Під час проекту «Журналістика толерантності» мені вдалося перегорнути лише кілька. Чотири оповіді про життя та проблеми, зовсім не схожі одна на одну…

Дівчина з кучериками

Першою людиною, з якою я познайомилася під час цього заходу, була Яна Панфілова. Вісімнадцятирічна дівчина з брекетами на зубах і неслухняним кучерявим волоссям. Яна – лідерка молодіжного об’єднання «Teenergizer». Веде активне соціальне життя, а своїм хобі називає… вживання пігулок. Вона з народження носить в організмі ВІЛ-інфекцію. Хвороба передалася їй від матері, яка зловживала наркотиками. Щодня Яні потрібно ковтати таблетки, які не дають вірусові перейти у СНІД.

Яна не приховує свого статусу. Але й смертельно хворою не видається. Хоча багато хто з її нових знайомих, навіть лікарі, дізнавшись про діагноз, цікавляться, скільки часу їй ще лишилося. Яна їздить на міжнародні конференції з питань ВІЛ-СНІДу. Налаштована оптимістично. Запевняє, що препарати, які вона вживає, дадуть їй можливість і народити здорових дітей, і дожити до старості.

Спортсмен з особливими потребами

Спілкуватися з Василем Зак­ревським трохи незвично. Коли говориш із людиною, підсвідомо намагаєшся встановити з нею зоровий контакт. А тут це зробити неможливо, бо очі за чорними окулярами тебе не бачать. Однак чоловік добре орієнтується на слух і поступово зніченість зникає.

Василь народився здоровим, однак після травми в дитинстві геть втратив зір. Розраду він знайшов у спорті, де за короткий час домігся значних успіхів. Цього липня чоловік разом зі своїм гідом Романом Королем здобув срібло на чемпіонаті світу з паратріатлону (біг, велогонка та плавання). Сьогодні Василь не тільки готується до наступних змагань, а вже й сам допомагає людям із вадами зору знайти себе у спорті. Адже без зовнішньої підтримки людям з інвалідністю досягнути успіху важко.

Як стати жінкою?

Дизайнерка Кіра Строгетська вміє справити враження. Вишукані манери, модельна фігура, ідеально дібрані одяг та макіяж… Саме такою, на мою думку, має бути справжня леді. І гадки не маєш, що тривалий час вона жила в тілі хлопця.

Кіра завжди сприймала себе як жінку. Батькам зізналася в дев’ять років, і ті одразу ж повели її на лікарське обстеження. Невдовзі з’ясувався діагноз: хромосомний гермафродитизм. Ймовірною причиною цьо­го медики назвали серйозну гормональну терапію, яку вживала мати Кіри для виношування дитини.

Єдиним виходом із ситуації була хірургічна корекція статі. Заручившись підтримкою матері, Кіра почала вживати гормональні препарати, а в дев’ятнадцять років завершила свій перехід у жінку. Новоспечена леді не вважає, що пережите виділяє її серед інших. Вона передусім дизайнер, а вже потім трансгендер.

Мамо, я гей

Випускник філософського факультету Роман Лексіков швидко зібрав навколо себе гурток дівчат. Хлопець із веселими карими очима ділився планами на майбутнє, відверто розповідав про своє особисте життя. Роман – гей, який не приховує своєї орієнтації.

Така відкрита позиція подекуди спричиняла проблеми. Хлопця звільняли з роботи, аргументуючи тим, що в чоловічому колективі «такі» не потрібні. Йому з партнером не раз відмовляли надати в оренду житло. Можна було б, звісно, приховати факт особистих стосунків. Однак хлопець не бажав віддавати свої гроші тим, хто категорично не сприймає таких, як він.

Роман не вимагає для себе особливих прав. Проте ховатися від когось не вважає за потрібне. Адже він не робить нічого поганого, але й не хоче, щоб люди довкола судили про нього за його вподобаннями.

* * *

Серед нас живуть люди – носії ВІЛ, які бояться зізнатися про свій статус навіть у лікарні. Чимало інвалідів взагалі не можуть вийти з дому, не кажучи вже про самореалізацію. А представники сексуальних меншин наражаються на відразу суспільства. Надворі ХХІ століття, однак ставлення до деяких речей, на жаль, і досі залишається середньовічним.