До дискусії про мовну ситуацію та мовне законодавство в Україні журналісти «Громадського радіо» Сергій Стуканов та Євген Павлюковський запросили професора Києво-Могилянської академії Ларису Масенко та активіста громадянського руху «Відсіч» Сергія Оснача (прослухати цю програму можна на сайті https://hromadskeradio.org).

С.С.: Як би ви охарактеризували мовну ситуацію за останні два роки?

Л.М.: На жаль, негативно. Виходить парадокс, що після Революції Гідності русифікація не лише не зупинилася, а ще й в деяких сферах посилилася.

С.С.: З чим це пов’язано?

Л.М.: Я думаю, що було запущено досить хибну «фішку» проросійського патріота. На Майдані були українсько- та російськомовні громадяни, їх об’єднувала солідарність та бажання позбутися ганебного режиму правління Януковича. Але це не означає, що треба було припиняти українізацію. Думаю, що російськомовні громадяни, які вийшли на Майдан, підтримують державність української мови. В нашій країні не було проведено мовної політики.

С.С.: У Львові я спілкувався з професором історії Ярославом Грицаком. Він висловив переконання, що в українському сус-пільстві дійшли домовленості, що Україна буде двомовною країною. Певні соціологічні дослідження показують, що мовна тема мало кого турбує. Як ви вважаєте, чи дійшли в інтелектуальному середовищі такої згоди?

Л.М.: Ні, не дійшли. Я шаную пана Грицака як історика, але цю позицію я не можу підтримати, тому що двомовна ситуація, яка закріплена на законодавчому рівні, призведе до дискримінації української мови. В сучасній Білорусі двомовність припинала процес білорусизації, почалося домі-нування російської. На даний момент білоруська мова — в кризовому стані.

С.С.: Чи є в країні випадки дискримінації україномовних громадян?

С.О.: Є. Такі випадки часто спливають на поверхню. Ми бачимо цю дискримінацію, коли дивимося телевізор або слухаємо радіо. За нашими дослідженнями, на українському телебаченні україномовний контент складає лише 23%. Значна частина контенту двомовна, але з домінуванням російської мови. На радіо лише 5% українських пісень. Нещодавно громадськості вдалося проштовхнути закон про збільшення частки україномовних пісень до 35%. Незабаром закон має набрати чинності, але тут будуть питання щодо його виконання. Захист та підтримка української мови — не примха певного кола людей, це питання національної безпеки. За даними нещодавно проведеного дослідження Центру Разумкова, причетні до АТО громадяни на 60% україномовні, українську мову вважають рідною — 73%. Російськомовних, які причетні до АТО, — лише 6%. Україномовне населення не лише захищає території, воно захищає Україну як культурну цінність. Українська мова є інформаційним фільтром. У 2012 році носіїв української мови, які використовують мову в побуті, налічувалося 45%, зараз залишилася та сама цифра. Але ж зараз ми втратили десь 7% населення, яке опинилося на окупованій території.

С.С.: Якщо говорити, що ситуацію без змін законодавства щодо гарантії української мови не змінити, то хотілося б запитати, де є приватна сфера, а де людина має лад вільно використовувати ту мову, яку вона хоче?

Л.М.: Говорячи про мовну ситуацію, треба чітко розрізняти приватну сферу та ту, яка контролюється державою. В приватній сфері ми не можемо змушувати російськомовних людей переходити на українську. Мова виступає не тільки як символ державності, а як чинник, який об’єднує державу. В державних сферах повинна вживатися українська мова. Мовний закон у країні не виконувався, він існував на папері. Думаю, що держава повинна була відкрити центр або комітет з підтримки української мови з контрольними функціями. Перший міністр оборони Костянтин Мороз — росіянин, який вивчив українську мову. Він видав низку наказів, де було положення про те, що командний склад та офіцери мають опанувати українську мову, але на добровільних засадах. То була помилка.

Є.П.: Маніпуляція з мовним законодавством дуже полярно розділяє суспільство. Люди, котрі патріотично налаштовані до України, але є російськомовними, коли чують про те, що готується закон, який на директивних засадах може впровадити українську, сприймають це негативно. Як подолати цей спротив?

Л.М.: Термін «російськомовне населення» досить умовний. Російськомовне населення різне, воно поділяється на групи. Треба сказати, що основна маса прихильно ставиться до української мови, але існують і групи байдужих.

С.С.: Мені більш зрозуміло з державною сферою, але залишається публічна сфера, яка не стосується держави (дія нічних клубів, ресторанів, магазинів тощо). Чи повинен закон регламентувати мовну ситуацію в цих установах?

С.О.: Це потрібно робити делі-катно, але наша Конституція говорить, що держава мусить впроваджувати українську мову в усі сфери публічного життя. Безперечно, це стосується і сфери послуг, і сфери розваг, бо наші громадяни не зобов’язані знати якісь мови, окрім державної. В нас підростає покоління, яке не вчило російської в школах. Громадяни мають право на те, щоб отримувати послуги державною мовою.

Є.П.: Частина громадської сфери є і бізнес-середовищем. У такому середовищі я чув думку, що «більшість наших клієнтів є російськомовними, тому ми адаптовані саме під російську мову». Як бути в такому ключі?

С.О.: По-перше, переважна більшість таких бізнесменів бреше, тому що відносна більшість українців україномовна. Українську мову дискримінують, бо якщо російськомовна людина каже, що її рідна мова українська, то це означає, що для неї нема комфортного середовища для вживання рідної мови.

С.С.: Яка ситуація у політикумі? Чи є потенціал для того, щоб змінювати мовне законодавство?

С.О.: Я можу сказати, що закону про квоти української пісні на радіо чинили шалений спротив певні групи у Верховній Раді. За нашими оцінками, ці групи становлять половину Верховної Ради. Будь-які мовні ініціативи наражатимуться на супротив олігархічних груп. В українському суспільстві нема вибору: або ми захистимо нашу мову зараз, або пройдемо певну точку неповернення.

С.С.: Потрібен якийсь комплексний закон про мову чи точкові втручання?

С.О.: Закон Колесніченка-Ківалова треба змінювати, бо він зрадницький. Ми повинні розуміти, що ці автори своїм законом розвалювали нашу державу.

Є.П.: Чи далекі ми від «точки неповернення»? Чи можемо в тій складаній політичній ситуації, в якій перебуває країна, відкласти вирішення мовних питань?

Л.М.: Зараз ми в багатьох містах дійшли до точки неповернення. Дуже небезпечно відкладати закон. Закон Колесніченка-Ківалова змін не витримує, його потрібно скасувати. Над новим законом уже розпочалася робота. Мені подобається думка нашого правника Володимира Василенка про те, що треба створити два окремих закони: перший — «Про державність української мови», другий — «Про мови національних меншин».