СЬОГОДНІ — ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО КІНО

Щороку в другу суботу вересня святкують День україн-ського кіно. Фактично це свято є професійним днем працівників кінематографії, але відзначають його й мільйони українських глядачів. Свято, до речі, з’явилося завдяки президентському указу від 12 січня 1996-го.

70 років своєї історії україн-ське кіно було частиною радянського. У ті часи, попри тодішню політику централізованого держуправління та цензури, українське кіно пережило кілька хвиль свого найбільшого розквіту — у періоди ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) в 1920-х та «українського поетичного кіно» 1960-х. Наші режисери-новатори Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Микола Шпиковський, Арнольд Кордюм, Петро Чардинін, Георгій Тасін, Марк Донськой, Леонід Луков, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, Леонід Биков, Кіра Муратова, Фелікс Соболєв здобули українському кіно світову славу.

У 1893 році головний механік Одеського (Новоросійського) університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарата та апарата для кіно-проекції. Тоді ж він здійснив пер-ші кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893-го в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки.

9 січня 1894-го винахід демонструвався на шостому засіданні секції фізики ІХ з’їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат зберігається у фондах Московського політехнічного музею.

Піонери українського кінематографа початку 1900-х віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». З дореволюційним кіно в Україні пов’язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві й багато знімалася в Одесі.

З 1919 року в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922-го було засноване Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське та ялтинське підприємства, а 1928-го — ввести в дію київську кінофабрику (майбутню кіно-студію ім. О. Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

Наприкінці 1920-х в українському кінематографі дедалі гучні-ше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. В 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, «Земля» була названа у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

У часи Другої світової війни були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який із надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Картина здобула низку міжнародних нагород, але, незважаючи на озвучені переваги, так і не отримала «Оскара».

Під час політичної «відлиги» другої половини 1950-х — початку 1960-х стрімко зростає українська кінопродукція. З’являються фільми, що досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями» (1961, Віктор Іванов).

Український кінематограф 1960—1970 років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко; актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка...

У цей час з’являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965), «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Застій від Брежнєва не завадив українському кіно створити низку стрічок, які стали подіями міжнародного рівня. Так, Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні «старики» (1972), а в 1983-у Роман Балаян у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.

Справжній розквіт переживало тоді й українське неігрове кіно. Київська кіностудія науково-популярних фільмів зняла величезну кількість стрічок, серед яких — справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій» режисера Фелікса Соболєва та інші).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки...»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила»), Леоніда Зарубіна («Солом’яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську мультиплікацію на весь світ.

У роки Незалежності вітчизняні кінематографісти теж не пасли задніх. У 2003 році в основному конкурсі «Берлінале» «Срібного ведмедя» отримав фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». У 2005-у стрічка «Подорожні» режисера Ігоря Стрембицького удостоєна «Золотої пальмової гілки» кінофестивалю в Каннах. У 2007-у в конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Роттердамі відбулася світова прем’єра «Меніни» режисера Ігоря Подольчака. Пізніше ця стрічка брала участь у 27 міжнародних кінофестах, у 10 з них — у конкурсній програмі, в інших — в офіційній селекції. У 2011 році Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю у Каннах за короткометражку «Крос». Й нарешті, у 2014-у повнометражний фільм Миро-слава Слабошпицького «Плем’я» бере участь у конкурсній програмі «Тиждень критики» Каннського кінофестивалю і здобуває одразу три нагороди: приз фонду Ган, приз «Відкриття» та Гран-прі.