Якщо ми схочемо уявити завтрашній день будь-якої держави, то маємо пам’ятати таку просту істину: най-більших успіхів здобуває той народ, прагнення якого збігаються з основними закономірностями поступу історії. Це, насамперед, стосується нашої України, яка намагається відповідати основним тенденціям розвитку європейської цивілізації.

Найважливіша з них проявилася на межі ХVІІІ—ХІХ ст. у вигляді національно-культурних рухів і формування націй. Особливо динамічно розвинувся цей процес на європейському континенті, де для цього були найсприятливіші передумови. Німецький філософ Йоганн Гердер, який всебічно його вивчав, слушно наголошував, що нові спільноти відрізняються своєю вищою консолідованістю і свідомістю, стають «рушійною силою» історії. Ця тенденція стала всеохоплюючою і нездоланною на наступні століття.

Українці в той час теж не стояли осторонь загальноєвропейських процесів. Навпаки, ще у середині ХVІІ ст. вони зробили важливий крок для затвердження національної самостійності, відірвали свої землі від Речі Посполитої, утворили Козацько-Гетьманську державу. Сподіваючись на зміцнення своєї оборони, уклали союз з Москвою. І тут тенденція національного відродження раптом загальмувала. Справа в тому, що московити були далекі від європейських ліберальних цінностей, вони вже тоді «зациклилися» на своїй міфічній величі, на імперській політиці «збирання земель» і підкорення сусідів. Тому рівноправного союзу не вийшло, і невдовзі після Переяславської ради російські військові гарнізони заполонили українські землі, почався політичний та воєнний тиск на гетьманів, обмеження прав та свобод козацтва, впровадження російських порядків. Перемога українців над російською армією під Конотопом, повстання під проводом Івана Мазепи та інші протести не змінили наміри московської влади підкорити український народ. (Вводити «міжнародні санкції» тоді ще було нікому). В результаті наприкінці ХVІІІ ст. Російська імперія остаточно ліквідувала залишки української державності — знищила Запорізьку Січ, скасувала гетьманське правління, ліквідувала козацькі полки, офіційно запровадила кріпацтво для українського селянства тощо. Все це, безумовно, набагато ускладнило подальший розвиток демократичних засад в Україні.

Втім, головна закономірність світового історичного процесу все одно пробивала собі шлях. ХІХ ст. стає добою подальшого формування націй і національних держав, піднесення національно-культурних рухів. Цікаво, що на українських землях, навіть в умовах бездержавності та панування російських імперських порядків, ми спостерігаємо важливе явище — відбувається національно-культурне відродження україн-ського народу, його всебічне піднесення, формування нової культурно-політичної еліти, просвітницьких центрів, громад, недільних шкіл, постає українська класична література, театр, музика тощо. Водночас українці, як одвічні європейці, залишаються вірними західним традиціям — піднімається нова хвиля національно-визвольної боротьби, утворюються громадсько-політичні рухи, Кирило-Мефодіївське товариство, в кінці століття з’являються перші українські політичні партії...

Український національно-визвольний рух набирає нових обертів на початку наступного, ХХ ст. Незважаючи на світові війни, досягнення ліберальної демократії і жахливі комуністичні експерименти, найважливішою конструктивною тенденцію в цей час можна вважати подальше формування нових націй і незалежних національних держав. При цьому потрібно зважати на одну суттєву особливість цього процесу в нових умовах: вільних, так званих безхазяйних земель у світі вже не було, всі вони були поділені і переділені між великими державами-імперіями, й чимало народів опинилося у складі цих імперій. Саме тоді, на зламі століть, завершився процес створення найбільших колоніальних імперій — Великої Британії, Франції, Німеччини, США, Росії, Японії. Безумовно, об’єк-тивно вони стримували процес деколонізації. Але історична тенденція до свободи була настільки могутньою, що вона поступово зруйнувала навіть світову систему колоніалізму. При цьому слід зауважити, що самі метрополії теж перетворилися на національні держави і продовжили в новому вигляді свій успішний розвиток.

В результаті домінування цієї тенденції — появи національних спільнот і нових незалежних держав — по суті, перебудувався, трансформувався весь світ. Науковці зауважують, що впродовж минулого століття кількість незалежних держав зросла більш ніж утричі. Тільки членами ООН стали майже дві сотні країн. Усе це, мабуть, накладало свій відбиток не тільки на соціально-політичні та економічні процеси, а й на демографічну ситуацію: населення Землі зросло за цей час учетверо й перевищило 6 мільярдів. Національна ідея тоді панувала у громадському житті, не випадково деякі історики називають ХХ ст. добою націоналізму. Щоправда, про національну ідею науковці й політики прагнуть зайвий раз не згадувати. Це пояснюється тим, що національно-визвольні рухи концентрували у собі величезну соці-ально-політичну енергію, яка не завжди використовувалася обережно, з конструктивною метою, а в деяких випадках через діяльність незрілих, безшабашних політиків призводила до серйозних, украй негативних явищ — нацизм, фашизм. Утім, у наш час науковці й політики в основному вже навчилися відділяти зерна від полови — визвольну боротьбу від імперського пригнічення. Тільки представники однієї країни — нашої вчорашньої метрополії — називають українців, які борються і гинуть за збереження своєї держави, «фашистами» і «бандерівцями», які, мовляв, становлять для когось загрозу.

Отже, на початку ХХ століття внаслідок Першої світової війни Австро-Угорська, Німецька та Османська імперії розпалися й утворилася низка національних незалежних держав. Не витримала тягар війни і Російська імперія: вона зазнала краху, впало самодержавство і колонії сформували свої національні уряди. Це означало, що імперська полі-тика нікого не приваблювала, всі народи бачили своє майбутнє на шляху до свободи і незалежності. Й у Києві 1917 року розпочалася Українська революція, яка проголосила утворення нової національної держави — Україн-ської Народної Республіки. Однак незабаром до влади в Росії прийшла імперсько-терористична політична сила — партія більшовиків («орден мечоносців»), які відразу забули своє програмне гасло про «право націй на самовизначення» і, використовуючи жорстокі насильницькі методи, на крові і масових репресіях почали розбудовувати свою імперію. Лише п’ять країн тоді зуміли відірватися від неї і зберегти незалежність — Польща, Литва, Латвія, Естонія та Фінляндія.

Україна теж проголосила суверенітет, але утримати його не вдалося. Москва тричі ходила на нас війною, аж поки 1920 року велика армія червоноармійців остаточно не завоювала українські землі на всі 70 наступних важких років, тим самим перекресливши незалежність і європейську сутність українського народу. Будувалася не союзницька держава, а жорстка командно-адміністративна система, нова імперія, яка проводила політику небачених соціальних експериментів, військового насилля, масових репресій, доведення до крайнього зубожіння населення і, нарешті, застосування голодоморів-геноцидів, що призвели до страшної смерті мільйонів безневинних селян. Зараз деякі українські історики пишуть, що в цілому за радянську добу загинула практично половина населення України — 25 мільйонів, а залишилося замучене, наполовину зросійщене суспільство, яке відомий американський історик Джеймс Мейс, що вивчав український Голодомор, слушно назвав «постгеноцидним».

Не принесла українцям справж-нього визволення і Друга світова війна. Хоча спроби завоювати свободу були. 1939 року про свою державну незалежність заявила Карпатська Україна — не вийшло. Ще серйозніша спроба сталася 30 червня 1941-го — через тиждень після початку німецької окупації українські патріоти у Львові ухвалили Акт проголошення Української Держави. Та німці заарештували ініціаторів. Не зуміли українці використати для державотворення і 1944 рік, коли Україну було звільнено від німецької окупації. Не вистачало, мабуть, ні сил, ні єдності, ні розуміння ситуації. Але навіть у цей час, упродовж десятиліття після війни, Українська повстанська армія продовжували боротьбу за незалежність. Московська влада жорстоко розправилася з повстанцями.

Важливо відзначити, що в інших регіонах світу боротьба за визволення підкорених народів відбувалася набагато успішніше. Впродовж двох десятиліть після Другої світової війни в основному завершився розпад колоніальної системи. Це означало, що саме в цей час практично припинили своє існування імперії нового типу: Іспанська, Португальська, Французька, Британська тощо. Натомість утворилися десятки нових незалежних держав.

Що стосується величезної російсько-радянської імперії, то вона вдруге зазнала всеохоплюючого краху лише у 1991 році. Все це створило сприятливі умови для проголошення незалежності всіх її республік, у тому числі України. Цікавим був сам факт розпаду останньої у світі багатонаціональної імперії. Ось тільки, на відміну від європейських країн, вона ще ні полі-тично, ні психологічно не дозрі-ла до цивілізованого розлучення, а й досі намагається відновитися, виступаючи таким чином проти найголовнішої закономірності історичного процесу. На цьому шляху майбутнє Росії не має позитивної перспективи, бо навіть військовою силою не можна повернути колесо історії назад.

Отже, з точки зору політології і геополітики основний зміст сучасних українсько-російських взаємин можна визначити як намагання Москви відновити колишню імперію, повернувши під свій контроль Україну та інші колишні республіки, які стали на шлях самостійного розвитку. А понад два роки тому сталося взагалі нечуване — Росія, ігноруючи світову громадську думку, міжнародні угоди і навіть елементарні моральні принципи, вдалася до найстрашнішого — до відкритої війни проти, як ще вчора казали, «братнього народу». Людським розумом це просто не можна збагнути, а назви «гібридна війна» чи «АТО» тут мало допомагають, бо від куль і снарядів гинуть тисячі людей.

Не варто й говорити про моральний бік цього явища: з часом, коли в Росії нарешті утвердиться адекватний, як і в усьому світі, погляд на історію і буде подолано імперський синдром, багатьом її майбутнім громадянам буде, мабуть, просто соромно за агресивну політику своїх батьків. Навіть у сучас-ному російському суспільстві є досить відчутні паростки таких поглядів: за результатами недавніх досліджень «Левада-центру», 37% опитаних росіян стверджують, що країна рухається «у безвихідь» («День», 29—30.07.2016).

І насамкінець. Основна думка, яку автор хотів донести читачам, полягає в тому, що розпад багатонаціональних імперій і поява на політичній карті світу нових незалежних держав — це найважливіша закономірність сучасної історії, її основна тенденція, яка зараз успішно закінчує трансформацію світу. І повернути колесо історії назад уже ніхто не зможе. Тому Україна, яка вже чверть століття прямує закономірним шляхом свободи і незалежності, незважаючи на сьогоднішні чималі труднощі, обов’язково переможе. Самою своєю історією, всією своєю долею вона просто приречена мати щасливе майбутнє, динамічне національно-культурне відродження. Тим більше, що на початку ХХІ ст. склалися, нарешті, важливі геополітичні умови, коли боротьбу українців за свободу підтримує практично весь цивілізований світ.

Анатолій СТЬОПІН, доктор історичних наук, професор.

м. Одеса.