Експерти ВГО «Інститут Республіка» презентували результати дослідження активності громадян у вирішенні питань місцевого та обласного значення. На жаль, висновок невтішний: люди, по суті, не застосовують інструментів свого впливу на владу. Про активність/неактивність наших громадян, включення їх у громадські та політичні процеси, про найближчі прогнози для громадянського суспільства України — в інтерв’ю «Громадського простору» (www.prostir.ua) із заступником голови «Інституту Республіка» Олександрою СКИБОЮ.

— Якщо підсумувати наше дослідження, то воно свідчить про те, що українці — великі оптимісти і що вони хочуть здаватися кращими, ніж є насправді. Коли ми запитували, чи знають люди про ті інструменти, які дають їм можливість впливати на владу (громадські слухання, електронні петиції, місцеві ініціативи тощо), чи застосовують їх, то виходило, що вони нібито чули і знають про них, але дуже мало користуються ними. Тому, на мою думку, завдання громадянського сус-пільства — не лише вчити, а на практиці, як то кажуть, брати людей за руку й показувати, як можна організовувати громадські слухання, збори, як писати звернення до органів влади і т.д.

— Чи змінив Майдан щось у цій тенденції, чи відкрили люди для себе якісь нові інструменти громадської участі?

— Ми не порівнювали ці показники до Майдану та після, але відчуття… Мені здається, що Майдан, передусім, сформував запит людей на громадську активність. Люди почали більше цікавитися інформацією про громадські організації, про те, яким чином вони можуть брати участь у вирішенні питань на місцевому рівні, почали трішечки більше спілкуватися з владою. У мене нещодавно був цікавий діалог зі звичайними людьми. Вони казали: «Як завжди, винні президент, уряд і т.д.». Я їх запитую: «Скажіть, будь ласка, а чи знаєте ви вашого місцевого депутата?». Відповідають: «Ні». Наступне питання: «А на кого ви краще можете вплинути — на президента чи на вашого місцевого депутата?». І тут вони починали замислюватися. Важливо донести до людей позицію, що потрібно починати із себе, зі свого мікрорайону, села, міста і намагатися більше використовувати ті можливості, які здатні принести результат.

Так, Майдан показав, що ми можемо скинути президента, але це відбувається раз на десятиріччя. Мені здається, що зараз саме той час, коли ми маємо робити якісь невеличкі справи, але частіше, для того, щоб ця проблематична ситуація не призвела до наступної революції.

— Чи був якийсь факт упродовж цього дослідження, який вас особливо вразив, щось таке, чого ви, можливо, не очікували?

— Мене більше вразили цифри… Не те щоб вразили, скоріше, вони підтвердили припущення, що люди справді неохоче долучаються до прийняття рішень на місцевому рівні, майже не знають своїх депутатів. Якщо ми говоримо про місцеву раду, то це орієнтовно 20 —30%, якщо про районну, то цей показник падає майже до 10%, а щодо обласної ради, то він навіть не перевищує 10%.

— Чому, на вашу думку, люди не беруть участі в житті громади? Що є причиною цього: чи депутати винні, чи, може, це наш український менталітет такий?

— Я думаю, ми просто не навчилися говорити один з одним. Звісно, владі так зручно: люди менше її чіпають, відпо-відно, в неї більше часу займатися тими справами, якими вона займається. Якби ж люди часті-ше запитували, приходили на слухання, заходили на сайт ради, якби цікавилися: «А де проекти рішень? А де рішення сесій? А де наш генплан? А чому в нас досі нема стратегії розвитку?» і т.д… Та цих питань ніхто не ставить, навіть найпростіших: «Чому досі відкритий люк посеред вулиці?». Тому, скажемо так, кожен перебуває в зоні свого комфорту: депутати — в зоні свого комфорту, бо вони спілкуються між собою, гризуться, а люди дивляться на цей цирк по телебаченню і не спілкуються зі своїми обранцями. Виходить така ситуація: депутатам люди не потрібні, а людям не потрібні депутати. Я думаю, у нас багато ще залишилося від Радянського Союзу, коли люди звикли, що за них або все вирі-шували, або в них не було можливості впливати на якісь процеси, бо партія сама знала, що потрібно всім і кожному.

Найважливіше — це показувати хороший, позитивний приклад, брати людей за руку, водити їх на засідання ради, пояснювати, як розібратися із сайтом, де викладені рішення, чи вони взагалі викладені, чи ні, як спілкуватися з депутатом. Коли ми організовуємо зустрічі з депутатами і громадянами, часто бачимо картину: частина громадян приходить просто виплеснути свою енергію. Покричали і вважають, що так вирішиться проблема, що це пряма дія — я прийшов, сказав, що наш депутат поганий, що він краде чи ще щось робить, і на цьому моя активність закінчується. Нормальні депутати кажуть: «Ми зараз у меншості, на нас тисне більшість, міський голова. Напишіть до нас звернення, зберіть підписи... Бо коли я, як депутат приходжу й кажу, що в нас є ось така проблема, мені міський голова відповідає: «Не вигадуй!». Й ось тут важливо покласти звернення і сказати: «Дивіться, 200 —300 людей виступають за вирішення цієї проблеми».

Звісно, з іншого боку, депутати також не завжди проявляють активну позицію. Як висновок, я би сказала, що нам треба вчитися спілкуватися один з одним, знайомитись і просто знаходити для цього час.

— А хто ті люди, які виявляють активність у громадському житті? Які вони, звідки взялися, який портрет середньостатистичного активіста?

— Я би сказала, що наразі є два обличчя. Перше — це ті люди, які починали ще з дев’яностих, двохтисячних років, які добре знають, що таке громадські організації. Друге — люди, які постали після Майдану, почали якимось чином долучатися, виявляти свою активність. Дуже важливо цих людей не втратити, а максимально показувати їм позитивні приклади й долучати до діяльності, бо проведення мільйонів тренінгів, конференцій, зазвичай, не дає такого ефекту, як взяти і щось конкретне разом з людиною зробити, залучити її до адвокаційної кампанії, сходити з нею разом до мера чи до депутата, щоб вирішити якесь питання. Потрібно на живому прикладі показувати, як можна вплинути на конкретну ситуацію, і тоді активних людей більшатиме.

— Ви говорили про те, що в нашому суспільстві ще дуже багато радянського. За вашими відчуттями, прогнозами: скільки нам ще знадобиться часу, щоб усе це змити, і що ми, як громадянське суспільство, можемо для цього зробити?

— Розумієте, в час інформа-ційного суспільства все розвивається набагато швидше і багато людей уже зараз усвідомлюють, що результат залежить від них. До речі, ви запитували про те, що мене шокувало в результатах дослідження. Так ось, мене вразила відповідь людей на запитання «Хто відповідальний за вирішення проблем у вашому місті?». Респонденти могли обрати кілька варіантів. Мені найбільше сподобалося, що після відповідей «Місцеві депутати, мери», тобто влада, на третій позиції була відповідь: «Громада несе відповідальність». Це вже говорить про те, що людина розуміє: якщо у моєму дворі виникла якась проблема, то це питання не лише до міського голови та депутата, а це, в тому числі, й моя проблема, тобто я повинен брати аркуш, підписувати звернення, збирати людей і т.д.

Щодо того, скільки часу знадобиться нашим людям для усвідомлення, що вони можуть і мають бути активними, то, як на мене, ще років десять — і ми побачимо Україну абсолютно інакшою. Ті реформи, які зараз запущені, і те, що, все ж таки, в Україні є можливість активно діяти, спілкуватися, в тому числі від найнижчого рівня влади до найвищого, той клімат, який є в Україні, дасть нам можливість збудувати громадянське сус-пільство. На мою думку, через десять років показники будуть у півтора-два рази вищими, ніж зараз. Я, загалом, за природою оптиміст, хоча наші колеги з міжнародних організацій кажуть, що для того, аби змінилося суспільство, має минути шістдесят років. Але, вважаю, у нас нема часу чекати шістдесят років.

— Ваш варіант мені більше подобається.

— Мені теж.