В Одесі пройшов 16-й Міжнародний фінансовий форум, у межах якого відбулася конференція «Розвиток аграрного бізнесу. Фінансові інструменти для його підтримки».

Тему було обрано не випадково – українським аграріям доводиться вирішувати нелегкі питання виживання, оформлення земельних правовідносин, виходу на закордонні ринки, пошуку коштів для інвестування в довгострокові проекти. І з усіма цими проб­лемами вони змушені справлятися самі: держава, дотримуючись вимог Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світової організації торгівлі (СОТ), ліквідувала пільгову систему оподаткування та механізми державної підтримки агропромислового комплексу.

Як виявилося, така квапливість ні до чого доброго не привела. Криза стала причиною руйнування колишніх виробничо-ділових контактів, складність і дорожнеча оформлення прав, що дозволяють українській продукції вийти на ринки інших країн, особливо країн ЄС, спричинили різке скорочення товарного виробництва, зокрема у тваринництві, негативні зміни в рослинництві (перевага технічних культур над зерновими). Це, якщо розглядати ситуацію на перспективу, може виявитися дуже істотною, навіть критичною помилкою держави.

Уже сьогодні Аграрний со­юз України виступає за перегляд чинних підходів: держава не мусить підтримувати великі агрофірми, що ведуть масштабні роботи в різних секторах сільського господарства, а от сприяти середнім і дрібним підприємствам – повинна. Причому подаючи їм адресну допомогу винятково на технічне переоснащення і технологічне відновлення.

На думку фахівців, дрібними можна вважати господарства, що обробляють від 50 до тисячі гектарів землі, середніми – від тисячі до десяти тисяч гектарів. Річний оборот таких структур не має перевищувати 50 мільйонів гривень. Їх господарі або засновники мусять бути жителями того району, де ведеться господарство, або одного з сусідніх. Такі критерії справді допомогли б забезпечити підтримку фірм, які працюють не на незвісно якого дядька, а допомагають розбудовувати ефективну систему державно-приватного партнерства на місцях.

Крім того, треба уважніше вивчити досвід кооперації на селі. В умовах кризи він може виявитися досить корисним.

За даними профільного міністерства, 86% агропідприємств нашої країни мають у своєму розпорядженні земельні угіддя, площа яких менше 500 гектарів, тобто є дрібними. Саме їх і треба всебічно підтримувати, допомагаючи перетворюватися на середні агрофірми.

На форумі, звісно, не могли полишити без уваги питання відкриття ринку землі. Воно потребує врахування двох дуже важливих моментів, хоча вже сьогодні у приватній власності, за різними оцінками, перебуває від 4 до 5 мільйонів гектарів землі.

З одного боку, має бути гарантованим право громадян розпоряджатися своєю власністю й залучати кошти на особисті соціальні потреби. З іншого боку – відсутність достатніх коштів у підприємств і фермерів на купівлю землі змусить їх блокувати ухвалу про відкриття ринку землі в Україні.

Як захисні заходи на форумі обговорювалися заборона іноземним інвесторам скуповувати землю через українських юридичних осіб, визначення граничного розміру концентрації земельних угідь у руках одного власника, забезпечення українських аграріїв кредитами під невисоку процентну ставку, визначення юридичного статусу лісосмуг, польових доріг.

Щиро кажучи, всі запропоновані заходи серйозними назвати не можна. Заборона на придбання землі іноземцями через наші юрособи легко оминається завдяки східчастій системі купівлі через кількох посередників, де вистачить лише одного українського, щоб земля зрештою опинилася у власності іноземця. Судові розгляди з приводу незаконності подібного діяння можуть затягнутися на роки.

Граничний розмір площі земельних угідь у руках одного власника можна перевищити шляхом купівлі землі афілійованими фірмами одного власника. Той факт, що вони належать одній особі, теж треба буде доводити в суді. І доводити, скоріш за все, досить довго.

Про доступні кредити говорять давно, а віз і нині там.

Ішлося й про те, що у Вер­ховній Раді готують нову редакцію закону про підтримку сільського господарства. Справа в тому, що при суворій вимозі Міжнародного валютного фонду не підтримувати сільське господарство аналогічних вимог з боку СОТ на сьогодні вже немає. І Україна мала б розумно цим скористатися.

Розглядають у Мінагро­політики й питання про відкриття ринку продажу права оренди землі, що допоможе знизити градус пристрастей із приводу того, хто в підсумку виявиться власником унікальних українських чорноземів. Судячи з усього, такий підхід поступово починають нормально сприймати і представники МВФ.

Великий блок питань стосувався розвитку системи агрострахування. Згадали закордонний досвід. Наприклад, можливим є створення державного адміністратора прог­рами (як «Federal Crop Insurance Corporation» у США). Він формує політику аграрного страхування країни, розробляє й затверджує всі страхові програми, здійснює добір страхових компаній, які виступають агентами з реалізації сис­теми державної підтримки. Можливим є і спільне створення державою та приватними страховими компаніями об'єднан­ня страховиків, яке по своїй суті є державно-приватним адміністратором і реалізує державну політику підтримки агровиробників («TARSIM» у Туреччині, «Agroseguro» в Іспанії, аналогічні структури в Португалії та Ізраїлі). Є приклади, коли уряд тієї чи іншої країни створює державну страхову компанію (Греція, Кіпр, Білорусь, Таджикистан), яка реалізує державну програму агрострахування. Україні треба якнайскоріше визначитися зі своїм шляхом агрострахування з метою підтримки однієї з найважливіших сфер економіки.