Наука визнає нерівність головною проблемою сучасності. І вона — чи не головний чинник суспільної нестабільності: чим вищою і різноманітнішою є нерівність, тим вищі ризики соціальної напруги та соціального конфлікту.

Ступінь нерівності та її суспільне сприйняття значною мірою віддзеркалює циві-лізаційні орієнтації населення.

Виокремлюється нерівність економічна, соціальна, політична та етнокультурна. Первинною найчастіше є економічна нерівність, найочевидніший прояв якої — нерівність за доходами. Вона зазвичай спричиняє нерівність у доступі до основних соціальних благ, ресурсів, до реалізації основних прав. Але і сама нерівність за доходами є наслідком інших видів і проявів нерівності. Відсутність можливості здобути якісну освіту прирікає дітей з бідних родин на нижчі шанси знайти прийнятну роботу і, зрештою, — на бідування у вже дорослому житті. Бо навіть в Україні (де значна частина населення з вищою освітою працює не за спеціальністю або на робочих місцях, що не потребують високої кваліфікації) від 1999 року спостерігається сталий прямий зв’язок між рівнем освіти і рівнем доходів. Це сповна стосується й нерівності за тривалістю життя — діти з бідних родин стикаються з вищим ризиком передчасної смерті або захворювання. Зазвичай люди з високим доходами живуть довше за бідних, і водночас добре здоров’я є фундаментом належної економічної конкурентоспроможності.

Повна рівність не менш шкідлива, бо не стимулює до активності, зокрема, економічної, включаючи активність на ринку праці, і до набуття конкурентної професії. Натомість надмірна нерівність неминуче формує падіння суспільної довіри до влади.

Найнебезпечнішою є «застигла» нерівність, тобто поділ суспільства на окремі касти за вкрай ускладненого переходу з нижчої касти до вищої.

Ефективна державна політика передбачає обґрунтовану, обмежену, зрозумілу і прийнятну для суспільства диференціацію доходів. Відповідно, завданням влади є зниження нерівності за допомогою, передусім, полі-тики доходів.

Український вимір нерівності

Найочевиднішою є нерівність за статками та/або доходами. Важливо, що нерівність за розміром капіталу, наявністю і вартістю нерухомості у більшості країн, принаймні від середини ХХ ст., істотно перевищує нерівність за поточними доходами, а за заробітками — і поготів. Але Україна за нерівністю, визначеною за заробітками, значно випереджає не тільки ті країни, яким притаманна помірна або слабка нерівність, а навіть і США, які визнані країною з високою нерівністю. Так, за даними Томаса Пікетті, заробітки 50% найбідніших платників податків в скандинавських країнах у 1970—1980 рр. (період найнижчої нерівності) становили 35% загальних трудових доходів населення, в європейських країнах (2010 р.) — 30, у США (2010 р.) — 25, а в Україні (2015 р.) — лише 15%. За умови повної рівності вони б дорівнювали 50%, відповідно до частки цієї групи в загальній кількості платників податків.

Натомість заробітки 10% найбагатших становили в скандинавських країнах 20%, у європейських — 25, у США — 35, а в Україні — аж 39% (за умови повної рівності мали би становити 10%).

Неприпустимо низькі (навіть за національними стандартами офіційної оплати праці) заробітки принаймні половини працюючих є характерною ознакою нерівності в Україні. Так, у скандинавських країнах середня зарплата 50% бідніших становить 70% середньої по країні, в європейських країнах — 60, у США — 50, а в Україні — лише 30%.

Друга особливість — надзвичайно велика різниця в оплаті праці 1% найбільш високо оплачуваних працівників і решти робочої сили. Зокрема, в скандинавських країнах заробітки цієї відносно невеликої групи перевищують середні в 5 разів, у європейських країнах — у 7, у США — в 12, а в Україні — в 13 разів.

Відповідно різниця в оплаті праці 1% найбільш забезпечених і 50% найменш забезпечених працівників в Україні фантастично висока: якщо в скандинавських країнах середні заробітки 1% найбільш високооплачуваних працівників перевищують середню заробітну плату 50% найменш оплачуваних у 7,1 раза, в європейських — в 11,7, у США — в 24, то в Україні — аж у 43,3(!) раза. І йдеться лише про офіційно виплачену заробітну плату, з якої цілком офіційно сплачено податки. Є багато підстав вважати, що врахування незареєстрованих доходів підвищить показники не так бідніших, як найбільш заможних верств українського суспі-льства — це, до речі, цілком відповідає світовій практиці.

Узагалі верхня центиль (1% багатших) є дуже нечисельною групою (скажімо, в Україні — це 120 тис. осіб, якщо мати на увазі платників податків, і 420 тис. осіб, якщо мати на увазі все населення країни), але саме її представники надзвичайно потужно впливають на соціально-психологічний клімат у суспільстві, на фінансову і загалом економічну ситуацію.

Можливо, у високій нерівності за заробітками не було б нічого поганого, якби високі доходи асоціювалися з талантом, доброю освітою, зрештою, з удачею. Але ж ні. Спостерігається велика різниця в оцінюванні українцями чинників успіху на батьківщині та в економічно розвинутих країнах. На думку українців, успіх у західних країнах значно більше залежить від особистих якостей, ніж від зовнішніх. Так, з великим відривом лідирують високий інтелект і здібності (60,8%), добра освіта (48,4%). Натомість в Україні вирішальну роль відіграють походження (впливові родичі — 46,5%, походження з родини з високим соціальним становищем — 38,6, заможні батьки — 37,5%), уміння обходити закон (33,1%) і добре здоров’я (38,3%).

Щоправда, не завжди відчуття населення віддзеркалюють реальність. Зокрема, попри поширені тези про те, що вища освіта не убезпечує від безробіття і бідності, про те, що українські виші дуже часто не дають знань та навичок, яких потребує ринок праці, об’єктивні дані свідчать, що вища освіта насправді продукує відносно вищі доходи: якщо серед осіб з повною вищою осві-тою частка бідних становить 13%, із середніми доходами — 32, а заможних — 12%, то серед тих, хто має лише повну загальну середню освіту (тобто не має системної професійної підготовки), бідних — 29%, із середніми доходами — 19, а заможних — 4%.

Наявність у родині бодай однієї особи з вищою освітою знижує ризик бідності на 38%, двох осіб — на 54. Попри те що багато осіб з вищою освітою працюють не за здобутою у вишах спеціальністю, вони все ж таки загалом конкурентоспроможніші на ринку праці, рідше втрачають роботу і частіше й швидше знаходять нову.

Високий рівень освіти є більш ефективним запобіжником бідності, ніж матеріальна підтримка населення. Можливо, цим пояснюється і зростання зацікавленості батьків у підвищенні освітнього рівня дітей навіть за умови контрактного навчання, обмеженої фінансової спроможності родини. Така тенденція свідчить про можливості зростання освітнього потенціалу країни за рахунок усвідомлення самим населенням важливості навчання.

Важливо й те, що доволі виразний прямий зв’язок між рівнем освіти з одного боку та доходами і зайнятістю — з іншого сприймається населенням як цілком обґрунтований і не викликає нерозуміння.

Традиційна нерівність за ознакою місця проживання. Велике місто дає більше можливостей здобути якісну освіту, отримати кваліфіковану медичну допомогу, знайти прийнятну роботу, зрештою, провести дозвілля. Але водночас у великому місті зовсім інший спосіб життя, набагато більша загазованість і взагалі забрудненість довкілля, значно менша доступність недорогих свіжих продуктів. Натомість сільські жителі частіше потерпають від неможливості отримати медичні, освітні та інші види послуг, які до того ж переважно поступаються якістю послугам у містах. Важливо, що розбіжності в рівні та якості життя мешканців великих міст і селищ та малих містечок набувають ознак сталості.

Надзвичайно важливою ознакою нерівності в Україні є відсутність помітного зв’язку між її суб’єк-тивним баченням і статистичними оцінками. Люди добре знають свої статки, але дуже часто мають геть хибне уявлення про доходи і майно інших. Так, 28% українців, які мають у власності друге житло й автомобіль, зараховують себе до 30% найбідніших. Серед 35 країн Європи і Центральної Азії, де за сприяння ЄБРР у 2010 році проводилося обстеження Life in Transition, цей показник був найвищим. Для порівняння: в Італії лише 1% власників другого житла й автомобіля вважають себе бідними, в Албанії — 2, в Німеччині, Чехії і Чорногорії — 3%. Така специфіка українського суб’єктивного оцінювання розподілу населення за статками, безперечно, віддзеркалює особливості національного характеру.

Можна констатувати наявність певного соціокультурного чинника, що формує в українському суспільстві «презумпцію несправедливості». Прийняття настанови про тотальну несправедливість світу сприяє підвищенню власної самооцінки: всі досягнення є результатом власних зусиль, а невдачі — наслідком несправедливості суспільства. Натомість визнання справедливості суспільства тотожне усвідомленню того, що індивідуальні успіхи є результатом не тільки власних зусиль, а й справедливості суспільного устрою, а невдачі, бодай частково, є наслідком власних помилок.

Варто зазначити, що перебільшення фактичного розшарування, типове для бідних країн, загострює соціальні негаразди, формує потенційну готовність до протесту. Що бідніше суспільство, то гостріше воно реагує на існуючу (реальну чи уявну) диференціацію. Особливо гострою є реакція на швидке або тривале падіння рівня життя.

Надзвичайно важлива для проведення реформ і розбудови сучасного суспільства наявність значної групи людей, впевнених у своїх можливостях впливати на власне життя і готових брати на себе відповідальність за нього. Так, за даними Інституту соціології НАН України, кожен другий українець вважає, що його життя визначається переважно зовнішніми обставинами, і тільки кожен п’ятий — домінуванням власної поведінки.

Вплив політики доходів на нерівність

За відсутності можливостей забезпечити справедливий розподіл економічних результатів, а отже й доходів, влада повинна зменшувати надмірну нерівність за допомогою їх перерозподілу. Найочевидніша форма — податковий перерозподіл, зокрема через застосування прогресивної шкали оподаткування: заможніші платять більший відсоток своїх доходів, ніж бідніші. Відповідно, заможніші «щедріше діляться із суспільством», більше вкладають у фінансування публічних послуг, а бідніші додатково отримують певні вигоди — за рахунок більшої їх доступності, більшого розміру допомоги тощо. Однак порівняння україн-ських показників з аналогами США, модель економіки яких передбачає мінімальне втручання держави в соціально-економічні процеси, свідчить про те, що українська держава майже усунулася від виконання цієї функції.

І в Україні, і в США внесок заможнішої частини платників податків перевищує внесок біднішої. Але якщо в Україні заможніші сплачують 63,7% загальної суми податків з населення, то у США — 97,8, а бідніші, відповідно, — 36,3 та 2,3%. Найзаможніші 10% платників податків в Україні забезпечують 20,2% загальної суми надходжень з населення, а у США — 70,5. Однак найяскравіша різниця у внеску 1% найзаможніших: в Україні внесок цієї категорії становить 4,4% загальних надходжень, а у США — 36,7 (варто ще згадати, що у США представники верхньої центилі отримують 35% загальних доходів, а в Україні — 39). Причин такої різниці багато, але головними видаються більше поширення практики ухиляння від сплати податків в Україні та відсутність реально прогресивної шкали оподаткування.

Основними наслідками нерівності є консервування бідності, макроекономічна нестабільність, звуження можливостей економічного зростання і поширення корупції, тотальна недовіра до влади. Прямий наслідок надмірної диференціації доходів населення — консервування масштабної бідності та істотне (утричі—вп’ятеро) перевищення суб’єктивними оцінками її рівня, визначеного за об’єктивними критеріями. Масштабна суб’єктивна бідність є надзвичайним ризиком для соціального спокою в країні: люди, які ідентифікують себе як бідні, зазвичай незадоволені своїм суспільним становищем і загалом тим, як склалася їхня доля, але схильні покладати відповідальність за це на владу, на зовнішні обставини, тільки не на себе. Дуже часто вони очікують лідера, який «поведе їх до світлого майбутнього». Особливо небезпечна масштабна суб’єктивна бідність серед людей активного віку. Виправити ситуацію може тільки трансформація політики доходів, зокрема її спрямування на зниження нерівності, значне підвищення доходів працюючих, дієву підтримку бідних верств.

Нерівність за доходами часто спричиняє макроекономічну нестабільність:

значна нерівність населення є чинником бідності (особливо визначеної за т.зв. відносним критерієм) і, відповідно, масштабного вторинного перерозподілу доходів через соціальні трансферти;

масштабні соціальні трансферти обумовлюють високі бюджетні витрати, а отже і бюджетний дефіцит, принаймні більший, ніж був би без необхідності фінансування значних додаткових соціальних трансфертів;

необхідність покриття бюджетного дефіциту провокує інфляцію, яка значно сильніше впливає на рівень життя бідніших верств населення, а отже провокує посилення нерівності, виносячи її на новий виток спіралі.

Коло замкнулося.

Глибока нерівність вкрай негативно позначається й на можливості економічного зростання. Наслідком низького рівня життя часто стають хворобливість та низький рівень освіти, що, безперечно, знижує економічну активність відповідних груп населення, негативно впливає на сукупний трудовий потенціал країни, а відтак спричиняє уповільнення темпів економічного зростання в цілому. І навпаки — підвищення доходів бідних верств населення призводить до підвищення попиту на товари національного виробництва, тоді як представники заможних верств частіше орієнтуються на імпорт або взагалі купують значну частину одягу, взуття, техніки тощо за кордоном. Отже, саме зростання попиту з боку бідних верств найбільше стимулює розвиток національної економіки, що, своєю чергою, викликає зростання попиту на робочу силу. І, нарешті, більш справедливий розподіл доходів є вагомим стимулом (і матеріальним, і психологічним) розширення участі всіх верств населення в економічному розвиткові, тоді як посилення нерівності загрожує соціальною напругою та опором із боку тих, хто втратив надію на покращення власної долі. До речі, найчастіше така активна деструктивна поведінка характерна для освічених осіб. Отже, політика подолання нерівності сприяє підвищенню економіки в цілому.

Нерівність — безпосередній чинник криміналізації суспільства, зокрема корупції, оскільки провокує втручання в політику і державне управління осіб із високими доходами. Чимала концентрація ресурсів і доходів дає змогу спрямовувати певну їх частину на хабарі високопосадовцям та використовувати їхні можливості у власних економічних інтересах. Таке зрощування багатства з владою, вочевидь, не сприяє ні гармонійному розвитку суспільства, ні високим темпам економічного зростання, оскільки дає преференції окремим складовим економіки за рахунок інших. Преференції надаються через безпосереднє бюджетне фінансування або через різноманітні податкові привілеї. Вплив багатих верств на розподіл бюджетних коштів — окремий і, практично, неминучий вияв нерівності у країнах із низьким розвитком демократії та відсутністю належних структур громадянського суспільства.

Така несправедливість зумовлює економічні (а потім і соціальні) конфлікти, гострота яких прямо пропорційна ступеню нерівності. Наявність будь-яких економічних преференцій, а викликаних кастовою приналежністю — і поготів, суперечить принципам вільної конкуренції, істотно ускладнює доступ на ринок новим гравцям, примушує їх вдаватися до протизаконних дій. Водночас така практика є надзвичайно потужним стимулом для правлячої еліти намагатися будь-що зберегти свої позиції.

Уразливі верстви населення залишаються такими значною мірою через слабкі можливості для обстоювання своїх інтересів у прийнятті державних рішень, а слабкі можливості визначаються передусім їхньою уразливістю. Таким чином, економічна нерівність перешкоджає демократичним перетворенням і є чинником послаблення легітимності та посилення корозії політичних інституцій.

Корупція негативно позначається на якості та кількості державних послуг, зокрема у сфері освіти й охорони здоров’я, істотно знижуючи ефективність державних витрат. У сфері освіти знижується реальна якість навчання, системи оцінювання успішності учнів та студентів, визначення рейтингу навчальних закладів не відбивають реального стану речей і не забезпечують випускникам конкурентних переваг через недовіру до системи освіти. У сфері охорони здоров’я знижуються масштаби та дієвість програм вакцинації й імунізації дітей через недовіру населення до цих програм, уповільнюється й погіршується якість лікування хворих, уповільнюються процеси заміни застарілого обладнання тощо. В цілому, знижується задоволення домогосподарств отриманими державними послугами.

Украй низькі офіційні заробітки більшості працівників бюджетної сфери спричиняють не тільки низький рівень життя і масове незадоволення надавачів публічних послуг населенню, а й їхню — почасти вимушену — орієнтацію на різноманітні додаткові нелегальні або напівлегальні платежі. У результаті корупція вийшла далеко за межі тих видів діяльності, де вона традиційно концентрується (поліція, суди, чиновництво) і поширилася чи не на всі сфери суспільного життя.

У багатьох навчальних закладах оцінки учнів безпосередньо залежать від того, наскільки їхні батьки стимулюють учителів. У результаті, учні не отримують належних знань. Практика «оплачуваних оцінок» поширена й у вищих навчальних закладах. Але це тільки один бік проблеми. Значно небезпечніше те, що нові покоління рано призвичаюються до думки: все, мовляв, можна купити і нема жодного сенсу тяжко працювати й учитися. Тобто сприйняття корупції як неминучої реальності формується вже з дитинства. За оцінками Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Центру Разумкова, кожен п’ятий українець вважає хабарі нормою життя, а кожен третій погоджується, що завдяки хабарам простіше вирішувати всі проблеми.

Практично, така ж ситуація склалася і в медицині. Платити доводиться абсолютно за все, і переважно безпосередньо тому, хто надає послуги: конкретному лікареві, конкретній медичній сестрі, конкретній санітарці. На думку українців, саме медицина найкорумпованіший вид діяльності в країні: 84,6% опитаних вбачають тут масштабну корупцію — про це свідчать дослідження Центру Разумкова. Звісно, певною мірою такі висновки пов’язані з різним ступенем обізнаності: переважна більшість населення так або інакше має справу з системою охорони здоров’я і, відповідно, інформована про реальну ситуацію, на відміну від, скажімо, СБУ або ЗСУ, про діяльність яких люди здебільшого мають доволі віддалене уявлення, — про що непрямо свідчать показники тих, хто не зміг визначитися з відповіддю (стосовно медицини цей показник найнижчий).

(Далі буде)

Елла ЛІБАНОВА,

директор Інституту демографії

та соціальних досліджень

ім. М.В. Птухи НАН України,

академік НАНУ, доктор економічних наук, професор.

Джерело: http://gazeta.dt.ua.