5 жовтня українське питання обговорювали на трьох рівнях одночасно. У Мінську засідала Тристороння контактна група з урегулювання ситуації на Донбасі. У Москві заступник держсекретаря США з питань Європи та Євразії Вікторія Нуланд зустрічалася з помічниками президента Росії Юрієм Ушаковим і Владиславом Сурковим. А сам держсекретар США Джон Керрі спілкувався по телефону з міністром закордонних справ РФ Сергієм Лавровим.

НУЛІ НА ВСІХ РІВНЯХ

Про зміст бесіди Лаврова і Керрі невідомо нічого конкретного. Українського питання держ-секретар США торкнувся, скоріш за все, щоб знайти привід для розмови, вийти з тупикової ситуації після демонстративної відмови американської сторони від контактів з Росією щодо Сирії. Російський же міністр закордонних справ тепер по руках і ногах зв’язаний так званим «ультиматумом Путіна», викладеним у законопроекті про збройний плутоній.

Згідно з ультиматумом, зодягнутим у форму закону, Сергій Лавров змушений обговорювати спірні питання — одночасно Сирію, Україну, санкції, контрсанкції, військові і цивільні проблеми, що виникли через «недружню» політику США стосовно Росії. Будь-яка з проблем у такому контексті розв’язки не має. Ситуація в Україні — не виняток.

Помічники президента Путіна теж працюють в політичному мейнстримі. Але, спілкуючись з Вікторією Нуланд щодо подій в Україні, вони здатні вирішувати здійснимі завдання. На зразок відведення військ та озброєнь від лінії поділу сторін у трьох зонах АТО на Донбасі. І не обумовлювати при цьому, що Росія не є стороною конфлікту. Переговори Нуланд з Сурковим та Ушаковим могли б дати позитивні результати. Але вони ведуться за спиною України, як правило, не відповідають очікуванням нашої країни або потребують значного коригування.

Зустрічі в нормандському форматі на рівні глав держав або міністрів закордонних справ Німеччини, Франції, Росії та України досі були єдиним способом приймати узгоджені з нашою країною рішення. Але після провокації з «кримськими диверсантами» такі зустрічі припинилися, і важко сказати, коли вони відновляться.

Залишається ще майданчик у Мінську, де працює Тристороння контактна група. Але без команд зверху на цьому рівні реалізувати старі домовленості і досягти нових угод практично не вдається. Зустріч ТКГ 5 жовтня це блискуче довела. Спроба обміну полоненими, попередньо узгоджена з терористами на їхніх умовах (618 на 47), вкотре зірва-лася.

Безрезультатними виявилися переговори про оплату окупованими територіями постачання води та електроенергії з України, після чого, з огляду на неминучу гуманітарну катастрофу, заборгованість «ЛНР» (близько 700 тисяч доларів) погасить Міжнародний комітет Червоного Хреста. У тупик зайшли й переговори про розмінування територій у зонах відведення військ від лінії поділу. Терористи, як і раніше, не допускають туди саперів.

Складається враження, що з плином часу жодна з проблем, які виникли в результаті ро-сійської агресії на сході України, не вирішується навіть частково. Не вирішується на вищому, на середньому і нижчому рівнях. Більше того, нема впевненості, як сказав представник ОБСЄ в ТКГ Мартін Сайдік, «що до кінця року вдасться покласти край цій ганьбі».

ВІДПОВІДІ НЕБЕЗПЕЧНІШІ ВІД ПОГРОЗ

У багаття гібридної війни Кремль тим часом підкинув дровенят. Після проваленої провокації з «кримськими диверсантами» підоспів скандал із за-триманням (фактично з викраденням) паризького кореспондента «Укрінформу» Романа Сущенка, який ненадовго прилетів до Москви з Франції відвідати родичів. Затриманого журналіста в Лефортовському ізоляторі випадково побачили російські правозахисники. Інакше про це затримання ще довго ніхто не дізнався б.

До військового минулого кореспондента «приклеїли» службу в українській розвідці — і справа готова. Свідків і речові докази у ФСБ, якщо треба, дістають прямо з повітря. Нікого на Луб’янці не бентежить, що Сущенко російськими справами не займався, постійно з сім’єю проживав у Парижі і мав намір через кілька днів туди повернутися.

Викрадення Сущенка для багатьох в Україні стало краплею, що переповнила чашу приниження. Наших громадян на території Росії безпідставно за-тримують, арештовують, засуджують за сфабрикованими фантастичними звинуваченнями, виносять жорстокі вироки. Лік випадків, про які відомо, йде на десятки, але затриманих, за-арештованих і безпідставно засуджених українців за останні два роки на території сусідньої країни, скоріш за все, сотні.

Ніхто з українців не має гарантії, що після перетину ро-сійського кордону його не схоплять, не звинуватять у злочинах і не відправлять до в’язниці. Не реагувати на таке свавілля неможливо. І реакція не забарилася. У Верховній Раді зареєстрували законопроект про за-провадження візового режиму для російських громадян, а частина народних депутатів і парламентських фракцій вимагає жорсткіших кроків.

У Кремлі, швидше за все, розраховували саме на таку реакцію. Запровадження віз для українських громадян російські «брати» вимагають уже більше десяти років. Вони будуть раді, якщо Верховна Рада сама виконає невдячну роботу. Мільйони ж українських заробітчан візовий режим практично не відчують. Більшість з них у «братньої» країни і зараз на напівлегальному становищі. Їх без попередження можуть запросто вислати «за межі».

У Кремлі також розраховували, що Україна у відповідь на провокації розірве дипломатичні відносини з Росією. Такий крок був би для нас фатальною помилкою. Він рівноцінний оголошенню війни і стане подарунком для Путіна, прямим доказом агресивних намірів нашої країни для міжнародних судів, непередбачуваної поведінки українців після «державного перевороту».

Якщо запровадження віз для російських громадян не принесе користі Україні, якщо розрив дипломатичних відносин з Росією здатний завдати нам шкоди, то пропозиція «Батьківщини» розірвати «Великий договір» 1997 року взагалі виглядає як напад божевілля. У документі, підписаному президентами і ратифікованому парламентами двох країн, офіційно підтверджена територіальна цілісність України, її визнані кордони. Нема договору — Україна в правовому сенсі перетворюється на об’єкт територіальних домагань Росії, на пиріг, від якого будуть відкушувати, поки не з’їдять.

Нам здається, що не з’їдять, подавляться. Але чи варто з власної ініціативи наближатися до пащі ворога?