В офісі обласної організації Національної спілки журналістів України відбулася презентація книги «Хронология героизма. Воспоминания о погибших в АТО патриотах Одесщини».

Зібрання відкрив очількник журналістської спільноти Юрій Работін, який і представив авторку — Людмилу Опроненко-Клопову. Він розповів, що презентована книга у доробку Людмили Миколаївни одинадцята. Народжувалася вона тяжко, бо збирати дані про полеглих — то біль у серці. А нещодавно у пані Людмили помер чоловік, тож пережила ще й особисту втрату. Сам Юрій Работін за час АТО побував там тричі. Вступне слова закінчив власними поетичними рядками, присвяченим трагічним та героїчним подіям неоголошеної війни.

Микола Сторожук, уповноважений Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО при Одеській ОДА, про презентоване видання висловився так:

— Справа зроблена дуже велика, тут відомості про 111 загиблих бійців, які мешкали на теренах Одеської області. Знаєте, ми люди дорослі, дивишся на їхні фото, а то ж наші діти, онуки. Це велика втрата. Вшануймо всіх загиблих в АТО хвилиною мовчання.

Опісля Микола Сторожук продовжив:

— «Хронологія героїзму» — перша книга на Одещині, де увічнена па-м’ять полеглих в АТО. Там дуже багато хороших хлопців, простих, звичайних, сільських, студентів, випускників вишів. Багато з них пішли воювати добровольцями. Відомості про них, здебільшого, надто скупі. Ось епізод з книжки, короткі, сухі слова: «Ігор Кисельов, капітан, нагороджений орденом «За мужність» першого ступеня». А знаєте, цей орден має три ступені, третій, другий та перший. Нагороджувати починають з третього. Ігор служив у ГРУ (головне управління розвідки), допоки війна не скінчиться, багато що не розсекретиться. Ми не знаємо, як цей хлопець себе повів, який його подвиг, за що він нагороджений першим ступенем. Інший хлопець, Дмитро Васильєв, командир 2-ї механізованої роти 28-ї бригади, відмовився здатися у полон. Двох поранених забрали, а його, за відмову, бандит з кличкою Хоттаб вбив пострілом у голову. Це ті люди, які жили серед нас, і ми їх не помічали, адже вони були звичайними. Це покоління дуже хороше, вони, коли настав час згуртуватися, щоб захищати свою країну, не завагалися, вони це зробили. А за те, що зробила Людмила Миколаївна, їй шана, повага та наш уклін.

Людмила Опроненко-Клопова, авторка:

— Я роблю те, що можу. Зараз отримую щирі слова подяки на свою адресу. Але мушу сказати, що якби не люди, які мені допомогли, цієї книги не було б. Перший, хто відгукнувся — Анатолій Ігорович Урбанський, голова Одеської обласної ради. Він прийняв мене, пообіцяв оплатити це видання, й обіцянку виконав. Другою людиною, котрій я завдячую, є Ігор Вікторович Бондарев, редактор газети «Светлый дом», який зі своєю командою редагував це видання. Третім назву Юрія Анатолійовича Работіна, який не відмовив у жодному моєму проханні і зараз надав приміщення, щоб ми з вами тут зібралися. Дякую редакторам районних газет, які по крихтах допомагали мені збирати матеріали.

Насправді за словом «загинув» криються цілі тексти ненаписаних книг. Сподіваюся, після мене те покоління, якому ми передаємо це скромне видання, напише справжні книги. Ця книга ще не справжня, вона написана для того, щоб можна було від чогось відштовхнутися, з чогось розпочати пошук наших героїв. Я не можу розповісти про всіх. Полковник Кіфоренко, який народився і жив у селищі Авангард біля Одеси. Пораненим він йшов у бій під Іловайськом, потрапив у полон, був тоді без обох рук, терористи заставляли його зайти в машину — він не міг. До нього підійшов бандит і вистрелив йому у серце. Тут є батьки Віталія Шума, нагородженого посмертно орденом «За мужність». Тут присутні хлопці з нашої Військової академії. У цій книзі є про шістьох випускників нашої академії, серед них — два Герої України, а інші нагороджені орденами Богдана Хмельницького. Тут є про Романа Капація, у нього залишилося шестеро дітей. Він місяць був у полоні, над ним знущалися, і передали нашим вже для поховання, серед трупів. Санітар знайшов його ще живим. На Романові не було живого місця, де не було б колотої рани. Обидві ноги перебиті. Врятувати його лікарі не змогли, він помер у госпіталі...

Коли я писала ці важкі рядки, то кілька разів поривалася полишити, припинити, бо моє серце просто не витримувало. Але мій покійний чоловік просив: «Ти повинна написати!». Не можна забувати про цих юнаків ще й тому, що, будучи членом військово-наукового товариства та його секретарем, мені часто доводилося чути таке: «Боронь Боже, як станеться якась війна, — сьогодні патріотів нема, не знайдеться людей, які підуть Україну захищати». Отже, мені захотілося показати, що патріоти є! Один батько, коли його попросили «Ну, розкажіть про свого сина щось», відповів несподівано: «Я нічого про нього не можу розповісти, бо він був звичайним хлопцем». І заплакав. Ви бачили чоловіків, які плачуть? Плакати — це доля жінок, матерів, дружин. Чоловіки не плачуть. Але я бачила, як цей батько заридав...

Пані Людмила та її чоловік, генерал-майор у відставці Володимир Петрович Клопов, не тільки писали книги, вони часто відвідували поранених бійців у нашому військовому шпиталі на Пироговській.

Одесити ніколи не перестають дивувати. Присутнім на презентації книги показали фрагменти фільму, де одеські артисти Кіра Кафт та Семен Каліка виступають перед бійцями у військових госпіталях Одеси, Миколаєва, Дніпра, Києва. Та незабутня щира атмосфера, яку вони зуміли створити, також допомагала пораненим одужувати.

Розмовляю зі співачкою Кірою Кафт, яка з 2002 року мешкає у Німеччині. Вона, одеситка у шостому поколінні, каже, що в Одесі буває більше, ніж за місцем проживання. Закінчила музичну школу №13 за класом «народний вокал та бандура», співала в ансамблі «Грай, бандуро». Сьогодні Кіра виконує шансон. Так, шансон, людяний, життєрадісний і з одеським теплом. Це продовження кращих одеських пісенних традицій, міська лірика, весела і не дуже, деколи легковажна, іноді з перчинкою. Бачив велику прихильність військової публіки до її творчості. Там не дує «вєтєр сєвєрний» і немає «зла нємєряно», зла там нема взагалі. Є добро, і не лише в піснях.

Кіра Кафт поставила на ноги важкопораненого солдата з Одеської області, круглого сироту Віктора Жукова, який 3 червня минулого року втратив обидві ноги в бою під Мар’їнкою. 12 серпня він полетів до Німеччини, була повна переампутація, а 25 жовтня вже повернувся на нових сучасних біомеханічних протезах, які дозволяють вести повноцінне життя, в наш аеропорт. Кіра про це розповідає скромно: «Я залучила до цього людей і, слава Богу, все склалося. Я дуже хочу, щоб він цей шанс у житті використав».

Співачка про свою творчу співпрацю з Семеном Калікою:

— Насправді в нас багато серйозних пісень. Семен Еммануїлович пише гарні пісні про війну.

— Це той самий пан Семен, який виробляє найсмачніші в Одесі ковбаси та м’ясні делікатеси?

— Так, він надзвичайно талановита людина, і ми з ним запрошуємо вас 28 жовтня на прем’єру «Променад по Одесі», яка відбудеться в театрі Перуцького на Канатній.

Але повернемося до книги. Вона у м’якій обкладинці, має формат журналу, видрукувана у видавництві «ВМВ», наклад — лише 350 примірників. Людмила Опроненко-Клопова роздала книги родинам загиблих героїв та у деякі шкільні бібліотеки. Це надзвичайно мало. Придбати «Хронологію героїзму» в книгарнях наразі неможливо. Книгу, яка присвячена 25-й річниці Незалежності України і стала справжньою народною пам’яттю про героїв Одещини, є потреба перевидати значно більшим тиражем. Велика подяка авторці за прекрасну працю!