Дискусія між одеситами та вимушеними переселенцями у форматі «Живої бібліотеки» відбулася в Impact Hub Odessa, що на Грецькій, 1а. «Жива бібліотека» — формат діалогу в невимушеній формі між місцевим населенням та групами, які зазнають у суспільстві стигми (з грецької — «ярлик, клеймо» — навішування соціальних ярликів) та дискримінації, у нашому випадку — вимушено переміщеними особами.

«На жаль, дослідження свідчать, що між переселенцями та одеситами існує напруга. Але склалося так, що всім нам тепер жити в одному місті, тому ми вважаємо, що необхідно створювати ситуації, в яких місцеві люди зможуть особисто порозмовляти з представниками вимушено переміщених осіб. Адже у повсякденному житті більшість з нас не має змоги спілкуватися з ними, а тому й не має про них власної думки. Люди, не усвідомлюючи того, керуються стереотипами, нав’язаними ЗМІ, чи розхожими чутками. Таку інформацію не можна вважати об’єктивною. Більше того, такі джерела відомостей нерідко далекі від толерантної інтерпретації. У нашому випадку інструментом для спілкування ми вибрали формат «Жива бібліотека», який дасть змогу одеситам поговорити з переселенцями у невимушеній обстановці», — зазначив директор благодійного фонду «Карітас Одеса УГКЦ», Василь Колодчин.

Як показують настрої у фокус-групах, напруга з боку одеситів зумовлена тим, що в економічно складних обставинах, які склалися в нашій країні, внутрішньо переміщені особи отримують державну допомогу та гуманітарну підтримку від благодійних фондів і мають пріоритет у наданні послуг. У той час, коли місцеві жителі також потерпають економічно і не отримують нічого. Одесити часто вважають, що вимушено переміщені особи недостатньо вдячні за отриману допомогу і постійно невдоволені. Місцеві почуваються ображеними, бо, мовляв, наші родичі гинуть на Сході України, а ті оселяються в Одесі і не хочуть нести відповідальності за воєнні дії (в яких багато хто звинувачує саме переселенців). Зі свого боку, вимушено переміщені особи стикаються з дискримінацією через реєстрацію в паспорті, особливо це відчутно під час пошуку житла та роботи. Переселенці, які мешкають у колективних центрах, відчувають ізоляцію з боку місцевих общин, а в останніх складається упередження, начебто приїжджі перебувають на утриманні у держави і не хочуть працювати. Відчуваючи недовіру одеситів, переселенці спілкуються здебільшого зі своїми переміщеними земляками, не налагоджуючи нових соціальних зв’язків. Житлові умови та брак коштів обмежують їх у доступі до інтернету та соціальних мереж. Як місцеві мешканці, так і вимушено перемішені особи відзначають брак неформального спілкування, яке дозволило б їм краще розумі-ти одне одного.

Олександр Доброєр, директор ГО «Європейський інститут со-ціальних комунікацій», ведучий зустрічі:

— Ми почули історії людей, котрі у різний час з різних причин переїхали до Одеси і так чи інакше облаштували тут своє життя. Це досвід людей, які в різних несприятливих умовах опинилися в абсолютно іншому середовищі, в середовищі, в якому вони не думали і не планували жити. Досвід адаптації та звикання до нового місця. Хочу почути, як ви звикали до нового місця або не можете звикнути до нового місця.

Світлана, 60 років:

— Важко. Думками я в Донецьку, душа болить і серце рветься. Сьогодні розмовляла з родичами по телефону. Наш будинок зазнав руйнувань від бомбардування. Він нищиться, діла до нього ні в кого нема. Жахіття та й годі. Душа плаче. Ми не почуваємося тут удома, тут ми квартиранти. Там у нас уклад був зовсім інший, а тут більше лікарня після всіх отих стресів. Тим більше, що там, у Донецьку, сина втратила... Тому морально дуже важко.

Іван, десь 40 років:

— Ми тужимо за тим минулим, яке в нас було комфортним, але майже всі, принаймні з мого оточення, хто їздив туди, подивляться на Донецьк, поплачуть і повернуться. Розуміють, що таким, як вони його знають, він уже не буде. Може, він колись і буде класним, новим, але буде іншим. І життя, яке було, воно також залишилося лише у наших спогадах. Коли за тим побиваєтеся, поїдьте туди, подивіться — і вас «відпустить».

Світлана:

— Ми були. По-перше, там ходять люди з нещасними, сумними обличчями, мало посміхаються. Якийсь тягар на них відчувається, якийсь тиск. Важко, одне слово. Ми звідти приїжджаємо і тиждень тут відходимо. Я не розумію людей, які там залишилися, — ми одне одного не розуміємо. Ми колись спілкувалися нормально, а тепер вони кричать: «Хунта й фашисти нас вбивають!». Російськомовних, перепитую, вбивають? Я ж російською розмовляю, мене вбили? Живу в Одесі, прекрасно нас приймають. Питаю, в чому справа? Що трапилося з вами? Хто вам тут щось у мозку перемкнув? Зараз думки в декого міняються. Багато хто Україну вже чекає…

Олена, 60 років, до Світлани:

— Пробачте, про них ви розповіли, чому ж тоді вам тут погано?

— Тут прекрасно. Хороші люди, а душа моя там. Я туди приїхала, а там мої дерева цвітуть, мої троянди там, дача моя. А тут живу у чужому місті, в чотирьох стінах чужого помешкання.

Олена:

— Я також звідтіля приїхала, втратила дім, а в дачу фугаска вцілила і все вигоріло. Я не розумію, як ви тут живете: тут — усе подобається, все прекрасно, а душа — там. Душа має бути разом з вами, тут, де і ви.

— Ні, душа — там...

Микола, 70 років (виглядає молодшим):

— Світлано, ви в СРСР жили?

— Не хочу згадувати.

— Це те ж саме. Наче добре росли там, виховувалися, тим духом жили, добра нажили й… одного разу зник СРСР! І його більше ніколи не буде. Так само назва Донбас існує, а такого Донбасу, в якому ми життя прожили, більше не буде.

— Пане Миколо, а ви в Одесі добре почуваєтеся?

— Чудово! А душа? Я два роки прибігав з роботи, вмикав телевізор, скайп і дивився: «А що ж там удома?». На третій рік я зрозумів, що Донбасу нема, треба забути, як і СРСР.

— Ви, Світлано, як сюди потрапили — купили квиток і приїхали?

— Ні, в мене тут родичі живуть.

— А я сюди приїхав взагалі нуль, нікого не знав! У свої 70 винайняв квартиру і працюю. Там у мене були будинки, машини, кіт з собакою, все, як треба.

Світлана:

— Коли був так званий «референдум», я була впевнена в нашому народі, що він не такий дурний, була впевнена, що ніхто туди не піде. Прийшов час, дивлюся, а там — довжезні черги! Влада там видавала соціальні карточки, бо з ними люди могли підійти до бочки і взяти своїх 5 літрів (тоді були перебої з питною водою).

Микола:

— Як я опинився в Одесі? Вертався з Тирасполя від доньки, а потяг на Донбас не йде (серпень 14-го року). Що робити? Вийшли з вокзалу, де кільце трамваю, жінка клеїла на стовпі оголошення, що здає помешкання в НАТІ. Познайомилися з нею, і вона нас прийняла. А куди в Одесі чи будь-якому місті йти на роботу? Базар. Ви на ринок йдете й одразу маєте шматок хліба, головне — не лінуватися. Ще нас на зупинці обі-крали: у дружини документи, карточки — все з сумки витягли. Ми залишилися бомжами.

Олександр Доброєр звернувся до людей з Донбасу:

— Якщо зробити резюме нашої зустрічі, що б ви рекомендували тим, хто опинився у ситуації кинутого в інший простір, інший соціум? Як їм адаптуватися?

У відповідь прозвучали такі поради. Передусім, не пропадеш, якщо потрапиш на ринок. Не за-смучуватися і не впадати в депресію, обов’язково шукати роботу. Звертатися за допомогою до людей, спілкуватися з ними. Звертатися до психологів. В Одесі багато волонтерських організацій, які опікуються допомогою вимушеним переселенцям.

Олена:

— Треба не замикатися в собі, жити життям міста! Я на всі толоки-суботники ходжу, на всі заходи. Це мені дає ресурс живлення, допомагає закріпитися і вкоренитися у цьому місті. І своє до-звілля можна організувати. Ро-сійський театр деякі вистави дає за 10 гривень, а Український театр іноді влаштовує вистави безкоштовно. Включатися в життя! Я в свої 60 закінчила інститут післядипломної освіти в ОНУ імені Мечникова, отримала ще одну спеці-альність — це ресурс для життя. Я працюю фізично тяжко, мию посуд, але я не думаю, де моя душа. Я тут, зараз, і все моє зі мною: мій розум, моя душа і моє життя