Сьогодні наша оповідь про наукові, творчі зв’язки львів’янина М.С. Грушевського та одесита О.І. Маркевича.

Випускник Тифліської гімназії Михайло Грушевський здобував вищу освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Головною постаттю тут був Володимир Анто­нович. 1890 року Михайло Грушевський захищав свою дисертацію «Барське староство» у великому університетському залі. Опонувати, тобто висловлювати критичні зауваження, мав сам Володимир Боніфатійович. Однак на захисті він висловився приблизно так: «Ми з Вами разом працювали, разом шукали наукової правди. Коли помилялися, то теж разом. Ми з Вами – люди одних поглядів, одних наукових висновків, то й опонувати Вам я по самій суті справи не можу».

У тому залі був присутній професор Новоросійського університету Олексій Іванович Маркевич, член одеської «Гро­мади», друг Володимира Антоновича. Київ­ський професор теж бував в Одесі. Це місто він вважав рідним. Тут він навчався в гімназії.

Промайнуло чотири роки. У Львівському університеті вирішено було заснувати кафедру української історії. За найгіднішого викладача міг бути з усіх тодішніх істориків лише єдиний Володимир Антонович. Але він, пославшись на свій похилий вік, порадив запросити на викладання свого найкращого учня Михайла Грушевського.

Переїхавши до Львова, професор Грушевський стає на чолі наукової роботи в Галичині. 1895 року він перебирає на себе редакторство «Записок Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка».

Не зустрітися Михайло Гру­шев­ський і Олексій Маркевич не могли, бо їхні наукові зацікавлення лежали в одній площині. Маркевич приїхав до Львова, сподіваючись на допомогу молодого вченого у пошуках документів, що стосувалися історичних подій ХV – XVI століть.

…Усю ніч вони ходили вулицями Львова. Не могли наговоритися. Ділилися думками про виникнення козаччини. Зійшлися на тому, що попередниками козаків-запорожців були втікачі з володінь галицьких князів. Вони шукали волю на берегах Дністра та Дунаю, називали себе берладниками.

Молодий вчений поділився інформацією про заснування укріплення Берладь. На думку Грушевського, 1134 року син галицького князя Ростислава Іван, не одержавши гідної спадщини, втік на територію Молдавії і заснував військове поселення вільних людей – «січ».

Того вечора Михайло Гру­шев­ський показав Марке­вичу «Записки Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка», запросив одесита до співпраці. Олексій Іванович пообіцяв надсилати гідні часопису матеріали.

Професор Маркевич розповів, над чим працює.1415 року польський король Владислав Ягайло відправив до столиці Візантії корабель із пшеницею. Мета – допомогти братам по вірі, що постраждали від тривалої облоги османів. Адреса відправника – Коцюбіїв на Чорному морі. Отже, на місці нинішньої Одеси було значне поселення з пристанню. Про його заснування О. Маркевич відшукав кілька версій. Одна з них така.

Власник маєтку поблизу Він­ниці шляхтич Борис Коцюба керував будівництвом захисних споруд. Борис Коцюба чи хтось із його роду одержав право від литовського князя Вітовта будувати на узбережжі порти і фортеці, право володіти здобутими землями.

А потім польський король Владислав ІІІ подарував частину чорноморського узбережжя разом з Качибеєм (порт ще й під такою назвою згадується) Язловецькому.

Вацлав Язловецький, за часів Ягайла староста Галичини і Поділля, був вдатним до військової справи, неодноразово здобував перемоги над загонами татар. Йому здавалося, що його заслуги повинні оплачуватися краще. Одного Качибея йому стало невистачати. 1442 року він почав судитися з королівськими чиновниками за територію Пересипу. Хоча ця смужка піщаного суходолу на той час лише почала формуватися (до початку XV століття Куяльницький та Хаджибейський лимани були відкритими морськими затоками).

Але польський король подарував фортецю з пристанями, селами, землями іншому знатному вельможі. Щоправда, користі з того дарунку уже не було: усе узбережжя захопили турки і татари.

– Як легко дарувати те, що тобі не належить! – вигукнув Грушевський.

Тут Маркевич поділився власним спостереженням, кому ж належали землі Прилимання, на підставі тексту чумацької пісні.

– Послухайте, молодий чоловіче:

Годі, годі, чумаченьку,

Все пити, гуляти,

Займай воли до лиману

Солі набирати.

Молоденький чумаченько

Солі набирає,

Чорнявая дівчинонька

Та й з ним розмовляє.

Ой з-за гори, з-за крутої

Вітрець повіває

Та й сіль поставляє…

… На тім боці, на толоці,

На турецькім полі –

Та й вивернув чумаченько

Штири вози солі.

Перехожі на вузьких вулицях Львова почали оглядатися.

Отже, передихнув професор з Одеси, у ХVІ столітті Качибей чи Хаджибей, як хочете називайте, прилеглий степ опинилися під владою мусульман не одразу. Західна сторона від маяка залишалася за християнами. Кордон між турецько-татарськими та польсько-литовсько-українськими володіннями проходив по Хаджибейському лиману. Але так тривало недовго.

…Наступного дня галичанин і чорноморець прощалися. Господар узяв з гостя слово написати про все, що той розповідав уночі, і надіслати йому особисто. Олексій Іванович слова дотримав. Невдовзі адресат одержав грубеньку бандероль з записаними піснями, легендами, казками про Одесу. Серед записаних пісень були «Годі, годі, чумаченьку», «Чорноморець, матінко, чорноморець» та інші.

Через якийсь час професора Новоросійського університету Олексія Івановича Маркевича було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка у Львові.

Одна за другою підряд в Одесі побачили світ три книжки О.І. Маркевича. Серед них – «Город Качибей или Гаджибей – предшественник города Одессы» та «Документы, относящиеся к истории города Одессы».

А записану Олексієм Марке­вичем пісню «Чорномо­рець, матінко, чорноморець» співають на Молдаванці та Слобідці й досі. Пощастило і мені почути цю пісню від родички. Особливо припала до серця оптимістична кінцівка:

Чорноморець, матінко,

чорноморець,

Він мене до серденька

щиро горне.

Чорноморець – степу син

і син моря.

Ніяка біда його не поборе.