Може, хтось і призабув, то нагадаємо, що не так уже й давно на теренах України гриміло гасло, котре мало посилити духовність української нації: «Немає церкви — немає села!». Ідея храмобудування настільки захопила сільську спільноту, уявний малиновий подзвін так усолоджував вуха потенційних парафіян, що якось і не думалося про те, що будь-яка ідея не може тривалий час витати в повітрі — вона має або розчинитися у ніщо, або зматеріалізуватися в конкретну річ, сиріч у побудований храм. Й у мізках селян спонтанно виникло питання: хто, чиїм коштом? «Скинутися»? З огляду на необхідні суми — змоги малувато, а з іншого боку — одна справа покричати і друга — відірвати від власних статків такий-сякий шмат.

Останніх виявилося небагато. Та все-таки деякі зрушення були: і добровільні пожертви, і дещо з місцевих бюджетів, а в основному коштом благодійників та депутатів і кандидатів у депутати в деяких населених пунктах, на кладовищах та в інших місцях підняли свої хрестоносні бані церкви та каплиці. Тож християнських храмів в Україні, звісно, побільшало. Але чи побільшало сіл і чи побільшали самі села? Відповідь знаємо. А чи побільшало людей, котрі почали дотримуватися християнських чеснот, дослухатись і виконувати заповіді Божі: не вбивай, не кради, не чини перелюбу, не свідчи неправедно на ближнього свого, не бажай жінки, землі, майна ближнього свого тощо? Відповідь так само очевидна й однозначна. Більше того, звичним явищем стало обкрадання навіть храмів Божих, у тому числі й новозбудованих.

Але ж ми не можемо жити без гасел, закликів — так нас привчили. Тому, коли в країні почали проводити чи почали починати проводити реформи, зокрема і в галузях освіти та охорони здоров’я, сільська людність оперативно відреагувала: «Немає школи — немає села!». Це звучить як попередження, як ультиматум, як нагадування владі: мовляв, усі ви, аж до найвищих, вийшли із села і стали тими, ким ви є, завдячуючи — кому і чому? — сільській школі! Це має означати: якщо не буде сільської школи, у нас виявиться дефіцит міністрів, прем’єрів і навіть президентів. Отож і започаткувався в Україні, як свого часу Рух за перебудову, рух за збереження закладів освіти у кожному сільському поселенні — від смт (селища міського типу) до хутірця із кількох хат включно. Бо не буде школи — щезнуть і ті кілька хат, заявляють мітингарі. Воно й справді, сільська школа — це чи не найважливіша сторінка у життєписі українського села.

Моє покоління, чия шкільна наука починалася останнього воєнного 1945 року, зберегло у своїх душах вдячність своїй сільській школі і своїм вчителям, для яких, як і для нас, сільських школяриків, повоєнне десятиліття було холодним і голодним. Звісно, з часом наше ставлення до вчителів диференціювалося, але на загал ми ділили їх на дві категорії — «наші» і «приїжджі». Різницю між ними ми відчували спочатку інтуїтивно, а пізніше й усвідомлено — з відстані прожитих літ ця різниця бачиться ще виразнішою.

Склалося так, що початкову школу я закінчував в одному селі, семирічку — в іншому, а десятирічку — ще в іншому.

Початкова школа розміщувалась у колишньому панському маєтку, там же мешкала і сім’я директора (дружина, брат дружини — також педагоги, та двоє дітей). Усі вони, «приїжджі», помітно відрізнялися від «наших»: завжди охайно, хоч і скромно, одягнені, поголені, причесані; якась невловима аура чистоти оточувала їхні постаті, і це було дуже помітно, коли поряд з ними були хтось із «наших» — в нечищеному взутті, зім’ятому, зі слідами бруду одязі, з понівеченими нігтями на не зовсім чистих руках, із заяложеними комірцями сорочок...

Лунав дзвоник, і «наші» поспіхом покидали школу: на них чекали домашні турботи. А директор наш завжди був у нас на очах. Після уроків ми, як курчата за квочкою, тюпали за ним по «оґрудку» (колишньому панському саду), де поза увагою директора не залишався жоден пеньок, дупло, старе дерево, мурашник, камінь-валун; ми спускалися до ставу, заглиблювались у зарості вільхи, очерету, татарського зілля... І весь час нас супроводжувала розповідь директора про всі ті «природні об’єкти та явища». І ми, як мені тепер уявляється, знали тоді багато чого «поза програмою»; більше того, за допомогою директора ми виготовили топографічну мапу(!) нашої міс-цевості.

Директор семирічки, його дружина і сестра (також вчителі) були «нашими». У школі була пара коней, що на той час було неабиякою цінністю. Тож директор наш був схожий, швидше, на їздового, ніж на інтелігента, нехай і сільського, уроки інколи проводив похапцем, часто тримаючи в руках батога замість указки. Сестра його, вже в поважних літах, заходила до класу, важко опускалася на стілець, зі стогоном і насолодою випростовувала під столом натомлені ноги.

— Ой як я насапалася! Ні рук, ні ніг не чую. А поперек аж задубів. Ой, дайте віддихатися. — Розгорнувши класний журнал, зверталася до учениці: — Візьми крейду, напиши на дошці: «Зображення природи в оповіданні...». А ви, — це до класу, — відкрийте підручники на сторінці... Знайшли? Ото з тих двох сторінок випишіть те, що стосується опису природи.

Та справжнім потрясінням для нас були роки навчання в середній школі. До речі, директор з сім’єю також проживали при школі («приїжджі»). Серед учителів були вже і молоді, котрі за направленнями прибули до нас. Саме вони були для нас проводирями у таємничий і надзвичайно цікавий світ знань. Учителька хімії, красуня, наш класний керівник упродовж трьох років відкрила нам очі на навколишній світ із зовсім неочікуваного боку. Донька директора, випускниця університету, переконала нас, що математика — справді мати всіх наук. А молоде подружжя словесників повело нас у світ мистецтва — літератури, музики, театру, живопису. Художня самодіяльність, творчі і предметні гуртки були не «для галочки»: ми іноді забували, що вже час додому і що нашим наставникам також треба відпочити...

Відомо: вчитель не тільки навчає, а й виховує. Саме вони, «приїжджі», виховували нас — не «нотаціями» та бесідами «на моральні теми»; ці люди своєю присутністю, своїм співжиттям з нами, учнями, змінювали нас. Непомітно, делікатно підводили вони нас до розуміння, що навіть дешевенький одяг чи взуття можна носити красиво, що навіть виполюючи бур’ян на городі, можна уберегти й утримувати в чистоті нігті, що «дорослості» хлопчакам надають не патли до плечей, а кісники — не єдиний спосіб утримувати волосся на дівочій голові, і ще багато чого такого, чого ми не могли отримати у наших селянських сім’ях і навіть від «своїх» вчителів, котрі мало чим відрізнялися від решти односельців.

МИНУЛИ десятиліття. Маємо інших дітей, іншу школу, інші пріоритети, коли найменшу шпарину в духовному світі людей заповнює «його препохабіє долар» (В. Маяковський). Проте, в загальних рисах, відмінності між сільськими вчителями — місцевими і приїжджими — залишаються. Звісно, заробітні плати сьогоднішнього вчителя і його колеги 40—50-х років минулого століття — неспівставні, як, у тім, і потреби та видатки. Чого вартують нинішні «медичні послуги»? А скільки тисяч і тисяч треба вивезти до міста, щоб вивчити дитину? А якщо їх двоє-троє? Тож сільському вчителеві, як і решті селян, доводиться «викручуватися». От і читаєш інколи про вчительську сім’ю в селі, як вона гарно та ладно веде своє господарство, котре додає до зарплати відчутний «приварок» (дуже полюбляють журналісти цей «термін»). Деякі публікації про сільських педагогів звучать як героїчні поеми, бо їх герої, сіячі «розумного, доброго, вічного», встигають обходити і коняку (а іноді й пару коней), й одну-дві корови, у них свинарних і курятник також не порожні, та ще й дітки кроликів обходять... Частина сільських вчителів, маючи земельні паї, не здають їх в оренду, а обробляють самотужки, а то ще й орендують сусідські. Декотрі займаються бізнесом, іноді доволі серйозним. І за цих людей можна порадіти: вони зуміли в наші нелегкі часи твердо стати на землі.

Та відійдемо трохи від романтики. Хто проживає в селі, той добре знає, що значить сьогодні тримати корову, не кажучи вже про дві-три. Тут не йдеться навіть про фізичну тяжкість цього заняття, тут інше: власниця корови є її заручницею з кайданками на руках і ногах без вихідних і святкових днів, бо принаймні два доїння, прибирання гноївки з хліва, підстилка, годування-напування, а ще — вигнати в череду, зустріти з череди, відпасти череду, заготовити корми на зиму. Окрім цього — робота по господарству, в хаті і біля хати, в городі, сімейні та інші клопоти і ще, ще, ще... І все це на жінці — дружині, матері, господині і... вчительці. Це слово опинилося в кінці переліку не випадково: саме про те, що вона вчителька, що у неї завтра чотири уроки і ще ціла вервечка шкільних справ, —про це вона згадує вже пізньої пори, ледве добравшись до ліжка. Те ж саме або ще й більшою мірою стосується і чоловіка-вчителя.

А за вікном набирає розгону ХХІ століття. Вітри епохи задувають і в шкільні кватирки: модулі, нестандартні уроки, інтерактивні методи, особистісно-орієнтоване та компетентнісне навчання і виховання, проектні технології, комп’ютеризація, інтернетизація і ще багато іншого — це буденність сьогодення, без якої не обійтись вчителю, і сільському в тому числі. Та чи кожен сільський учитель має власну науково-методичну бібліотечку? Чи передплачує педагогічну періодику, хоча б із свого предмета? Чи має ком-п’ютер і чи володіє ним? Чи підключений до інтернету? І ще багато «чи». А з огляду на те, що значна частина сільських вчителів — це пенсіонери або люди передпенсійного віку, ставити перед ними подібні запитання видається недоречним...

То що ж виходить: комплектувати сільські школи «приїжджими»? Але ж це нісенітниця — насправді має бути якраз навпаки!

Щоб зрозуміти ситуацію, варто повернутися до «витоків» проблеми. Радянська влада також не була щедрою в оплаті вчительської праці, однак тижневе навантаження вчителя було обмежене вісімнадцятьма годинами, тобто трьома уроками в день. Але, як пояснив мені колись директор НДІ педагогіки М.Д. Ярмаченко, це зовсім не означає, що робочий день вчителя — три години: для якісної підготовки уроку йому необхідно щонайменше півтори години астрономічного часу. Не варто забувати, що вчитель — ще й класний керівник, керівник предметного гуртка, член педагогічної ради; багато часу потребують додаткові заняття, перевірка зошитів, письмових і контрольних робіт, робота з органами учнівського самоврядування та батьками, виконання громадських доручень, не кажучи вже про самоосвіту та підвищення професійного рівня, — все це аж ніяк не вкладається у «табельний» робочий день. Тому й наголошував Микола Дмитрович: «Робочий день учителя — це все його професійне життя мінус години для сну».

І ще одне. Свого часу академік Б.В. Раушенбах стверджував, що влада і моральність — речі несумісні. Продовжуючи аналогію, скажемо: як бізнесмен не повинен бути депутатом чи посадовцем (усім відомо, скільки лиха приніс і приносить країні симбіоз цих двох іпостасей), так і вчитель не повинен бути сільськогосподарським працівником. Звісно, він має відрізняти жито від пирію і гусака від індика, обробляти город коло хати, але... Уявімо В.О. Сухомлинського в реаліях сучасного села: як людина ініціативна, розумна і працьовита він мав би найкраще в селі обійстя й авто, його худоба була б гарною і продуктивною, поля врожайними і прибутковими, а сам він був би відомою і шанованою на всю округу людиною, але... не як директор школи, знаний серед усієї педагогічної спільноти країни.

Тому особливо «просунутим» «борцям за школу» можна порадити: перш ніж перекривати дороги, палити шини під вікнами держадміністрацій чи бити шибки у відділах освіти, уважно вивчити (або хоча б прочитати взагалі) законодавчі документи з питань реформування освіти й визначитися з пріоритетами: за що вони насправді борються? За школу як будівлю в селі чи за навчальний заклад, де діти мали б можливість отримати якісну освіту? Боюся помилитися, але схиляюсь до думки, що у мітингарів на першому місці школа як місце, куди можна відправити дітей на день під опіку педагогів, аби не плуталися під ногами. Але ж варто усвідомити, що школа не кошара для ягнят чи обора для телят...

Існує думка, що нове — це добре забуте старе. Це якраз наш випадок. Ще за царських часів у селах функціонували земські школи, земські лікарні, тобто заклади, які утримувалися коштом земств, тодішніх органів місцевого самоврядування. Вони утримували і шкільне приміщення, залучаючи до цього і селян, і вчителя (житло ти платня). Бували випадки, коли селяни по черзі харчували свого вчителя. Тепер, як бачимо, все повертається «на круги своя», звісно, в сучасних обладунках, але суть та сама: місцеві громади мають утримувати свою «інфраструктуру», в тому числі й заклади освіти, охорони здоров’я тощо, власним коштом. «І не кричіть!» (Т. Шевченко) — так утримуються навчальні заклади в більшості розвинених країн.

«А навіщо тоді держава?» — обурюються борці за школу. Отож доведеться відступити від сюжету, аби прояснити на доступному рівні деякі дефініції, а саме: батьківщина, країна, держава. Батьківщина — це місце, територія, де людина народилася, де «її коріння». Країна — це територія, де людина проживає, а держава, образно висловлюючись, — це доїльний апарат на шиї країни. Функція цього апарата — «доїти» країну і розподіляти «надоєне» згідно з потребами, які, знову ж таки, сама держава й визначає. Цей етап давно вже пройшли країни, які ми називаємо розвиненими. Там «надої» розподіляються дещо інакше: необхідна їх частина залишається для потреб громад, але, і це також важливо, необхідні кошти використовуються на загальнонаціональні потреби: безпеку країни, науку, масштабні економічні проекти тощо і, звичайно, на утримання самих «доярів» — державних чиновників та управлінців.

Тому активістам можна порадити наступне. Поцікавитись у відповідних органів та озвучити перед односельцями, скільки коштів «надоює» держава з конкретного села, про яке мова, і скільки коштів отримують селяни від держави у вигляді пенсій, соціальних виплат і різних доплат, субсидій, пільг, виплат при народженні дітей та за догляд за ними, виплат з безробіття та за «лікарняними» тощо. Певен, що порівняння цих двох цифр призведе до цікавих висновків: якщо колись, років з 50 тому, село було справді годувальницею країни, то тепер воно, тобто сільська спільнота окремого села, котре воює за «свою» школу, — це гиря на шиї держави. Як би не сумно було це визнавати... Чи мають уявлення галасливі активісти про те, які кошти потрібні для утримання, скажімо, шкільних споруд і пришкільної території? Знаю школу в сусідньому селі (41 учень), у якій щорічно витрачається тільки на електроенергію 80 тисяч гривень (2 тисячі на одного учня). Це освітити. А обігріти? А поточні ремонти, не кажучи про серйозні роботи, котрі неминучі? А навчально-методичне забезпечення на сучасному рівні? І все це заради 2-3-5 учнів у класі. До речі, у тій школі минулого навчального року у 9-у класі була одна учениця. Круто!

Щодо кадрових питань. Якщо вести мову про якісну освіту, то очевидно, що працювати там мають фахівці — в «нашій» школі, наприклад, це 14 педагогів. Співвідношення педагогів та учнів 1:3. Виникає питання: на яких підставах цим педагогам нараховувати повноцінну зарплату? Крім того, педагоги мають бути «свої», аби не витрачати марно час на дорогу. Вони повинні бути забезпечені повноцінним, максимально комфортним для даної місцевості житлом і комунальними послугами. І все це має оплачувати громада, і це справедливо. Бо як повинен повести себе вчитель: стати сільським пролетарем (їх і так достоту в сучасному селі) чи самодостатнім господарем? І в тому, й іншому випадках він не буде Вчителем. А для цього потрібні дві речі: пристойні умови життя для сільського вчителя і достойний спосіб його життя. Пристойні умови мали б забезпечити в достатній мірі його професійні і життєві потреби, бо вчитель з мішком картоплі чи вчителька з корзиною яєць або бідончиком молока на базарі — це ганьба і приниження гідності Вчителя — людини з особливим статусом. Простіше кажучи, сільські педагоги мають бути на утриманні громади, в протилежному разі вони будуть змушені займатися підсобним господарством і на уроки ходитимуть, аби дати спочинок попереку, рукам і ногам. По-іншому бути не може!

Ще за сивої давнини спартанський цар Леонід висловив думку про те, що правда — це дуже міцне вино, тому його доводиться розводити водою. Отож, піднімаючи ґвалт «Нема школи — нема села!», треба подивитися в обличчя правді, не розбавленій водою: які вони, нинішні села, особливо ті, котрі «воюють» за школу і з яких вивтікали всі, хто тільки зміг і куди зміг? Чи спроможні такі «громади» утримувати школи? Чиїм коштом? Тих двох-трьох фермерів, котрі, може, ще так-сяк хазяйнують у селі? Гай-гай...

Чому так сталося з унікальним українським селом, справжньою колискою нації та її оберегом? — запитання безнадійно запізніле, і відповідь на нього вже нічого не змінить. На жаль... Тому актуальним завданням моменту має бути порятунок того, що ще залишилося, і програма децентралізації та створення об’єднаних територіальних громад (ОТГ) — чи не єдиний оптимальний варіант виходу з безвиході. Хутірці в кілька хат і школи з 1-2-3 учнями в класі мають залишитися в минулому — вороття назад неможливе. А будуть об’єднані громади, будуть багатолюдні села — будуть і сучасні школи. Тільки так!

м. Балта.