Три доби без сну, відпочинок на ящиках із патронами. Руки затікали, не випускаючи з похололих пальців автомати. Бійці готувалися дати бій окупантам, аби захистити територіальну цілісність України.

Вперше Сергій дізнався, що таке справжня відданість Військовій присязі і народу, коли 2 березня 2014 року ворог з’явився у Перевальному, де базувалася його 36-та окрема бригада берегової охорони. Тоді ж він дізнався, що таке зрада і скільки коштує совість…

У час, коли присязі зрадив новопризна­чений командувач українських ВМС контр-адмірал Денис Березовський і низка ко­мандирів стали на проросійську позицію, знайшлися й ті, хто до кінця були віддані народу України. Серед них і сержант Сергій Комлик.

Спортивний, підтягнутий та кмітливий юнак після закінчення 2010 року педагогічного училища ім. А.С. Макаренка отримав спеціальність «Педагогіка та методика середньої освіти, фізична культура та спорт», диплом із відзнакою, а також повістку до армії. Строкову службу проходив в Окремому полку Президента України, в роті спеціального призначення. Після строкової служби, в березні 2013 року, він підписав контракт і розпочав службу в 36-й окремій бригаді берегової оборони АР Крим (розвідувальний взвод гірсько-піхотного батальйону).

Анексія Криму залишила по собі гіркий присмак зради і віри в те, що за будь-яку ціну Батьківщину треба захищати. Тож продовжуючи службу в Миколаєві на посаді головного сержанта десантно-штурмової роти, Сергій неодноразово доводив свою принципову позицію. Таку можливість йому надало життя, адже «відшматувавши» Крим, ворог підло й безжально запустив свої пазури у східні області країни…

– Перша моя ротація до зони АТО була 21 грудня 2014 року, у складі взводу охорони неподалік селища Толоківка Донецької області. Пам’ятаю лише бліндажі та безкінечні обстріли артилерії – вони гателили по нас, а ми по них, – розповідає Сергій. – Під час другої ротації виконував завдання з охорони танкової роти в Сартані. Ми намагалися підтримувати контакт і співпрацювати з місцевим населенням, відвідували дитячі садки та школи, аби хоч трохи допомогти тим, хто не з власної волі був змушений жити під залпи гармат.

Під час виконання завдань у зоні АТО спочатку існували певні проблеми, зокрема – нестача технічного оснащення (тепловізори, прилади нічного бачення, радіостанції), але з часом ці питання були частково вирішені.

– Найцінніший урок для мене – здатність командирів швидко приймати рішення. Це давало можливість зберегти життя особовому складу та підтримувати бойову готовність підрозділу, – пригадує Сергій. – Це неабияк важливо, адже на передовій найбільший пріоритет – збереження життя бойових товаришів та виконання поставлених завдань.

Щойно бригада Сергія ввійшла до Ши­рокиного, його відрядили для підготовки молодих бійців. Аби підготувати ще зовсім юних і «неопірених» юнаків, Сергію доводилося бути максимально зібраним і працювати на межі своїх можливостей. Тепер від його бойового досвіду і навичок залежало їхнє життя.

– На той час я виконував обов’язки го­лов­ного інструктора роти. З бійцями ми займалися теоретичною підготовкою та вдосконалювали практичні навички. Також проводили заняття за такими блоками, як тактична та вогнева підготовка, мінно-вибухова справа, тактична медицина, бій у міських умовах та штурм будівель. Після одномісячного курсу молодь складала іспити як теоретичні, так і практичні. Певно, всі надовго запам’ятають марш у повній екіпіровці на 75 кілометрів із бойовою стрільбою на двох полігонах, водною переправою, штурмом та зачисткою будівлі, – пригадує Сергій. – Найважче, як на мене, було донести хлопцям, що тепер багато що залежить від їхньої дисциплінованості, а також привити їм відчуття колективу. Проте терпінням і працею все здобудеш…

А ще сержант Сергій Комлик згадує своїх бойових побратимів, бо під час війни дуже важливо, щоб поряд було міцне плече товариша. Тож не дивно, що з кожним днем перебування в зоні АТО справжня чоловіча дружба міцнішала і проявлялася у повному взаєморозумінні.

– Ми відчували себе сильнішими за ворога: і морально, і фізично. Наша воля до перемоги гартується повсякденно, бо прагнемо миру та правди на своїй рідній Богом даній землі, – говорить Сергій Комлик.

Мундир юнака прикрашає відзнака «За взірцевість у військовій службі» другого ступеня, а ще більше його прикрашають мужність, стійкість і сила духу, з якими він щоденно продовжує нести службу.

Родина ставиться до вибору юнака з розумінням. До речі, мати Сергія, Валентина Петрівна – росіянка за національністю, проте це аж ніяк не завадило їй виховати сина справжнім патріотом України. В дев’ятирічному віці хлопець втратив батька, що змусило його, тоді ще зовсім дитину, вмить подорослішати і усвідомити себе єдиним чоловіком у сім’ї. Можливо, саме це сприяло формуванню незламного характеру і відчайдушної наполегливості юнака.

Сьогодні, звісно, рідні та близькі люди також переживають за Сергія, але розуміють, що він – військовий і захист рідної держави – його обов’язок.