Український геноцид у розумінні Конвенції ООН

Багато дискусій проведено щодо кількості українських жертв Голодомору 1932—1933 років. Сьогодні на підставі дослідження можна з відносною впевненістю встановити цифру – сім мільйонів. Одначе у розумінні геноциду, за окресленням Конвенції геноциду ООН й автора слова «геноцид», а також одного з авторів Конвенції Рафаеля Лемкіна, для повноти треба проаналізувати також цілість періоду від 1920 до 1950 років як час радянського геноциду українців. Тоді число жертв далеко більше.

Дискусії щодо кількості жертв Голодомору 1932—1933 років активно проводяться і нині. В кількість померлих від голодомору включають тих, які прямо померли від голоду, тих, які були розстріляні у цей час за порушення законів і директив хлібозаготівель, тих, які були вбиті скаженими собаками чи стали жертвами канібалізму. У цій площині, як недавно запропонував професор Володимир Сергійчук, на підставі документа, опублікованого в Харкові, тодішній столиці Української РСР, «Інформація про територію і населення станом на 1 січня 1932 року, відповідно до висновків Центральної адміністративної територіальної комісії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету», початкова цифра від січня 1932-го багато важливіша, ніж перепис 1926-го (В. Сергійчук, «Документи переконують: втрати українства від Голодомору 1932—1933 років — щонайменше сім мільйонів», «Народна творчість та етнологія», 2016, число 3).

Вкладаючи ці цифри в те, що ми знаємо на нинішній день, така парадигма буде враховувати наступне. Загальна чисельність населення УРСР: перепис 1926-го — 28925900; січень 1932-го — 32680700; жовтень 1932-го — 31909000; перепис 1937-го — 28213800. Загальна різниця населення між січнем 1932-го і 1937-м становить 4466900 прямих втрат.

А якщо ми включимо темпи зростання, які засвічувалися між 1926-м та січнем 1932-го у розмірі 12,98% (2,16% річних, тут, правда, могли входити вибірково і не українці) і застосуємо його тільки до 1934—1936 років, коли голоду вже не було, до щонайнижчої чисельності загального населення згідно з переписом 1937-го, то саме зростання повинно було бути 1828254 особи.

Таким чином, загальне скорочення чисельності населення в Українській РСР, пряме і непряме, із січня 1932-го, коли голод починає вступати в силу, по грудень 1936-го, до чисток Сталіна та Єжова, є 6295154 особи. Якщо ж включити певну кількість росіян, які поселилися в містах УРСР за цей час, то спад українського населення ще більш жорсткий. (Тут треба брати під увагу, що не включається народжуваність у 1932–1933 роках. А діти народжувалися і вмирали і в тих роках, хоча в багатьох випадках — без реєстру).

Ще жорстокіший спад виявляється стосовно сільського населення УРСР: перепис 1926-го — 23663113; січень 1932-го — 25553000; жовтень 1932-го —24674000; перепис 1937-го — 18825842. Загальна різниця сільського населення в період із січня 1932-го по 1937-й — 6727158 осіб. А якщо ми врахуємо темпи зростання між 1926-м та січнем 1932-го у розмірі 7,99% (1,33% щорічно, що є дуже реальним, бо росіяни та інші національності рідко проживали у селі) і застосуємо їх тільки до 1934—1936 років, коли голоду вже не було, до щонайнижчої чисельності сільського населення згідно з переписом 1937 року, то саме зростання повинно було бути 753034. Таким чином, загальне скорочення чисельності сільського населення в Українській РСР, пряме і непряме, із січня 1932-го, коли голод починав вступати в силу, до січня 1937-го становило 7480192 особи. (Тут знову треба брати до уваги, що не включається народжуваність під час 1932—1933 років, хоча діти народжувалися і вмирали в ті роки, втім, у багатьох випадках без реєстру).

При цьому обчисленні треба, мабуть, окремо означити українців, які згинули внаслідок голоду 1932—1933 років на території Росії, зокрема в густо населеному українцями регіоні Кубань. Без користування радянськими джерелами відомий світовий історик Роберт Конквест подав цифру 1 мільйон на Північному Кавказі та 1 мільйон в інших місцях імперії. (Конквест також обчислив 5 мільйонів в УРСР, одначе він не мав до диспозиції широкі скриті радянські джерела).

У дискусії про кількість жертв українського геноциду з приходом радянської влади в Україну до першої половини ХХ століття вищі цифри не включають жертв ширшого геноциду — вбивства чи арешти інтелігенції 1920—1930 років, тих, яких знищено у зв’язку з ліквідацією Української автокефальної православної церкви, тих, які були замордовані у 1937—1939 роках, тих, які були, зокрема на Західній Україні, закатовані більшовиками, тих, які були убиті при ліквідації УГКЦ, чи тих, які після Другої війни були заслані до концтаборів і згинули там. Нині існують відповідні можливості зробити такий облік жертв. (Кілька місяців тому щойно розкопано збірну могилу на території меморіалу-музею «Тюрма на Лонського»).

Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього була прийнята і запропонована для підписання, ратифікації чи приєднання резолюцією Генеральної асамблеї ООН 9 грудня 1948 року, тобто після вище визначених актів геноциду. Вона не має зворотного впливу, одначе вона окреслює, що становить геноцид. Геноцид фактично не окреслюється кількістю жертв. Усі вище згадані події становлять по собі геноцид. Конвенція окреслює його так:

«...наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

убивство членів такої групи;

заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;

заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;

насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».

Автором самого слова «геноцид», що походить від грецької і латинської й означає «вбивати рід», був польський, пізніше — американський єврей-юрист Рафаель Лемкін. Лемкін, до речі, закінчив юридичну аспірантуру у Львівському університеті. Він був також одним з авторів тексту Конвенції ООН.

Лемкін розумів події в Україні як геноцид, про що він і сказав у виступі перед українцями в 1953 році (у залі Тавн Гол у Нью-Йорку з нагоди відзначення 20-ї річниці Голодомору). Радянський геноцид українців був намаганням Кремля знищити українську націю, а для того потрібно було знищити її інтелігенцію, духовенство, селянство і на їх місце поселити росіян:

«Те, про що я хочу говорити, — це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації — винищення української нації... Перший удар спрямований на інтелігенцію — мозок нації, — щоб паралізувати решту організму. У 1920-у, 1926-у і знову в 1930—1933 роках учителі, письменники, митці, мислителі і політичні діячі були убиті, ув’язнені або депортовані... Разом із цим наступом на інтелігенцію ішов наступ на церкви, священиків і вище духовенство — «душу» України. Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську автокефальну православну церкву, її митрополита (Липківського) і 10000 священиків. У 1945 році, коли у Західній Україні було встановлено радянську владу, подібної долі зазнала й Українська католицька церква... Третє вістря радянської атаки було спрямоване на хліборобів — велику кількість селян-одноосібників, хранителів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку застосували проти них, є, мабуть, найстрашнішою — заморювання голодом... Четвертим кроком у тому процесі стала фрагментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців...».

Відомий англійський історик Норман Дейвіс, відповідаючи радянській пропаганді й аналізуючи радянські жертви під час Другої світової війни (радянська влада за Хрущова голосила перед світом про 20 мільйонів росіян, які згинули, захищаючи світ від німецького фашизму), пояснив, що велика частина тих жертв були українці і не тільки ті, котрі загинули в рядах Червоної армії, але багато більша частина цивільного населення, що загинуло, були українці. Дейвіс обчислив, що 5,5 мільйона українських цивілістів згинули під час війни, а ще 5 мільйонів було виселено за Урал, коли радянські війська і спецслужби тікали перед німцями. Пізніше багато з тих переселенців гинули різними способами, включно в концтаборах. Це все також частина радянського геноциду українців. Щодо голоду 1932—1933 років, то Дейвіс обчислив 7 мільйонів («Європа»).

Залишаю історикам і демографам завдання порахувати кількість українських жертв внаслідок радянського геноциду українців від 1920 до 1950 років включно з голодом 1932-го—1933-го. Можна з певністю сказати, що цифра далеко перевищує 7 мільйонів.

Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ, доктор права.

м. Нью-Йорк (США).

Cписок літератури:

Дейвіс, Норман, «Європа», 1996, Oxford University Press.

Дейвіс, Норман, «Не двадцять мільйон, не росіян, не вбитих на війні», 29 грудня 1987, The Independent.

Конквест, Роберт, «Жнива смутку», 1986, Oxford University Press.

Лемкін, Рафаель, «Рафаель Лемкін: радянський геноцид в Україні», 2009, видавництво «Майстерня книги».

Лозинський, Аскольд, «Світовий Конгрес Українців та ООН: заради справедливості», 2013, видавничий дім «Києво-Могилянська академія».

Сербин, Роман, «Концепція злочину геноциду Рафаеля Лемкіна та його аналіз українського геноциду» (стаття у книзі «Рафаель Лемкін: радянський геноцид в Україні», 2009, «Майстерня книги»).