ВИХОВАННЯ ПАТРІОТИЗМУ Й УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ — ШЛЯХ ДО ПОВЕРНЕННЯ ЖИТЕЛІВ ДОНБАСУ В ЛОНО УКРАЇНИ

Нація живе доти, доки народжує героїв,

і вмирає тоді, коли за неї нікому вмерти.

Олесь ГОНЧАР.

Російсько-українська війна триває вже третій рік, і ніхто не скаже, коли вона закінчиться. У наших інтересах якомога швидше перемогти, звільнити Україну від окупації — як військової, так і економічної, інформаційної, культурної, релігійної.

Переконаний, без виховання українців-патріотів своєї держави здійснити це неможливо. Відтак формування громадянина-патріота, наснаженого високою національною свідомістю, набуває сьогодні особливого значення. Саме патріотизм, утверджений на засадах української національної ідеї, здатен забезпечити консолідацію й інтеграцію духовних та політичних сил нації і — так-так! — повернути в лоно України жителів окупованих Росією та її поплічниками-сепаратистами Криму і Донбасу.

Те, що відбувається на Донбасі, не є громадянською війною, а є агресією однієї країни проти іншої суверенної країни. «ДНР» та «ЛНР», створені під контролем і за безпосередньої підтримки Російської Федерації, не мають жодної легітимності — ні за українським, ні за міжнародним правом. Вони повністю залежать від держави-агресора — у військовому, матеріальному, технічному, фінансовому, адміністративному — у будь-якому сенсі.

Йде повномасштабна війна Росії з Україною. Ми ж чомусь і досі називаємо її антитерористичною операцією або гібридною війною.

Чому вона стала можливою? Чому ми здали Крим, чому поступилися частиною українських земель на Донбасі? Так, перед нами ворог, сильний і підступний, ворог, у планах якого підкорення не лише України, а всього світу. Та чому попервах ми були такими безпорадними і слабкими? Чому, не захищаючи, покинули Крим? Чому одразу ж не припинили провокації «старшого брата» і місцевих бандитів у Донецьку та Луганську? Без сумніву, тут є вина нашої влади і наших силовиків. Та першопричина, вважаю, в іншому: ворог, зважившись напасти на нас, добре знав наше найуразливіше місце, нашу ахіллесову п’яту — незгуртованість, аморфність, ба навіть безідейність (у значенні відсутності національної ідеї — державного стрижня, довкола якого, мов довкола магніту, збиралися б воєдино всі, кому долею випало жити на прекрасній українській землі). Не було такого магніту. Зате була відкрита, незахищена ахіллесова п’ята. Агресор і скористався цим. Зробив це у 2014-у, хоча міг вдатися до інтервенції й раніше, будь-коли. На тому ж Донбасі (в Криму, на півдні України, в Києві — скрізь) дух «русского мира» не вивітрювався ніколи. У кращому разі — на нього не звертали уваги, але здебільшого — самі ж підтримували його: хто владними руками, а хто — церковними вустами. Та путінська орда захлинулася б уже на кордоні, якби по той бік кордону на нього не чекали як старі, ще радянські, так і зрощені Кремлем у часи нашої незалежності прихильники «русского мира». Зрощені, як не прикро про це говорити, в українських дитсадках, школах, вишах, армії, на державній службі. От вам і відповідь на те, як їх там виховували й чому навчали, як і на те, хто виховував і навчав.

І зовсім протилежний приклад. Коли ворог ступив на нашу землю, тисячі й тисячі молодих і не дуже людей з київського і всіх інших майданів, самоорганізувавшись, як і в час Революції Гідності, по суті, неозброєні й необмундировані, рушили туди, на Схід, боронити свою державу і свій європейський вибір від чужинця-загарбника. Йшли на смерть. Не з примусу, а з власної волі. Бо знали, за що йдуть у бій. Те «що» вони всотали з маминої колискової, з дідових споминів, з книжок про славне і трагічне минуле України, з виховних годин у школі, з університетських лекцій... І те «що» називається патріотизм — най-глибше з громадянських почуттів, сенсом якого є любов до Бать-ківщини, відповідальність за її долю і готовність служити її інтересам беззавітно, до самопожертви. Добровольці, волонтери. Саме вони зламали плани кремлівського вождя «градами» й танками насадити на україн-ських теренах «Новоросію». Саме завдяки їм слова «Слава Україні!» набули реального, просоченого синівською кров’ю, змісту. Як і слова у відповідь: «Героям слава!».

Третій рік іде війна на Донбасі. Третій рік, попри всі «перемир’я» та мінсько-норманд-ські процеси, щодня гинуть і калічаться наші мужні захисники, наші герої. Чи ж настане цьому кінець? Керівництво нашої держави стверджує, що альтернативи мінським переговорам нема. Вважаємо, це хибний висновок. Альтернатива завжди є. Досить звернутися до світового досвіду. Так звана Зимова війна 1939—1940 років. Червона армія кількістю втричі перевищувала все населення Фінляндії, не кажучи вже про озброєння, але мужній фінський народ, наснажений любов’ю до своєї вітчизни й очолений мудрими військовими керівниками, дав гідну відсіч інтервентові. У 1952 році Радянський Союз вів переговори з німецьким канцлером Аденауером про об’єднання Німеччини. Канцлер виступав за інтеграцію ФРН у європейські структури та ліквідацію фашист-ської ідеології, а східна Німеччина, казав, сама до нас прийде. Тут є над чим подумати керівництву України. Збудуймо у себе Європу — заможну, демократичну, правову країну, — і жителі окупованих територій Донбасу та Криму самі потягнуться до нас. Але ж наразі будуємо щось інше — олігархічно-корумповану державу, яка може тільки відштовхувати, а не приваблювати. Щодо мінського процесу, то він, на мою думку, давно вичерпав себе, якщо взагалі зіграв бодай якусь конструктивну роль. Потрібен новий формат переговорів з Росією і жорсткіше відстоювання своїх позицій. Правда ж бо на нашому боці. Світ це розуміє, світ нам допомагає, хоча, здається, перейнятий своїми клопотами, трохи втомився від нас. Як поведеться далі Європа, що утне непередбачуваний Дональд Трамп — не нам судити. Нам своє робити — розбудовувати нову Україну, зміцнювати її обороноздатність і ростити справжніх патріотів, які за велінням серця стануть на захист рідної землі.

Для мене, педагога, найближчою є тема патріотичного виховання. На жаль, роботи тут — непочатий край. Схвалена ще 12 травня 2015 року Кабінетом Міністрів України постанова №2394 про національно-патріотичне виховання дітей і молоді та вшанування героїв АТО, по суті, залишилася декларативною. Президент своїм указом розпорядився створити робочу групу з опрацювання відповідної стратегії на 2016—2020 роки. Однак чи скрізь на місцях створені центри національно-патріотичного виховання? Переконаний, без скоординованого національно-патріотичного виховання населення на основі української національної ідеї держава не має майбутнього. У нас і досі нема єдиного інформаційного і культурного простору, який «зцементував» би країну.

Ще в студентські роки я заці-кавився темою українізації 1920-х — початку 1930-х років. Питанням української мови й культури присвятив десятки публікацій, виступів на наукових конференціях, у тому числі й міжнародних. Ця проблема мені дуже близька, а відтак можу наважитися на такий висновок: без припинення русифікації досягти справжньої незалежності нашої держави неможливо. На жаль, керівництво України в особі президентів Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми й особливо Віктора Януковича чимало посприяло утвердженню «русского мира», і, як я вже казав, те, що сталося на Донбасі і в Криму, — не випадковість. Вважаю, що без українізації України виховати патріотів і захисників української держави нереально. Чому в нас повинна домінувати мова агресора? Чи престижно, чи патріотично розмовляти російською в нашій державі? Згадаймо, що свою інтервенцію в Україну Путін вмотивовував саме захистом російськомовного населення Донбасу і Криму. Що ж, Донбасу і Криму таки потрібен особливий статус — статус найбільшого сприяння вивченню української мови! Ще Борис Грінченко, неперевершений знавець української мови і збирач її слів, твердив: «Яка мова, такі й думки наші будуть: московська мова — московські думки». У світі нема іншого народу, крім нашого «старшого брата», який би так ненавидів мову своєї сусідки — України.

Патріотизм, тобто любов до Вітчизни, був поривом до най-більших творінь людського духу. Українська національна ідея переможе тоді, коли вона оволодіє розумом, серцем і духом кожного українця, незалежно від того, де він живе — у Львові чи Донецьку, Києві чи Сімферополі.

Донеччина — український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), — виховала велику кількість патріотів України й дала українській культурі багато яскравих талантів. Як-от Василя Стуса — поета світового масштабу і людини незрівнянної сили духу й жертовності. Якби донецька земля дала Україні тільки його — і тоді її внесок у нашу свободу й незалежність був би неперевершеним. Але вона дала ще й Миколу Руденка — талановитого поета і прозаїка, оригінального мислителя та правдоборця, й Івана Світличного, літературознавця і критика, натхненника руху шістдесятників, й Олексу Тихого, непоступливого викривача фарисейської системи, з яким та система, як і з Василем Стусом, Іваном Світличним та багатьма іншими, жорстоко розправилася, і Василя Голобородька — ще одного поета світової ваги, й великого патріота Івана Дзюбу, і десятки, сотні, тисячі інших славних синів та дочок. Жителі Донбасу мали б знати ці імена і гордитися своїми земляками. Але чи знають? Чи гордяться? Їм нав’язували і нав’язують інші імена й інших «героїв».

Проживаючи у Южному, неподалік від моря, маю можливість зустрічатися і спілкуватися з тими, хто приїздить з окупованих територій. Звісно, завжди цікавлюся їхньою думкою про ситуацію на Донбасі. Про тамтешніх керівників вони говорять як про молодих бездарних людей, якими опікуються російські олігархічні клани. Нині весь Донецьк завішаний білбордами з портретами Ангеліної і Стаханова: «Прасковья Ангелина — гордость Донбасса!», «Алексей Стаханов — пролетарский характер!». Що хоче сказати цим насаджена Кремлем влада місцевим жителям епохи невиплачених зарплат і відсутності будь-якої мотивації до чесної праці? Як на мене, зміст послання такий: «Ви працюйте на нас так, як колись працювали Стаханов та Ангеліна, — безплатно. А ми заохочуватимемо вас морально — видовищами». Я передавав трударям окупованого Донбасу, що відпочивали у нас, свої газетні й наукові публікації на національно-патріотичному тематику. Через своїх знайомих друкувався також у газетах прифронтових районів. Але все це разово, від нагоди до нагоди.

На жаль, в Україні відсутні координаційні центри для такої просвітницької роботи, а Міністерство інформації не є таким центром. Телебачення і радіомовлення південно-східного регіону України в основному зорієнтоване на розважальні програми. Теми національно-патріотичного виховання в них епізодичні. На мою думку, при управліннях освіти та культури на місцях варто створити центри та громадські ради для залучення загалу до національно-патріотичного виховання. Створення таких рад і центрів повинно стати не предметом для розмов, як нині, а дієвим механізмом державної політики.

Южне, де я нині проживаю, — це місто хіміків і портовиків, населене вихідцями з усіх регіонів України 38 років тому, в часи радянського тоталітарного режиму. У тридцятитисячному українському місті ще зовсім недавно була тільки одна україномовна школа. Резонансною подією нинішнього року стало рішення міської влади про надання україномовного статусу школі №1 — центральній школі Южного. Це, вважаю, вагомий внесок в українізацію нашого міста, у національно-патріотичне виховання нашої молоді. В усіх чотирьох школах міста підготовлені змістовні плани з національно-патріотичного виховання і я мав нагоду переконатися, що вони успішно реалізуються. Взірцем у цій справі є школа №4 (заступник директора з виховної роботи О.О. Чайківська). У липні тут відбулася зустріч з учнями Мар’їнської середньої школи, що в Донецькій області. Волонтери проводили з юними гостями майстер-класи та різні спортивні змагання, організовували екскурсії по Южному та Одесі. Незабутні пейзажі біля моря запам’ятаються цим дітям на все життя. Офіційну подяку від дирекції Мар’їнської школи і керівництва селища отримали школа №4 Южного і міський голова В.М. Новацький.

Важливі і змістовні заходи з національно-патріотичного виховання жителів міста проводить колектив будинку культури «Дружба» Одеського припортового заводу. Значно активізувалася робота з військово-патріотичного виховання молоді з утворенням в Южному військового комісаріату, що став координаційним центром з професійної орієнтації юнаків на військові спеціальності, з проведення військово-спортивних змагань «Зірниця» та «Сокіл» («Джура»), бесід, «круглих столів» із старшокласниками на тему «Українська армія сьогодні: проблеми і перспективи». Нині на обліку в Южненському міському військовому комісаріаті перебуває 65 осіб, які брали участь в антитерористичній операції. Заохочувальні відзнаки начальника Генерального штабу Збройних Сил України «Учасник АТО» отримали капітан-лейтенант С.М. Марашкін, лейтенант А.О. Миронченко, сержант П.П. Зима, матрос Ю.В. Новосельцев та солдат І.С. Тур. Спасибі, хлопці, за мужність. І вічна пам’ять тим, хто, виконуючи свій громадянський, свій синівський обов’язок, віддав за волю Батьківщини найдорожче, що мав, — життя.

Закінчити ж свої роздуми хочу словами великого патріота України, поета Василя Симоненка:

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи — все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

Усім би нам такої синівської любові до нашої матері — України.

Микола БЕЗОТОСНИЙ,

кандидат історичних наук, доцент.

м. Южне.