Місто на березі теплого моря, хвилі якого хлюпають у лагідних променях південного сонця... Життя звичайного українця в Іспанії ось уже 17 років було розміреним, аж поки Батьківщина не защеміла в серці закликом по допомогу, поки в його домівку не прийшла війна… Віталій Тенкач родом із Іршави, що на Закарпатті. Голос у нього тихий, а погляд неймовірно сильний. До таких, як він, навіть смерть, перш ніж завітати, спочатку постукає й запитає, чи можна ввійти…

Коли почалися заворушення в Україні, йому стало прикро, що діється в країні, яку любить усім серцем. Вона ж для нього понад усе. Це не перебільшений голий пафос, а правда – наболіла й усвідомлена. Тож чи міг він бути осторонь, за кордоном, коли його держава в небезпеці? Звісно, що ні. У 2014 році Віталій повернувся в Україну.

– Без роздумів разом із однодумцями з нашої діаспори полетіли додому. Нас було 35 чоловік, – розповідає Віталій Тенкач. – Шлях боротьби почався ще з Майдану. Коли на сході України сталася біда, то спочатку знайшов себе у волонтерстві. З перших днів їздив з Ізюму на Слов’янськ. Возили воду, їжу… Важко було нам спочатку. Навіть дуже.

Сьогодні ж ворог добре знає «Іспанця», командира розвідроти 34-го ОМпБ. Підлеглі також називають його «Батя». Це й не дивно, адже Віталію не з чуток відомо, що таке війна.

– При Союзі я служив прапорщиком, після розпаду СРСР поїхав до Чехії, згодом – до Югославії. Коли там почалася війна, я залишився вільнонайманим. Далі на мапі мого життя з’явилася Іспанія. Там я отримав у 1999 році громадянство, чимало працював, мав власну фірму. А з 2008-го по 2010 рік служив в Іспанському легіоні в Афганістані, – пригадує він.

Віталій Тенкач брав участь у боях під Горлівкою, Зайцевим, побував у Пісках.

– У 2014 році у нас не було нічого: ані форми, ані техніки, ані належного забезпечення. Мені з Іспанії прислали форму, так багатьох тоді вдягнув, а вороги лементували, мовляв, нам іспанський легіон прийшов на допомогу, – з посмішкою згадує боєць.

За час служби було чимало і сумних, і веселих випадків. Доводилося, наприклад, вітатися з ворогами в засідці обличчя в обличчя, й поки ті не зрозуміли, вивести з ладу кулемет, що стирчав на даху. Бувало, заходила рота «Іспанця» на ворожі території. Одного разу їм навіть довелося по оранці між «ДНР» і «ЛНР» повзати, відшукуючи безпілотник…

– По-різному бувало. І два, і три дні повзали на череві, але я завжди говорив хлопцям перед боєм: головне не втікати від свого страху. Згодом звикнете. Війна – то не жарти, і соромитися нема чого, – розповідає Віталій.

Назавжди «Іспанець» запа­м’ятав обстріл під Зайце­вим. Тоді погоріло у них все: техніка, зброя. Лише кунг уцілів. Та не посвист куль і гучні вибухи закарбувалися в пам’яті бувалого воїна, а котяра, який, добре знаючи, що робити під час обстрілу, скочив під танк разом з Віталієм. Дикий і самостійний кіт, що ніколи не йшов до рук, заліз за пазуху бійцю й півдня там просидів. А після обстрілу з напівзгорілого намету виліз заспаний кухар й запитав: «Що то було, хлопці?», струшуючи попіл з чола.

Згадує Віталій бій під Дзер­жинськом.

– Тоді ми пішли в наступ, почали гнати ворога, мов пса шолудивого, з Костянтинівки на Дзержинськ, пішли на Горлівку. Такого шуму наробили, хоча чисельна перевага аж ніяк не за нами була. Вороги не забирали тіла своїх загиблих, незважаючи на те, що «русские своих не бросают». Ось такий цинізм війни. Це в нас із героями прощаються, схиливши голови та стоячи на колінах…

Під крило командира залюбки повертаються служити хлопці. Адже Віталій живе з Україною однією душею. Коли ж йому доводилося бути у відпустці, то не розумів 50-літній чоловік, чому молоді й здорові мужчини не в армії, а протирають штани у дворі? У цьому він весь. Прямий і непримиримий борець за незалежність Батьківщини.

На сьогодні Віталій Тенчак після автокатастрофи перебуває у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону. Після того як лікарі зробили неможливе, його опікує, мов добрий янгол, волонтер Андрій Танцюра.

– Віталій потрапив до шпи­талю в тяжкому стані. Пош­коджений хребет, переломи ребер, перелом кісток тазу, переломи ніг, розірвана легеня. Коли «Іспанець» опинився на операційному столі, шанси, що він виживе, були мінімальні, але лікарі здійснили диво, – розповідає Андрій Танцюра. – Нині ж він потребує дороговартісних препаратів для лікування.

Поруч із Віталієм його Тетяна… Історія кохання цих людей така ж незвичайна, як вони самі. Вона – перша і світла шкільна любов його. Проте лукава доля розвела їх так далеко, як могла, – аж по різних країнах. Тетяна працювала в Італії, але по духу ця красива й сильна жінка не поступається нашому герою, тож у 2014 році вона повернулася в Україну і нині служить у 80-й окремій аеромобільній бригаді, готується незабаром їхати в зону АТО. А поки у неї є можливість побути з Віталієм – вона поруч, аби не змарнувати тих дорогоцінних секунд…

«Іспанець» захищає Україну від російського агресора, бо за спиною у нього донька і двоє онуків, а ще віра у зміни на краще. Він каже:

– Нас не роз’єднали, а об’єднали! Ми тепер ядро! Ми, українці, – сильна нація. Споконвіку так повелося, що роздражнити нас важко, але якщо вдалося, то вже не зупинити. Я ще повернуся, хай лишень на ноги стану, там у мене залишився боржок!