Щодня у потоці інформації мигтять нові події. Скельця в політичному калейдоскопі так швидко змінюють малюнок, що, здається, ніякої картинки й не було. Але вона була. І є. Варто тільки зосередити на ній увагу.

Короткий курс історії нових еліт

Три українські революції — 1991, 2004 і 2014 років — вирішували одне-єдине завдання і, як тепер стає зрозуміло, за двадцять п’ять років його по-справжньому не вирішили. Цим завданням є створення справді незалежної держави. У широкому сенсі незалежність об’єднує безліч актуальних завдань — політичних, військових, економічних і культурних. А у вузькому сенсі, як проблему розуміє так звана «елі-та», суть незалежності полягає в повній свободі від начальства і від закону.

Зараз, роздаючи інтерв’ю з приводу розпаду СРСР, учасники зустрічі у Вискулі, які підписали Біловезькі угоди, а також їх сучасники, політики, політологи, експерти, без запинки називають масу причин розвалу радянської імперії. Від падіння цін на нафту до неповороткого планового господарства і неспроможності комуністичної номенклатури реагувати на виклики Заходу.

Запинаються вони тільки тоді, коли мова заходить про взаємини керівництва радянських республік (передусім, Єльцина) з Горбачовим. Й уникають відповіді, як на розвал СРСР вплинув людський фактор. Іншими словами, замовчують про те, як колишні комуністичні підлеглі поспішали спекатися від ослабленого путчем комуністичного начальства.

Перший президент України Леонід Кравчук у недавньому інтерв’ю Бі-Бі-Сі про події двадцяти-п’ятирічної давнини розповідав, що після утворення нової спів-дружності демократичних держав почався відлік нової епохи. І що ця подія досі не оцінена світовою спільнотою належним чином.

Оцінку світовим співтовариством взагалі простежити важко. Набагато легше оцінити демо-кратію, яка прийшла на зміну комуністичному режиму. Для її утвердження в більшості колишніх республік СРСР довелося вдаватися до насильства. Стріляти з танків по парламенту, як у Росії. Штурмувати резиденцію і скидати президента країни, як у Грузії. Воювати зі збройними сепаратистами, як у тій же Росії, Грузії, Молдові та Азербайджані.

У демократичних «еліт», вільних від комуністичного начальства і від закону, за двадцять п’ять років проявилося два основних інстинкти. Перший — переслідувати і знищувати незгодних з ними інших демократів, а другий — під корінь грабувати народи власних країн. Все це відбувається під гаслами побудови ринкової економіки, поглиблення демократичних реформ та розвитку громадянського суспільства. І все об’єднується під спільним дахом тотальної корупції.

До основних інстинктів демократичних пострадянських «еліт» належить й інстинкт «наделіт», московського начальства, яке двадцять п’ять років тому розгубило половину своїх підлеглих. Звіроящір намагається відновити свою владу за допомогою воєн, не зупиняючись перед тим, що для всього зоопарку це може закінчитися ядерною катастрофою.

Відлік часу нової епохи після цього піде в зворотному напрямку, а незалежність, демократію, соціальну справедливість, права людини, толерантність з мультикультурністю або без неї доведеться відстоювати списами, луками і бумерангами.

Революція не зупиняється на півдорозі

З-поміж нових демократій Україна тривалий час уособлювала їх м’який варіант. По парламенту в 90-ті роки у нас ніхто не стріляв, а якщо в стінах Верховної Ради траплялися бійки, то до каліцтв народних депутатів усе ж не доходило. Перший президент Кравчук, як це й передбачено демократичними процедурами, в 1994 році поступився місцем другому президентові Кучмі. Парламент — з таким же дотриманням процедур — у 1996 році прийняв Конституцію.

Так, були порушення у виборчому процесі. Так, вони призвели до того, що народ змушений був у 2004 році вийти на вулицю, і цей вихід назвали Помаранчевою революцією. Але до великої крові не дійшло, тому що елітні революціонери, як і елітні контрреволюціонери, тоді були зайняті ділом. Ділили спадок нелюдського тоталітарного режиму. Його ще вистачало. Еліті.

Думали, що вистачить надовго. Але в післяреволюційну п’ятирічку (2005-й—2010-й) процес грабежу пішов так інтенсивно, що довелося думати про великий переділ майна. Тобто на користь однієї частини еліти відбирати те, що до того встигла награбувати інша. Виник конфлікт між тими, кого називають олігархами. І цей конфлікт, завдяки щедрому фінансуванню партій і медіа, переріс у зіткнення всіх з усіма.

У січні 2010-го на президентських виборах в Україні переміг найжорстокіший хижак. Той, хто не бажав ні з ким домовлятися і ні з ким ділитися здобиччю. Переміг у повній відповідності з демократичною процедурою, але без будь-якої процедури взявся розбиратися з «козлами, які заважали нам жити». Тобто спішно доїдати все, що в Україні залишалося від згаданого тоталітарного спадку.

Орда, яку у владу привів Янукович, за ненажерливості у багато разів перевершувала ту, яку народ України терпів і годував упродовж багатьох років. Для утримання цієї банди, для задоволення її апетитів державі довелося фактично знищити армію, продовжити на 25 років оренду бази Чорноморського флоту Російської Федерації в Криму. А за обіцяні Кремлем 15 мільярдів доларів кредиту в кінці 2013 року скасувати підписання Угоди про асоціацію Україна — Європейський Союз.

Ще трохи, і за чергову російську подачку Януковичу довелося б віддати все, що залишалося від суверенітету і незалежності нашої держави. Московське начальство вже, образно кажучи, готове було в’їхати до Києва на білому коні. І нема нічого дивного в тому, що після революції, коли народ цьому завадив, почалася війна.

Ця війна — війна за справжню незалежність України — поки що не виграна. Вона не може бути виграна, поки долю України визначає колишня еліта, яка з усіх видів управління державою освоїла лише навички забирати майно у громадян і ділити серед своїх родичів і знайомих.

Це та еліта, що заради надприбутків готова торгувати з окупантами та агресорами і може піти на угоду з ворогом, щоб зберегти мільярдні статки. Та еліта, що перетворює на фарс процес очищення влади і прямо захищає корупціонерів.

Довго так тривати не може. Революція не зупиняється на півдорозі, а воїнів не можна нескінченно тримати в окопах.

Ми знаємо, чим сто років тому закінчилася подібна історія.