Нещодавно до Одеси в короткострокову відпустку приїздив доброволець батальйону «Миротворець» Рейім-бай Мадемінов. Із червня 2014 року він, громадянин і великий патріот України, воює на Донбасі проти російських окупантів. Лейтенант поліції. Будучи в Одесі, завітав як давній друг і до нашої редакції. Головною ж метою його візиту до нашого міста була зустріч з другом-наставником, кандидатом філософських наук Євгеном Акимовичем. Діалог-розмірковування двох непересічних особистостей пропонуємо сьогодні вашій увазі.

Рейімбай МАДЕМІНОВ: Я народився у Туркменістані у 1960 році в родині юриста. У 1991-у закінчив Одеський інститут народного господарства. Ще в 1989-у вступів у Народний рух України. Брав активну участь у боротьбі за незалежність України, у Помаранчевій Революції 2004-го та Революції Гідності 2013—2014 років. Тоді, 3 грудня 2013-го, приїхав на Майдан до Києва та у складі 38-ї сотні боровся проти режиму Януковича. 19 січня 2014-го на вулиці Грушевського були запеклі сутички майданівців з «беркутівцями». Влада взяла курс на силове ви-рішення конфлікту, що призвело згодом до краху режиму Януковича. 20 лютого після консультацій з Москвою Янукович починає жорстоке вбивство українських патріотів. Влада вбила понад сотню героїв Майдану. Й це був кінець режиму Януковича, який втік до своєї духовної батьківщини — Росії. Люди на Майдані були наївними, красивими й мужніми. І вони перемогли. Президент Єврокомісіії Жозе Мануель Баррозу сказав тоді: «Українці пишуть нову європейську історію».

Євген АКИМОВИЧ: Євромайдан — це світове явище. Світ не знав нічого подібного після Другої світової війни. На Євромайдані у Києві взимку 2014 року у складі 14-ї сотні захищали Україну відомі одесити Сергій Гуцалюк, Михайло Аксанюк та Микола Коваль. Кореспондент Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» Михайло Аксанюк переконаний: «Євромайдан переміг тому, що у нас була висока мотивація. Ми стояли не за гроші та власний добробут, а за честь, гідність, свободу». Влада тепер розуміє, що суспільство не стерпить насильства та дасть гідну відсіч намаганням силового тиску на українську націю. Це вже ознака цивілізованої країни.

Р.М.: 17 червня 2014 року я пішов добровольцем на фронт. У складі батальйону «Миротворець», який в липні 2015-го був реоргані-зований на однойменний полк. Батальйон «Миротворець» брав участь у боях в Іловайську. Це було одним з перших зіткнень українських вояків з підрозділами армії Російської Федерації. Сьогодні ми охороняємо об’єкти та комунікації державного значення і забезпечуємо громадський порядок у фронтовій зоні. Слід зауважити, що забезпечення української армії за цей час суттєво покращилося. Якщо на першому етапі війни наше військо забезпечувалася великою мірою волонтерами, то зараз істотно збільшилася державна підтримка.

Серед захисників Вітчизни, з якими пліч-о-пліч ми були на фронті, є багато чудових людей, справжніх героїв. Є, щоправда, як і в усьому суспільстві, не дуже ретельні, недисципліновані. Але других меншість. Офіцери нової формації — щирі патріоти України, справжні фахівці, здатні дати відсіч російськім окупантам. Захист Вітчизни зі зброєю в руках вимагає сміливості, мужності та жертовності. Люди, які виправдовують власну нерішучість та боязливість розсудливістю, лукавлять. Вони просто ще не стали справжніми громадянами.

Радянський поет Євгеній Винокуров (1925—1973) колись писав:

О, сколько мудрости у басен, —

Веками скоплен ум, как мёд!

Но как же первый шаг опасен

Встающего на пулемет!

Могилу выроют кирками.

Положат. Встанут, шапку сняв!..

А мудрость разведёт руками,

Так ничего и не поняв.

Є.А.: Життя — це взагалі героїч-ний проект, що потребує від людини надзусиль. Як відомо, герої вмирають від ран, раби — від липучого страху. Головним чинником, який визначає життєвий шлях людини, є воля, без якої всі інші чесноти — розум, здібності, талант — не мають суттєвого значення. Без волі та мужності людина є певним чином неповноцінною, бо не здатна реалізувати себе. І це не просто слова про тих, хто на Донбасі воює проти російських окупантів. Це справжні герої, нова українська аристократія. Аристократи — це найкращі люди країни, які беруть на себе відповідальність за долю нашої Батьківщини. Недарма, за соціологічними опитуваннями, найбільшою довірою в Україні користуються армія, церква та волонтери. Американський ге-нерал розповідає, що російські офіцери навесні 2014 року запевняли його, мовляв, українська армія протримається кілька днів. Але, наголошує американський воєначальник, українці відбивають азійську навалу вже майже три роки.

Р.М.: Прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон (1886—1973) слушно зауважив: «Без громадянина нема армії, а без армії нема народу». Саме свідомі громадяни — добровольці, волонтери — зупинили 2014 року московську агресію та надали потужній імпульс розвитку української політичної нації. Дивовижним є феномен українського волонтерства. Ці святі люди, докладаючи багато зусиль та ризикуючи власним життям, підтримують наших військових, вражаючи весь цивілізований світ власною жертовністю та шляхетністю. Таке явище не притаманне багатьом обережним країнам Західної Європи.

Є.А.: Громадянське суспільство створює певний політичний коридор, вийти за який владі вельми складно. Нинішній політичний коридор можливостей для української влади — дуже вузький. Будь-які підозри у зраді національних інтересів для влади закінчаться фатально: її просто зметуть. Громадянське суспільство тепер сильніше, ніж влада. У липні цього року на прес-конференції тодішній посол США в нашій країні Джефрі Пайєтт сказав: «В Україні чудове громадянське суспільство, одне з найпотужніших у світі, що є рушієм реформ». Саме ці 10—15 відсотків свідомих громадян України, які складають основу громадянського суспільства, врешті-решт вирішують долю країни. Ці пасіонарії є непереборною силою, що може диктувати владі свої умови.

Україна йде шляхом, який не нав’язаний нам чужинцями, а обраний нами самими. Тому слід визнати, що ми переживаємо тепер найкращі часи в історії України. З’явилося багато вільних людей, які торують шлях до свободи для всієї країни. Людина і нація мають вміти стояти і протистояти нагальним проблемам. Навколіш-ки за свободу не борються! Навіки актуальними залишаються слова грецького політика та полководця Фемістокла (524—469 до н.е.): «Ми б загинули, якби ми не гинули». Польський кінорежисер Кшиштоф Зануссі (1939 р.н.) на запитання журналістів, чим Україна відрізняється від Росії, відповів: «Одним словом». «Яким?» — допитувалися в нього. Зануссі мовив: «Майдан». Далі польський режисер пояснив, що росіяни просто не здатні на масові соціальні процеси. А ще зауважив, що його вразив цивілізований характер суспільних протестів в Україні, а це свідчить про високий рівень культури україн-ського народу.

Слід визнати, що жодна влада у світі не має можливості протистояти організованому свідомому суспільству, коли на вулиці виходять мільйони людей і вимагають поваги до себе, до народу. Це ключові моменти прямої демократії, які визначають тенденцію розвитку країни.

Р.М:. Я бачу, що наші Збройні Сили налаштовані на перемогу, вони усвідомлюють, що захищають власних дітей, дружин, матерів. Усе це додає єдності україн-ському народу, позбавляє ілюзій щодо уявного «старшого брата». Нам не потрібні нещирі брати, що століттями зазіхали на нашу свободу та незалежність.

Американський фінансист та меценат Джордж Сорос стверджує: «Євросоюз має оборонятися від зовнішніх ворогів та визнати, що Україна є його найбільшим активом. Українські громадяни готові вмирати за свою країну. Захищаючи себе, вони захищають також і Європу».

Є.А.: Дехто стверджує, що незалежність впала українцям несподівано, як сніг на голову. Та ще Вольтер, французький філософ, у своїй знаменитій «Історії Карла ХІІ» (1729) зазначав: «Україна завжди прагнула свободи й боролася за її здобуття».

У своїй «Книзі буття українського народу» російський історик Микола Костомаров (1817 — 1885) стверджував: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других — чи був преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки всі рівні…».

Ще звідтоді провідною ідеєю українців була соціальна справедливість. Століттями гасло козацької доби — «За Україну без холопа та пана» — було дороговказом для всіх свідомих українців.

Відомий радянський поет Давид Самойлов (1920 — 1990) написав 1946 року вірш «Бандитка»:

Я вёл расстреливать бандитку.

Она пощады не просила.

Смотрела гордо и сердито.

Платок от боли закусила.

Потом сказала: «Слушай, хлопец,

Я всё равно от пули сгину.

Дай перед тем, как будешь хлопать,

Дай поглядеть на Украину.

На Украине кони скачут

Под стягом с именем Бандеры,

На Украине ружья прячут,

На Украине ищут веры…

Пора пограбить печенегам!

Пора поплакать русским бабам!

Довольно украинским хлебом

Кормиться москалям и швабам!

Им не жиреть на нашем сале

И нашей водкой не обпиться!

Ещё не начисто вписали

Хохлов в Россию летописцы!

Пускай уздечкой, как монистом,

Позвякает бульбаш по полю!

Нехай як хочуть коммунисты

В своей Руси будуют волю….

Придуманы колхозы ими

Для ротозея и растяпы.

Нам всё равно на Украине —

НКВД или гестапо»…

Мы шли. А поле было дико.

В дубраве птица голосила.

Я вёл расстреливать бандитку.

Она пощады не просила.

Доволі вражаючим є те, що росій-ський митець Давид Самойлов, який служив тоді офіцером військової розвідки в радянській армії, з величезною симпатією створив образ української патріотки.

Р.М.: Для Російської та Радянської імперій саме Україна була головною проблемою, оскільки українці ніколи не хотіли підкорятися східним варварам. Війна України з Росією триває з 1654 року, коли Богдан Хмельницький на так званій Переяславській раді фактично здав нашу країну на поталу азійській імперії. Полковник Іван Богун, отаман Іван Сірко, Запорізьке козацтво, Київська митрополія не підтримали угоду Хмельницького. Гетьман Іван Вигов-ський влітку 1659-го в битві під Конотопом вщент розгромив 150-тисячну армію московського царя Олексія Михайловича. Гетьмани Петро Дорошенко, Іван Мазепа боролися за незалежність України. Українська Народна Республіка, гетьман Павло Скоропадський, Холодноярська рес-публіка, селянська армія батька Нестора Махна намагалися збудувати незалежну Україну.

Українська повстанська армія, яку до загибелі 1950 року очолював великий воїн України генерал Роман Шухевич, боролася з комуністичною владою до середини 1950-х. Французький генерал де Голль, який воював з гітлерів-ською Німеччиною, казав: «Якби в мене була така армія, як УПА, німецький чобіт ніколи б не топтав французьку землю».

Українські дисиденти-шестидесятники боролися за суверенну Україну. Народний рух України кардинально спричинився до того, що в 1991 році постала наша незалежна держава.

Є.А.: Дослідники підкреслюють, що українці є народом посттоталітарним, постгеноцидним, постколоніальним, якого століттями знищували Російська та Радянська імперії. Україна, яка впродовж історії практично не знала голоду, минулого століття тричі зазнала жорстокого голодомору з боку комуністичної влади. Голод 1921—1922 років забрав життя чотирьох мільйонів українців, 1932—1933-го — від семи до десяти мільйонів, 1946—1947-го — від двох до трьох мільйонів. Ця нелюдська жорстокість була помстою більшовиків за шалений спротив українців під час громадянської війни 1918—1921 років. Сталін боявся втратити Україну, тому вирішив знищити її. У двадцятих роках ХХ століття дослідники нарахували понад 4000 повстань українців проти більшовицької влади, в яких брали участь мільйони людей.

Р.М.: Слід зазначити, що комуністичний геноцид здійснювався також проти інших народів. Голодомор 1919—1922 років забрав життя одного мільйона казахів. 1933-го із шести мільйонів казахів було знищено майже три мільйони. Варварське ставлення до інших народів завжди було притаманним Росії. Як кажуть, для Росії сусіди — або васали, або вороги. Зруйнування 1864—1865 років імперською армією Ташкента, який мав 100-тисячне населення, — яскравий приклад жорстокої ро-сійської політики. Тут варто наголосити на брехливості імперської історіографії, яка цинічно називала та називає цей злочин «добровільним приєднанням».

Є.А.: Хочу нагадати: Олександр Суворов 22 грудня 1790 року захопив Ізмаїл. Загинуло все населення та захисники міста — 35 тисяч людей. Як завжди, Суворов віддав місто на три дні на розграбування. Дюк де Рішельє (1766 — 1822) врятував дівчинку-турчанку, одну з небагатьох, що вижили після знищення Ізмаїла. Цей шляхетний вчинок французького герцога, який у 1804—1815 роках був генерал-губернатором в Одесі, знайшов відображення в світовій літературі, зокрема описаний у поемі Джорджа Байрона «Дон-Жуан». У Польщі ім’я Суворова ненависне. Саме він 1794 року знищив у Варшаві 16 тисяч повстанців, які під керівництвом Тадеуша Костюшка виборювали незалежність всієї країни від Російської імперії.

15 листопада 1774 року Суворов привіз до Москви у залізній клітці Омеляна Пугачова (1742—1775). Пугачов народився в українській станиці Зимовійській, розмовляв українською мовою, став донським козацьким отаманом. Був керівником Селянської війни 1773—1775 років — найбільшого народного повстання в історії Російської імперії. В матеріалах слідства виокремлена така риса Пугачова: «Вечная малороссий-ская наклонность к неудовольствию». 10 січня 1775-го в Москві на Болотній площі Омеляну Пугачову відрубали голову. Саме страх перед вічним українським прагненням до свободи та готовністю до повстання був однією з головних причин знищення у червні 1775 року Запорозької січі. Імператриця Катерина ІІ у 1764-у скасувала в Україні гетьманат, 1783-го царизм запровадив у нашій країні кріпацтво. Україна поринула у безправ’я та несправедливість.

Р.М.: 1843 року в Парижі вийшла книга маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія 1839-го року». Маркіз був відомим письменником та монархістом за переконаннями, мабуть, тому імператор Микола І запросив його відвідати Росію. Гостинно прийнятий імператорським двором, де Кюстін перебував у Росії три місяці. Повернувшись до Франції, він написав величезну книгу, яка набула шаленої популярності в Європі та серед російської демократичної громадськості. 1987 року відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський (1928 р.н.) зауважив: «Жоден совєтолог ще нічого не додав до прозріння де Кюстіна в тому, що стосується російського характеру та російської політичної системи».

Є.А.: Де Кюстін абсолютно негативно оцінював стан речей у Росії та був сповнений песимізму щодо майбутнього цієї країни. Про тогочасну Росію він писав: «…уявіть напівдикий народ, який мілітаризували та вимуштрували, але не цивілізували, — ви зрозумієте, в якому стані перебуває російський народ… між росіянами та китайцями спостерігається разюча подібність: і ті, й інші переконані, що ми їм заздримо. Вони судять нас по собі… Росія — котел з киплячою водою, котел міцно закритий, але поставлений на вогонь, що розгоряється дедалі сильніше та сильніше. Я боюся вибуху. І не я один його боюсь!.. Врешті-решт, що являє собою цей натовп, який величається народом і так вихваляється у Європі за своє шанування монарха? Не обманюйте себе: це раби рабів…

Досі я гадав, що істина необ-хідна людині, як повітря, як сонце. Подорож Росією переконує мене в протилежному. Брехати тут означає оберігати престол, говорити правду означає тут потрясати основи. ...Російський народ тепер ні на що не здатний, окрім завоювання світу…

Потрібно жити в цій пустелі без спокою, у цій в’язниці без відпочинку, яка має ймення Росія, щоб відчути всю свободу, надану народам в інших країнах Європи, який би там не був обраний устрій правління.

Коли ваші діти надумають ремствувати на Францію, прошу вас, скористайтеся моїм рецептом, скажіть їм: « Рушайте в Росію!». Ця подорож корисна для будь-якого європейця. Кожен, хто близько познайомиться з царською Росією, буде радий жити в будь-якій іншій країні. Завжди корисно знати, що існує у світі держава, в якій немислиме щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи».

Р.М.: Книга де Кюстіна — це історичний вирок Росії. Тому імперська Росія та її більшовицькі спадкоємці люто ненавиділи французького маркіза та його твір. Геніальний де Кюстін намалював перспективи розвитку нашого північного сусіда. Можу сказати: коли читаєш цю книгу, охоплює майже містичне відчуття, ніби це написано про сучасну Росію. За 180 років, які минули з дати видання цієї книги, в Росії суттєво нічого не змінилося.

Є.А.: Кожна країна має свій історичний шлях, і це збагачує людство. Видатний російський філософ, киянин Микола Бердяєв (1874 — 1948) писав: «Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, до єдності людства — шлях національного зростання і розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядом національностей».

Р.М.: Давньокитайський філософ Лао Цзи (605 — 531 до н, е,) слушно зауважив: «Дай людині рибу, й вона один раз наїсться. Навчи її ловити рибу — і вона буде сита завжди». Хвиля популізму накрила багато країн. Мільйони малограмотних людей вірять у будь-які нісенітниці — обіцянки, які неможливо виконати. Вони хочуть сьогодні рибу. Їх дратують розмови про необхідність навчатися та багато працювати.

Є.А.: Я завше кажу студентам: у житті можна або багато працювати, або багато принижуватися. Вільні люди вибирають працю, раби — приниження. Цьому передує вікова традиція патерналізму (латиною pater — батько) — уявлення про державу як про батька, що піклується про підданих, дарує їм всілякі блага. За це піддані мають дякувати держапарату, виявляти відданість йому. Натомість вільна людина розуміє, що первинною є особистість, життя звичайної людини.

Ще за радянської влади най-більшою державною таємницею було справжнє життя ruling class (панівного класу). Комуністична пропаганда створювала образ партійного можновладця — слуги народу, який разом з пересічним підданим несе весь тягар тяжкого сьогодення. Тому більшовики з підозрою ставилися до освічених людей, які розуміли весь цинізм цього карнавалу. З набуттям незалежності України новий правлячий клас намагається зберегти старі суспільні відносини. Електронні декларації, які під тиском громадянського суспільства, США та інших західних країн заповнили десятки тисяч українських скоробагатьків, стали потужним ударом по панівному класу. Український народ побачив, хто такі наші «слуги народу», й жахнувся. Тепер настає черга жахатися представникам різних гілок влади, що грабують роками український народ.

Р.М.: Електронні декларації показали марність сподівань людей на те, що панівний клас може піклуватися про український народ. У західних країнах перебування при владі — це почесна функція людини, визнання народом її чеснот. Влада в цих країнах не може бути джерелом збагачення. Можна критикувати Ангелу Меркель чи Барака Обаму, проте ніхто ніколи їх не звинувачував в особистому збагаченні. За все в житті треба відповідати. Панівний клас завдяки електронним деклараціям потрапив у халепу. Народ зараз уже не підозрює, а достеменно знає, що величезна кількість чиновників і депутатів — банальні злодії та гра-біжники, місце яких не на полі-тичних подіумах, а у в’язниці.

Є.А.: Одним з найважливіших критеріїв розвитку суспільства та держави є соціальна справедливість. Ще стародавні римляни стверджували: Justitia civitatis fundamentum (справедливість є підвалиною держави). Саме соці-альна справедливість сприяє єдності народу та суспільства, гарантує певною мірою громадський спокій та гармонізує суспільні стосунки. Відомо, що соціальна справедливість залежить від полі-тичного режиму, який існує в певній країні. Демократичні держави досягають більшої соціальної справедливості, ніж тоталітарні та авторитарні режими. Соціальна справедливість містить у собі розподілення суспільних благ, а саме: матеріальних ресурсів, духовних цінностей, однакові шанси для самореалізації громадянина, захист прав людини тощо.

Р.М.: Суспільство, як зазначав давньогрецький філософ Арістотель (384 — 322 до н.е.), тримається на тому, що кожен має пропорційно до його внеску в суспільне багатство. Соціальна справедливість — це також відповідність натуральному праву людини на свободу, безпеку, гідне життя. Філософ Августин Блаженний (354 — 430) писав: «Хіба без справедливості царство не є вертепом розбійників?».

Є.А.: Доводилося читати у пресі, що після Другої світової війни, коли першим федеральним канцлером Західної Німеччини в 1949 році став Конрад Аденауер (1876 — 1967), міністри отримували символічну зарплату — одну марку на місяць. Тим самим вони мали підтвердити, що прийшли на посади не заради власного збагачення, а для розвитку економіки країни. Теперішній стан економіки ФРН вказує на те, що їхні міністри досягли мети. Може, нашим можновладцям просто заважають мільйони доларів, які вони вкрали й далі крадуть? У Швеції ХІХ століття було багато олігархів. Шведи почали їх просто вішати на ліхтарях. Сучасна Швеція — одна з найуспішніших країн світу. Податок на доходи багатіїв сягає 90 відсотків, що дозволяє тримати високі стандарти для всього народу. Це яскравий приклад соці-альної держави.

Р.М.: Недарма відомий діяч Великої Французької революції Максиміліан Робесп’єр (1758 — 1794) стверджував, що одна з необхідних чеснот громадянина — недовіра. Люди не мають довіряти політикам-популістам, які просто брешуть до нестями. Хіба не несуть відповідальності ті наші співвітчизники, які за кілька сотень гривень продають на виборах свої голоси, зраджуючи тим самим інтереси всього народу? Ці люди фактично тягнуть країну та народ назад, консервуючи негативні тенденції нашого розвитку.

Є.А.: Українці та держава мають ставати сильнішими й рішу-чішими у захисті власних інтересів. Нас обов’язково підтримуватиме цивілізований світ, якщо ми будемо гідно захищати себе. Як заявив віце-президент США Джозеф Байден, «Щойно ми побачили, що українці готові вмирати за свободу, ми почали допомагати їм». Росіяни розуміють лише мову сили. Коли проросійські провокатори та недоумки закликають до миру з північним сусідом, який підступно напав на Україну, це викликає подив та обурення. Один з найдосвідченіших українських політиків Євген Марчук з цього приводу сказав: «Що означає домовитися з росіянами? Це значить просто здатися їм». Росія — це жорстоке державне формування. Перемога Путіна та його банди принесе приниження та загибель мільйонів наших громадян. Треба мати потужну українську армію, яка за підтримки всього народу виб’є дурні думки з голів наших ворогів. Українці — це козацько-махновська нація, що купається в бароковій культурі. В цьому наш порятунок.

В Євангелії від св. Луки сказано: «Medice, cura te ipsum!» (лікарю, вилікуй себе сам!). Ми маємо взяти на себе відповідальність за власну долю та історичний шлях України. Життя — це вибір. Саме діяльність свідомих та активних громадян визначає подальший розвиток України. Зважаючи на українську традицію боротьби та перемог і наш вибір гідного життя для українського народу, ми можемо з упевненістю дивитися у майбутнє.