Чому не можна торгувати територіальною цілісністю країни, її незалежністю і суверенітетом? Відповідь проста: навіть не вступаючи, а лише виявляючи згоду на торги, втратиш і перше, і друге, і третє.

ПРО ТЕ, ЯК ЗАТИШНО ЖИТИ У БОЛОТІ

Чи то горезвісне «очікування Трампа» надавило на свідомість Віктора Пінчука, чи то прорвалася накопичена в Україні за три роки війни депресія, але поява в кінці року в The Wall Street Journal статті українського олігарха буквально сколихнула політичне болото.

За роки війни наші політики затишно облаштувалися в так званому Мінському процесі, виробили низку формул, що дозволяють автоматично реагувати на всі порушення угод з боку агресора і на будь-які провокації терористів.

Вислів «загострення обстановки на лінії фронту» постійно присутній у випусках новин. Постійно зі штабу АТО надходять повідомлення про вбитих і поранених воїнів Збройних Сил України і серед цивільного населення Донбасу. До цих повідомлень та відомостей звикаєш, і все, що відбувається, здається майже нормальним. У будь-якому випадку таким, що не можна змінити.

Дія Мінських угод з тринадцяти пунктів була розрахована до кінця 2015 року. Потім угоди пролонгували до кінця 2016-го. Наприкінці вже минулого року після консультацій у рамках «нормандської четвірки» вирішили напрацювати спільну «дорожню карту», щоб сторони прийшли до якогось результату.

Але результату нема і не може бути через єдину перешкоду — Росія не бажає визнавати себе стороною конфлікту. Тим більше — агресором або окупантом. Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи, Європарламенту чи навіть Генеральної асамблеї не можуть вплинути на позицію Кремля. А право вето Російської Федерації, як по-стійного члена Ради Безпеки ООН, цю позицію тільки зміцнює.

Після анексії Криму можна також забути про міжнародне право, яке забезпечувало непорушність кордонів у Європі після Другої світової війни. А після збройного втручання Росії в громадянську війну на території Сирії складно зрозуміти, на якій основі взагалі можливі результативні переговори з Путіним.

Санкції західних країн, звичайно, вдарили по економіці Російської Федерації, але значного збитку все ж не завдали. А головне, за два з половиною роки вони не змусили агресора ні на міліметр відступити із захоплених територій. Якщо врахувати, що економічні санкції завдають шкоди також економі-кам країн, які їх оголосили, виникає питання: що далі?

Втім, варіантів лише два. Перший — посилювати конфронтацію (не тільки за допомогою санкцій) доти, поки російське керівництво не повернеться в правове поле. Другий — знайти можливість та підґрунтя для компромісу з Кремлем. Виправдовуючи пошуки компромісу, західні політики старшого покоління, як Генрі Кіссінджер, наприклад, посилаються на те, що радянські керівники у часи холодної війни діяли такими ж бандитськими методами, як Путін. Але це не заважало домовлятися з ними з низки питань. У тому числі щодо припинення в’єтнамської війни, розв’язання Карибської кризи або досягнення домовленостей щодо Близького Сходу.

КОМПРОМІС ДРУГОГО ВИДУ

Ленін свого часу розглядав два види компромісу. Перший — коли заради порятунку життя ти віддаєш грабіжникові гаманець. І другий — коли разом з бандитом ідеш грабувати перехожих.

Під час холодної війни ХХ століття західні країни, бувало, йшли на компроміси першого виду — віддавали Південний В’єтнам комуністам або прибирали ракети середнього радіусу дії з Туреччини, щоб не спровокувати Хрущова на ядерну війну.

Але коли зараз на Заході шукають вихід із ситуації, то мають на увазі компроміс другого виду. Заради вигідного бізнесу об’єд-натися з Росією, поділити сфери впливу в світі і пограбувати нашу країну до нитки. І це в кращому випадку. У гіршому — заради дружби з Путіним роз-глядають можливість стерти Україну з географічної карти.

Такі плани обговорюються полі-тиками різних рівнів у Європі, а після обрання Трампа — і в Сполучених Штатах. Для їх реалізації маніпулятори від геополітики пропонують варіанти з добре розробленою ідеологією. Й українцям навряд чи варто їм допомагати. Але Віктор Пінчук, один з найбагатших людей в Україні і зять Леоніда Кучми, допоміг.

На рекламній сторінці одного з провідних американських бізнес-видань він вибудував струнку систему аргументів, з допомогою яких Захід за бажання (а таке бажання є) може змусити нашу країну піти на всі умови, висунуті Росією. «Так, ми повинні відстоювати фундаментальні принципи нашої боротьби — право України обирати свій власний шлях, захищати свою територіальну цілісність і будувати успішну країну», — пише Пінчук. А Москва зобов’язана дотримуватися Мінських домовленостей. «Однак це може бути частиною масштабнішої картини, у якій ми йдемо на болючі компроміси заради миру».

Компроміси ці у статті Пінчука перелічені і не є чимось новим.

Україна повинна виключити членство в ЄС зі своїх заявлених цілей.

Україна повинна визнати, що не вступить до НАТО в найближчій і середньостроковій перспективі.

Питання про Крим не повинне бути перешкодою на шляху рішення, яке покладе кінець війні на сході України.

«Для справедливих виборів (на сході. — Л.З.) необхідних умов не буде, поки Україна не отримає повний контроль над своєю територією. Однак нам, можливо, доведеться проігнорувати цю правду і погодитися на проведення місцевих виборів».

Компроміс, запропонований Пінчуком, не просто схожий, він тотожний акту про капітуляцію, насамперед, у тому, що від Росії в цій «масштабній картині» українці не вимагають жодних зобов’язань, але повинні дати чітко зрозуміти, що згодні на поступове зняття з неї економічних санкцій.

Які міркування спонукали Віктора Пінчука на публікацію такої статті — невідомо. Але здогадатися можна. З розвитком реформ в Україні, передусім у сфері судоустрою, в олігархів, які нажили статки на сумнівних угодах, земля, як то кажуть, горить під ногами. Може статися, що від антикорупційних розслідувань його не захистить навіть авторитет Кучми або заступництво Порошенка. Можна втратити більше, ніж частина активів.

Тобто треба шукати патронів на Заході, своєчасно пропонувати їм послуги. Одне слово, малювати «масштабну картину» для нового життя за океаном. І треба поспішати. Сорок мільйонів українців картину олігарха як твір політичного мистецтва оцінити не в змозі. Вони намалюють свою, де Вікторові Пінчуку нема місця.