Правими бути складно. Радикалізм правих лякає людей, тому фінансова і політична підтримка їхніх дій мінімальна. Але у критичний момент саме праві здійснюють вчинки, які різко пришвидшують процес політичної еволюції суспільства, перетворюючи його в революцію. Революція – це як операція для хворого. Потрібно все зробити, щоб її уникнути, але коли виникає загроза життю, то відмова від неї рівноцінна втраті самого життя.

Революція 2013 року в Україні означала битву за цивілізаційний вибір нашої держави — інтегрування в європейську цивілізацію чи повернення до маргінальної північноазійської цивілізації, частиною якої ми вже були, з її нескінченими війнами і голодоморами, з її цілеспрямованим фізичним винищенням саме українського етносу, що тривав усе двадцяте століття. Водночас, праві — улюблений об’єкт розробки спецслужб, оскільки за вмілого втручання завжди можна спрямувати їхні дії не на користь суспільству. Я думаю, всі звернули увагу, що деякі праві органі-зації Європи підтримують дії Московії з розхитування ситуації в Україні і в самій Європі. Як у «потрібний» момент мобілізувалися певні праві організації Польщі у галасливій кампанії з дискредитації України й українців. «Смерть українцям!» — волали деякі з поляків під час нещодавньої маніфестації в Перемишлі.

Гадаю, було б помилково вважати, що головним завданням КГБ у радянські часи та ФСБ тепер у їхній закордонній діяльності було збирання економічної та військової інформації. Збирання компромату на провідних політичних діячів, встановлення зв’язків з радикальними організаціями та їхніми лідерами, налагодження каналів їх фінансування, скуповування засобів масової інформації та окремих журналістів. Словом, таємна інформаційна війна, успішне проведення якої створює ідеальні передумови для прямої воєнної агресії на разок захоплення Криму та Східного Донбасу.

Пам’ятаю свої перші враження від дій правих в Одесі. Це була, мабуть, весна 1990 року. У Дюківському парку проходив черговий мітинг. Оратори традиційно лаяли владу, аж раптом посеред натовпу хтось підняв український прапор. На той час це було нечуване зухвальство. Прапор майорів над натовпом буквально лічені секунди. Якісь молоді й дужі хлопці вирвали його з рук прапороносця і на очах у натовпу пошматували на дрібні клапті. Мітинг відновився, але не надовго. Неочікувано зо два десятки людей різного віку посеред натовпу, взявшись за руки, створили велике коло. В його центрі знову з’явилася людина з високо піднятим українським прапором у руках. Хлопці, що пошматували попередній стяг, було, кинулися і до другого, але натовп їм цього вже не дозволив. Так до кінця мітингу і майорів над людьми синьо-жовтий український прапор, нагадуючи його героїчну історію і провіщаючи його славне майбутнє.

Після мітингу я затримався на майдані. Майже вся людність уже розійшлася. Мою увагу привернув полковник міліції, навпроти якого півколом стояв з десяток молодиків — тих самих, що шматували прапор. Підійшовши ближче, я зрозумів, що йшов розбір інциденту з прапором. Хлопці були приблизно одного віку, міцної статури, з досить приємними обличчями. За моїм припущенням, це були слухачі Одеської середньої школи міліції. Так влада поборювала український націоналізм на самих початках його відкритих проявів.

У середині дев’яностих років перевага надавалася вже вкиданню в ЗМІ наперед неправдивої інформації про націоналістів в Одесі. Характерний приклад. Мітинг у парку імені Т.Г. Шевченка, що його проводив Народний рух України. Все йшло добре. Погода гарна, людей багато, промовці досвідчені й цікаві. Я вже оголосив про за-кінчення мітингу і відійшов від мікрофона, як раптом до нього підбіг один з учасників і викрикнув: «Жидів і москалів — геть з України!». За хвилину біля мене опинилися кореспонденти низки одеських газет, яких я ні до, ні після на наших мітингах не бачив, і почали вимагати пояснень. У наступні дні кілька місцевих видань вмістили інформацію про шабаш, який зчинили українські націоналісти в парку Шевченка. В ті ж часи містом ширилися чутки про можливі єврейські погроми, які буцімто готуються цими клятими націоналістами. Інформацію про це я регулярно отримував від своєї однокласниці, з якою не один рік сидів за однією партою. Перед тим, як виїхати до Ізраїлю, її родина кілька років мешкала в Одесі. Порада прихильникам правих: «З обережністю сприймайте інформацію у засобах масової інформації про дії правих. Завжди оцінюйте її з точки зору, кому це вигідно».

Ще один епізод. Весна 2001 року. Тоді ми покладали свої політичні надії на Віктора Андрі-йовича Ющенка — прем’єр-міністра України, але його стосунки з президентом загострювалися і виникла загроза відставки. Ми вирішили пройти ходою вулицями міста з плакатами на його підтримку, жодним чином не провокуючи подальшого загострення стосунків між двома найвищими посадовцями країни. Спершу нашу заявку на проходження колони влада задовольнила, однак перед початком маніфестації на пункт збору людей біля оперного театру прийшли міліцейські чини і попередили нас про заборону акції. Люди вже зібрались, і ми вирішили йти. Щоб надати присутнім більшої впевненості, я очолив колону. Па-м’ятаю, як ми йшли Рішельєвською, скандуючи цілком нейтральні гасла: «Ющенко!» і «Ющенко — так!». Я тоді вже не очолював НРУ, але все ще був членом обласного проводу. Раптом у мене за спиною ситуація змінилася: до нас приєднався гурт молодиків і почав скандувати: «Кучму — на нари!». У перерві між скандуванням вони про щось приязно розмовляли з тодішнім головою нашої органі-зації. Мій висновок був прос-тий: це спланована й узгоджена провокація. Я залишив своє місце попереду колони, підійшов до голови і в ультимативній формі висловився або за припинення акції, або за вигнання з колони неочікуваних «помічників». Зробили останнє. Маніфестація продовжилася, але вона вже втратила будь-який позитивний сенс.

Цей випадок в Одесі пригадався мені, коли я прочитав у засобах масової інформації про скандування в Перемишлі: «Смерть українцям!». Не поспішаймо з висновками. В українців і поляків є лише одна альтернатива: або разом загинути як націям, або разом перемогти. Права ідея набуває небаченої додаткової сили у світі, коли виходить за державні кордони і вже не роз’єднує, а об’єднує народи.

Німецький націонал-соціалізм був ідеологією не тільки для німців, а й для багатьох інших народів Європи, тому він становив таку колосальну загрозу для іншого світу, тому боротьба з ним не припиняється і досі. На відміну від нього, італійський фашизм ніколи не виходив за рамки Італії, тому про нього вже майже забули і ніхто не дорікає італійцям за їхнє націоналістичне минуле.

Політичне життя в Україні започаткували дві громадські організації — Товариство української мови імені Т.Г Шевченка і «Меморіал», що виникли на початку 1989 року. «Меморіал» в Одесі так і не вийшов за межі інтелігентського гуртка, а товариство української мови, знане у нас як «Південна громада» було попервах доволі масовою організацією. Вона і стала основою для творення, десь через півроку, нової, масовішої, організації — Народного руху України (НРУ). Остання організація, що ставила перед собою політичну мету — приходу до влади, була привабливішою для людей різних національностей. Часи політичних та економічних катаклізмів завжди породжують у багатьох людей спокусу швидкого успіху, наприклад, розбагатіти або дістатися влади і тоді розбагатіти. Декому це вдавалося. Багатьом хотілося щось очолити: посада, печатка, право підпису на якихось паперах. За це варто було позмагатися. Кількість співголів в одеському Народному русі досягла 11 осіб. Вони вже не вміщувалися у президії. Але потік бажаючих щось очолити не зменшувався. Тоді на базі Народного руху почали творитися нові партії з посадами і печатками. Республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Селянська партія. Виникли аж чотири відверто націоналістичні партії: Конгрес українських націоналістів (КУН) (бандерівці), Організація українських націоналістів (ОУН) (мельниківці), ОУН в Україні — невідомо хто, Українська національна асамблея (УНА-УНСО). Нарешті, на початку 1992-го на третьому з’їзді НРУ було прийняте абсолютно правильне рішення про перехід Руху зі статусу громадської організації у статус партії. Це вже передбачало і чітку відповідальну керівну вертикаль, і фіксоване членство.

У реаліях Одеси у дев’яності роки життєздатними виявились дві партії: НРУ і КУН. Більшість лідерів нових партій не розуміли, що не посада голови дає владу над людьми, а вміння відстоювати їх цінності або, принаймні, інтереси, врешті, вміння працювати і керувати людьми. Як тільки люди відчувають, що ти починаєш працювати на себе, вони полишають тебе, і твоя влада над ними закінчується. А без людей печатка нічого не варта.

Немало важив і вік людей. Пам’ятаю, як я був подивований, побачивши на одному із зібрань «Південної громади» свого колишнього студента Олександра Болдирева. Навчання на факультеті низькотемпературної техніки, п’ятірка з математики, яку я викладав, диплом з відзнакою і кандидатська дисертація з історії України. Такою була ця людина. Я ще більше здивувався, коли пізніше побачив його на зібранні членів УНА-УНСО вже як ідеолога. Ми підтримували з ним приязні стосунки впродовж усього його короткого життя. Йому ще не було й сорока, коли він помер від інсульту. Такі речі, як бути прикутим кайданками до батареї опалення і спостерігати за обшуком у власній оселі, не проходять без наслідків для здоров’я. Після себе він залишив п’ять чудових книжок, одну з них англійською мовою. Він започаткував рух, який зараз набирає дедалі більшої сили, — за відновлення справжньої історії міста — «Одесі — 600». Тільки такі непересічні люди мали тоді справжній авторитет у громади. Час бариг від політики вже починався, але була ще ілюзія, що переконання сильніші за гроші.

Я був набагато старшим за Олександра. В 1992-у, у 43-річному віці, я захистив докторську дисертацію з теоретичної фізики і мав непогані перспективи на подальше професійне життя. Мій вік і соціальний стан не дозволяли мені позиціюватися занадто вправо. Я зупинив свій вибір на НРУ, зокрема й тому, що брав активну участь у деяких його важливих заходах. Мені подобалося також, що ініціатором створення НРУ була Спілка письменників України і її знані представники: І. Драч, Д. Павличко і багато інших. На початку 1992 року я зареєструвався членом цієї партії, тільки-но така реєстрація почалася, не маючи навіть думки про входження в керівництво організації.

Але сталося не так, як гадалося. У квітні 1994-го я вже виконував обов’язки голови обласної організації НРУ. Одеська організація явно переживала не найкращі часи. У неї забрали офіс і вона тулилася у занедбаному підсобному приміщенні Українського культурного центру. Із 11 колишніх співголів не залишилося жодного. Напередодні мого приходу було звільнено голову управи, єдину оплачувану особу у складі організації. Це була досвідчена людина (полковник у відставці), що деякий час працювала на цій посаді і мала досвід організаційної роботи. Мені не перейшов у спадок жодний канал фінансування організації. Централізованого фінансування також не було. Як я дізнався десь через три роки, важливим спонсором організації була праправнучка українського гетьмана Брюховецького, що мала значний бізнес в Одесі. Але якраз весною 1994 року хтось кинув гранату в її офіс. Налякана жінка спродала свій бізнес і виїхала з міста. Архіви організації зникли. Попередній голова нібито передав їх кудись на зберігання. Я думаю, в СБУ. Не було навіть списку членів організації і жодного українського прапора. Лише менше сотні недбало заповнених облікових карток на членів партії, половина з яких уже механічно вибули з неї.

Але не все було так погано. Залишився невеликий колектив гарних людей — провід обласної організації: Микола Васильович Осадчук, професор, доктор технічних наук, мав багаторічний досвід керівництва кафедрою і факультетом в Одеській національній академії харчових технологій. Анатолій Федорович Чумак, професор, доктор історичних наук, також мав багато-річний досвід керівництва кафедрою і працював у тій же академії. Авенір Іванович Уйомов, професор, доктор філософських наук, якого я знав ще в роки навчання на фізичному факультеті Одеського університету, а Радянський Союз знав його як видатного науковця. Вже тоді він був відомий своїм вільнодумством і через це змушений був полишити університет. Було ще багато гарних та освічених людей: лікарі, інженери, науковці. Без щирої підтримки членів проводу моя спроба налагодити роботу ор-ганізації відразу зазнала б краху. Більшість цих гарних людей чекали від мене доленосних рішень, а я сам потребував від них елементарних порад з органі-заційної роботи, фінансування структури, юридичних питань, інформації про людей міста та області. Уже згадані професори годилися мені в батьки, і були тими, хто справді розумів мої проблеми. Саме завдяки їм я швидко набував досвіду. Це був мій перший досвід керівної роботи у житті, що став надзвичайно корисним у подальшій професійній кар’єрі: завідувача кафедри, декана, вченого секретаря, проректора академії холоду. Уже давно нема серед живих моїх шановних наставників, але вдячну пам’ять про них я зберігатиму решту свого життя.

Дещо скандальний імідж організації почав змінюватися на позитивніший. Ми почали видавати газету «Рух», ретельно продумувати і проводити різні політичні акції. Серед нас було кому виступити і на радіо, і на телебаченні, дати продумане інтерв’ю засобам масової інформації. Поступово до нас стали повертатися колишні активісти, відновився зв’язок з осередками партії в області, почався притік нових членів. З’явилася низка дуже активних особистостей, але це вже були люди, швидше, інтересів, ніж цінностей. Ми отримали цілком задовільне приміщення для партійного офісу. Завжди було важко з грошима. Організація існувала в умовах суворої фінансової дієти. За два роки список членів партії налічував уже 340 осіб. Мертві душі мене не цікавили. Якщо людина вступала в партію, то вона мусила брати участь у всіх її заходах. Більшість тих, хто розійшовся по інших партіях, так і не спромоглися створити власне виразне політичне обличчя. Вони не проводили своїх публічних акцій, а зазвичай брали участь у наших, відчуваючи, що ми діємо правильно і вміємо це робити. Реально на міжпартійній основі я співпрацював лише з КУНом. Отже, кадри вирішують долю ідеологічної політичної сили більше, ніж інші чинники.

Посада голови обласної організації вимагала від мене надзусиль. Вона відбирала час від моєї основної роботи, за рахунок якої я, власне, і жив: наукові статті, монографії, навчальні посібники, участь у конкурсах на отримання грантів і їх освоєння, не кажучи вже про буденну і доволі виснажливу викладацьку роботу. Я спалював свічку свого життя відразу з двох кінців. Зрештою, я привів організацію до цілком пристойного стану і вирішив передати справу в інші руки, залишаючись у її проводі. Моїх наступників виявилося відразу двоє. Я їм посильно допомагав, плануючи і, навіть, організовуючи деякі принципово важливі акції.

Яке завдання правих сил я зрозумів у ті роки? Це, по-перше, монопольний контроль вулиці. Для цього публічні акції мають відбуватися з регулярністю природних явищ — як повний місяць на небі, і для цього не потрібно аж так багато людей. По-друге, — це постійна присутність у засобах масової інформації. Аксіомою є: акція відбулася лише у тому разі, якщо вона набула розголосу. Для цього слід працювати із ЗМІ. У дев’яності ми контролювали вулицю, тому пам’ятник Катерині ІІ, що міг з’явитися в Одесі ще у 1996-у, завдяки нам тоді не з’явився. Лише у 2000 роки, коли відведений історією час для НРУ добігав кінця, ми втратили цей контроль і пам’ятник Катерині ІІ у місті таки постав. Більше того, Одеса мало не пішла шляхом Донецька і Луганська, про що свідчать події 2 травня 2014 року. По-третє, з членами партії і прихильниками потрібно постійно проводити ідеологічний вишкіл. З цією метою у нас діяли два культурологічних семінари, так ми їх називали. З цією ж метою щотижня у певний час я зустрічався з рядовими членами партії. І ще слід пам’ятати: ви не одні. За вами уважно наглядають. Можливо, навіть деякі ваші активні члени є джерелами витоку важливої партійної інформації або агентами впливу на діяльність партії з боку сторонніх організацій. Чим радикальніша організація, чим непрозоріша її діяльність, тим вища ймовірність існування поряд з вами таких людей. Зважаючи на це, складна історія нашого націоналістичного підпілля середини ХХ сторіччя виглядає не такою вже й заплутаною.

У наш швидкозмінний час навіть ідеологічна партійна сила не живе довше, ніж її харизматичні засновники. НРУ втратив силу, фактично, після вбивства В’ячеслава Максимовича Чорновола.

Україна може відбутися лише як національна держава. Тільки права ідея здатна вивести її на шлях могутності і процвітання. І так скрізь у світі. Праві сили завжди сприяють розбудові власних націй і держав. Ліві — лише їх послаблюють. Газ і гальмо, праві і ліві — дві складові життя людства. Вражаючий поступ у розвитку суспільства відбувається лише тому, що педаль газу використовується частіше за педаль гальма. Вмілий водій завжди тримає праву ногу на педалі газу під час їзди і лише зрідка використовує педаль гальма. Республіканці і демократи у Сполучених Штатах, консерватори і лейбористи у Великій Британії, християнські демократи і соціал-демократи у Німеччині — скрізь один і той самий біполярний світ. Звертаю увагу, що в усіх названих стратегічно важливих для України країнах при владі перебувають праві партії. У Польщі при владі — права партія «Право і справедливість». Цікаво, що її основним опонентом на останніх виборах була інша права партія — «Громадянська платформа».

Це створює сприятливі зовнішні умови для консолідації правих сил в Україні. Відхід від криміналу і популізму у політиці, створення потужної правої сили, озброєної ідеологічно нашою творчою інтелігенцією і підкріпленої матеріально нашою буржуазією, — такий неминучий поступ українського суспільства. А поки що маємо лише окремі сегменти з неперервного правого політичного спектру. Проте заслуги наших правих перед Україною величезні. Досить лише згадати, що вони першими стали на захист країни від російської агресії. Це і є їхнім покликанням. Страшно собі уявити, де проходила б лінія фронту, якби не вони. Щасти вам, бо ви — праві і за вами — майбутнє. З Новим роком!