На прощальній прес-конференції 44-й президент США Барак Обама рішуче виступив проти ослаблення економічних санкцій щодо Росії в обмін на скорочення російських ядерних арсеналів. Він заявив, що американські санкції введені у зв’язку з діями Кремля супроти України і можуть бути зняті після того, як Росія відмовиться від агресивної політики.

У ТРАМПА РОЗВ’ЯЗАНІ РУКИ

Проте, більшість санкцій проти Росії США запровадили не в рамках закону, схваленого Конгресом, а відповідно до указів президента. Тобто 45-й господар Білого дому, не звертаючись до Конгресу, здатний указами ці санкції скасувати. І мало хто сумнівається, що Дональд Трамп цією можливістю скористається. Для торгівлі, перш за все, з власними законодавцями, а вже потім у переговорах з Росією чи Україною.

Після осінніх виборів у Сполучених Штатах «влада» начебто стала однопартійною. У Білому домі — президент-республіканець, в обох палатах Конгресу — республіканська більшість. Однак протистояння серед політичної еліти збереглося і має тепер непартійний характер.

Стосується воно, як завжди, питань внутрішньої політики, торгівлі, оподаткування, соціальних програм, відносин з найбільшими фінансово-промисловими корпораціями. По кожному з напрямків у Трампа із за-конодавцями, незалежно від партійної приналежності, є суттєві, а інколи й принципові розбіжності. Поки що теоретичні, але, як мовиться, все попереду.

У Конгресі, однак, роблять усе, щоб ці розбіжності згладити. Ще до інавгурації Трампа в комітетах Сенату проходили слухання, необхідні для призначення вищих чиновників, номінованих на свої пости обраним президентом. Очікувалося, що кандидатам на слуханнях буде непереливки, але нічого такого не сталося.

Навіть найбільш «спірний» із них, претендент на посаду державного секретаря Рекс Тіллерсон, людина, яка отримала з рук Путіна «Орден Дружби», на запитання сенаторів відповідав як продовжувач традицій колишнього Держдепу. Тобто про скасування санкцій до зміни російської політики щодо України у Сенаті США не йшлося.

Ще чіткіше в сенатському комітеті висловилася Ніккі Хейлі, номінована Трампом на посаду постійного представника США в ООН. Вона не лише заявила, що Крим належить Україні, але й не виключила того, що для повернення півострова готова розглядати запровадження нових санкцій.

За підсумками слухань у Сенаті США склалося враження, що Трамп через призначених ним чиновників намагається скорегувати заяви, зроблені під час виборчої кампанії. Не мінятиме зняття санкцій на скорочення ядерних арсеналів, не «дружитиме» з Путіним за рахунок України і не переглядатиме питання про приналежність Криму.

Але враження це оманливе. Позиція розв’язаних рук — найвигідніша позиція, з точки зору бізнесмена. А в Дональда Трампа щодо російського та українського напрямків взагалі позиції нема. І нема зобов’язань. Розмови можна починати з нуля, якщо пощастить — закінчувати з вигодою для себе, а якщо ні — повертатися до нуля.

У Москві небезпеку такої політики зрозуміли раніше, ніж у Києві, і вкрай обережно ставляться до планів зустрічі на вищому рівні Трампа і Путіна. Че-кістові середньої ланки, озброєному компроматом на партнера, все ж таки далеко до талантів торговця великою нерухомістю в Нью-Йорку. Національного лідера Росії без гучних слів тепер можуть у Вашингтоні, за нагоди, обвести довкола пальця і змусити танцювати як ляльку.

НАВІЩО ПОРОШЕНКОВІ ЛЕТІТИ У ВАШИНГТОН?

Ще крутіше в Білому домі тепер можуть вчинити з Україною, яка за поняттями великого бізнесу не вважається партнером, а є картою (і далеко не козирною) у руках гравців світового рівня. Якщо свого часу це дав відчути Петрові Порошенку під час особистої зустрічі навіть м’який Барак Обама, то від жорсткого Дональда Трампа нічого іншого не варто й чекати.

Президентові України не слід було б на всіх перехрестях розповідати про намічений (але не узгоджений!) лютневий візит у Сполучені Штати, намічену (але не узгоджену!) зустріч з господарем Білого дому і розмірковувати про її ефективність. Набагато корисніше було б без метушні налагоджувати відносини з віце-президентом США Майком Пенсом, який в американо-українських контактах здатний стати такою ж сполучною ланкою, як тепер уже колишній віце-президент США Джозеф Байден.

Але увага глави нашої держави зосереджена не на дрібницях тихої дипломатії, а на гучному спілкуванні з престижними засобами масової інформації. У Давосі Петро Порошенко щонайперше почав роздава-ти інтерв’ю. Спочатку — американському виданню The Wall Street Journal (де місяць тому опублікував капітулянтську статтю Пінчук), потім — британському інформаційному агентству Reuters.

Інформаційна складова обох інтерв’ю нульова. В жодному з них нема оцінки реальної ситуації в нашій країні. Тим більше, нема навіть натяку на те, як в цьому році, а не в туманному майбутньому, Україна «шляхом дипломатії і суворого дотримання Мінських угод» збирається вирішити проблему окупованих територій.

Президенту, можливо, не варто опускатися до конкретики і до дрібних деталей. Але якщо до дрібниць не опускається глава держави, це завдання із задоволенням виконують інші. Причому так, що окуповані території як поняття зникають. А їхнє місце займають ОРДО та ОРЛО, що зав’язли в зубах. І мова не про інтерв’ю пресі, а про План заходів, спрямованих на реалізацію державної внутрішньої політики щодо окремих районів Донецької та Луганської областей.

Цей план схвалений Кабінетом Міністрів 11 січня. Він є офіційним документом уряду. По суті, план заперечує сам факт російської агресії та окупації частини Донбасу. У тексті згадуються «неконтрольовані території». На них уряд планує реалізувати сімнадцять завдань. У сфері популяризації здорового способу життя, зниження за-хворювання на СНІД/ВІЛ, забезпечення прав громадян на освіту та отримання інформації, залучення молоді і жінок в громадські рухи.

На неконтрольованих територіях український уряд ставить завдання заохочувати толерантність, проводити спортивні змагання та спартакіади, надавати населенню адміністративні послуги. Таким чином, Кабінет Міністрів, всупереч міжнародному праву, яке визнає відповідальність окупантів за права громадян на окупованих територіях, повернув собі (принаймні, на папері) відповідальність за все, що в ОРДЛО творять терористи та їхні куратори.

І нема агресії. Є «внутрішній конфлікт» в Україні. А якщо внутрішній, то навіщо Порошенку летіти у Вашингтон? До неконтрольованих територій з планом Кабінету Міністрів можна пішки дістатися.