Після падіння Берлінської стіни в листопаді 1989 року мешканці східної та західної частин міста вкупі танцювали на вулицях ламбаду.

Про це любила згадувати співачка Лоалва Браз Вієйра, яка саме відвідувала тоді головне місто Німеччини і завдяки якій народний танець, що його колись знали лише на півночі Бразилії, за кілька місяців набув глобальної популярності. Диск із записом пісні «Chorando se foi» («Пішов заплаканий» або, залежно від ситуації, «Пішла заплакана») з’явився 1 липня 1989-го, і можна собі уявити, яким стрімким було поширення мелодії, якщо восени її вже знали практично в усьому світі. Лоалва не була першою її виконавицею й навіть не першою проспівала бразильський варіант. Іще 1986-го по телевізору крутився сюжет, у якому вокалісткою й героїнею кліпової історії була Марсія Феррейра з піснею, в інтерпретації ближчою до романтичного оригіналу болівійського фольклорного колективу «Лос Кхаркас». Але чомусь не до неї й не до бразильського телебачення, а саме до французького гурту «Каома» та Лоалви Браз Вієйри висунули судові претензії брати Улісес і Ґонсало Ермоса – автори пісні «Llorando se fue», записаної болівійцями в Колумбії ще 1981 року. Суд вони виграли, одержавши компенсацію. Мабуть, справа була все-таки у феноменальній популярності саме «ламбадового» варіанту 1989 року, і болівійців, чия версія теж мала великий успіх, але переважно в тих регіонах Південної Америки, що пов’язані з Андами, як то кажуть, просто жаба придавила.

Уже 1990 року пісню було перекладено 42 мовами, а у США знято фільм «Заборонений танець», головна героїня якого, принцеса – тобто дочка вождя племені, що мешкає у глухій амазонській сельві, використовує своє видатне вміння танцювати ламбаду в боротьбі проти бізнесовців, які заради наживи ладні завдати непоправної шкоди екології бразильських лісів.

Щодо заборони – справді й тоді побутував, і досі подеколи згадується такий міф. Насправді ж ані ламбада взагалі, ані її варіант під пісню «Chorando se foi» жодній цензурі ніколи не піддавалися, хоча так, деякі жанри бразильських танців не дозволялося виконувати публічно у порівняно цнотливі часи ще на початку ХХ століття. Як на здоровий неупереджений погляд, у кліпі, що починаючи з 1989-го обійшов усі телеканали світу, домінує гумор, а не розпуста, тим більше що сама інтерпретація цілком вкладалася в бразильську народну танцювальну традицію, круто заправлену африканськими впливами, – вибух темпераменту, навіть емоційної агресії, але без хворобливої чутливості, без закріпачення особи інстинктами. Так само, до речі, як теж цілком у народній традиції, але вже андійських індіянців, була й версія «Лос Кхаркас» – передусім сентиментальна, з акцентом на душевно-кризовому світовідчутті. Вигадку про заборону, як вважають дослідники поп-музики 1980-90-х, скоріш за все, запустили самі ж французькі продюсери, – щоб ліпше продавався продукт. У тодішньому ж СРСР популярність цієї мелодії збіглася в часі з радикальними змінами в суспільному житті, і так склалося, що танець символізував радше визволення із «психологічної зацементованості», ніж сексуальну нестриманість у власному розумінні слів. Мабуть, саме з таких же інтуїцій з ним святкували об’єднання рідного міста й берлінці. Та й годі, навіть смішно говорити про якусь розпусту в даному разі на тлі, наприклад, нещодавнього обговорення проблем сучасної порнографії в одній із французьких газет – мовляв, довгонога блондинка в якості протагоністки – вже застарілий формат, треба б чогось лоскотливішого, і взагалі, слід більше звернути уваги на потреби жіночої частини глядацької аудиторії, – і таке інше.

Тож коли зараз у ЗМІ та інтернет-спільнотах світу, а особливо Латинської Америки, обговорюють жорстоке вбивство 63-річної бразильської співачки, скоєне 19 січня, ніхто не зловтішається й не закидає їй помсту Провидіння за розбещення публіки, як можна було б чекати від псевдоморалістів. У коментарях переважає ностальгійний сум. Хіба що іноді люди звертають увагу на той факт, що популярність досить-таки часто буває пов’язана з такими от трагічними вивихами долі.