На сороковини від дня смерті Святослава Караванського в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбувся вечір вшанування пам’яті українського патріота

Зібралися ті, хто видимими і невидимими нитками був пов’язаний з достойником — людиною, яка віддано служила ідеї самодостатньої української нації, української державності, людиною, котра впродовж життя не відступила від своєї генної кодифікації і мала мужність кинути виклик пануючій на той час ворожій системі.

Якою ж морально потворною була та система, коли таких відкритих і чистих у своїх помислах постатей, як Святослав Йосипович, таврувала злочинцями?! Світ мало змінився: нині так само червоно-коричневі в Росії та їхні прихвосні в Україні прагнуть принизити-знищити україн-ських пасіонаріїв.

Святослав Караванський був членом ОУН, у батьківській книгарні, що розташовувалася на Грецькій площі, збиралося одеське підпілля...

І нині тут, в Україні, нам дуже важливим було його правдиве слово, що звучало на сторінках «Чорноморських новин» — газети, в якій він працював між арештами і з якою не переривав зв’язку до кінця свого життя.

Святослава Караванського не стало 17 грудня 2016-го. Він помер на дев’яносто шостому році життя від саркоми в лікарні Балтимора і був похований на цвинтарі св. Андрія (штат Нью-Джерсі, США). Голова Фундації Українського вільного університету, колишній очільник Світового конгресу українців Аскольд Лозинський так відреагував на цей відхід: «Фокусом його життя була Україна».

«Одну третину свого життя він прожив у тюрмі, другу — і діаспорі і лише одну третину — в Україні», — наголосила ведуча пам’ятного вечора Ярослава Різникова, директор департаменту в управлінні культури, туризму, національностей та релігій облдержадміністрації. Вона окреслила широку тематику полі-тичних інтересів Святослава Караванського, пов’язаних з Україною. Виділю лише одну: чи потрібен нам «Мінськ-3»? У цьому контексті у мене особисто риторичне запитання: наскільки нині Україна є суб’єктом на європейській арені? А ще пані Яро-слава розповіла про колосальний внесок покійного в мовознавчій царині — про його книжки й, передусім, словники, над якими невтомно працював усе своє життя.

21 листопада, незадовго до рецесії хвороби, колиш-ній член Української Гельсінської групи Святослав Караванський звернувся з відкритим листом до Президента України, у якому застерігав від застосування силових методів у внутрішній політиці.

Побратими, що близько знали покійного, заглиблювалися у спомини, воскрешаючи у па-м’яті дорогі риси людини, якій так і не судилося знову побачити Батьківщину.

Здавалося, що тоді сама система гуртувала українство. Своїми спогадами про Святослава Йосиповича поділився колишній політв’язень, поет, мовознавець і громадський діяч Олекса Різників (він ще був під сильним враженням від вечора пам’яті Караванського, який напередодні відбувся у Києві).

Вони познайомилися у 1962-у, коли сорокадволітній Святослав після вісімнадцяти років ув’язнення вступив на філфак Одеського університету. Через три роки він був удруге заарештований. Саме тут, в Одесі, зустрів свою долю — Ніну Строкату, медика за освітою і таку ж самовіддану патріотку України. Про Ніну Строкату у річницю її смерті (1998) Олекса Різників написав поему «Донька Одеси»…

Святослав Караванський — постать культова: у його вірі в правду, в українське слово та українську ідею є щось воістину релігійне. Він був жерцем україн-ського слова. Загальновідомі його праці на ниві словесності, публіцистика, хоча вони потребують більшої популяризації (див. «Безцінний спадок» у «ЧН» за 26 січня).

Караванський — великий правдолюбець. Свого часу його співкамерником був голова міськради Смоленська, який розповів українцеві про страшну трагедію знищення совєтами польських офіцерів у Катині. Святослав Йосипович написав про це статтю, яка була перехоплена, що коштувало йому додаткових десять років ув’язнення.

Про багато пам’ятних моментів із біографії Святослава Караванського ми дізналися того вечора. Сьогодні на відстані часу по-іншому сприймаються форми боротьби, до яких вдавалися дисиденти. Олекса Різників визнав, що найефективнішою формою з них була не стільки нелегальна, скільки публічна форма боротьби з режимом — дуже багато важили відкриті письмові звернення до перших осіб держави.

Вечір пам’яті відбувався у по-родинному теплій обстановці. Спогади тих, хто близько знав Святослава Караван-ського і його дружину Ніну Строкату, нам надзвичайно цінні, адже вимальовують портрети тих, хто для нинішніх поколінь є моральним прикладом.

Серед тих, хто близько знав подружжя Караванських, — поетеса, педагог і публіцист, одна із зачинателів руху за створення Української помісної православної церкви Галина Могильницька.

«Знаєте, дорогі друзі, — звернулася до присутніх Галина Анатоліївна, — ті люди, які були поряд з Ніною Антонівною і Святославом Йосиповичем, і я з ними — спасибі їм! — це поко-ління особливе, яке не вимірювало життя користю, покоління, яке жило серцем, і саме тому вони уміли бути щасливими».

Це покоління стоїків, які виборювали собі право бути українцями. За словами пані Могильницької, вони були самітниками, Дон Кіхотами, які противилися, здавалося, непереможній системі. Один із віршів, який поетеса написала під враженням політичного вбивства В’ячеслава Чорновола, так і називається — «Дон Кіхоти», і присвячений він українським дисидентам, борцям з тоталітаризмом. Промовець акцентувала увагу на особливих душевних якостях Святослава Йосиповича, його тонкому ліризмі, який з такою силою проявився в поетичній творчості, найперше у віршах, присвячених його дружині. Лірика Караванського, за словами Галини Могильницької, — «це приклад ніжності, щирості і доброти до світу».

Гість із Дніпра, письменниця, перекладач, головний редактор літературно-мистецького і публіцистичного журналу «Січеслав», автор есе про С.Й. Караванського Леся Степовичка поді-лилася своїми спогадами про спілкування та співпрацю із Святославом Йосиповичем, який на сторінках згаданого часопису вів мовну рубрику і вперше опублі-кував листи до дружини.

Словесний портрет Караванського, який намалювала письменниця, запам’ятався своєю повнотою, правдивістю і глибиною характеристики. Перед нами виразно постала людина чистих помислів, шляхетна, скромна, правдива і «справжня», яка у випадку правоти не зважала на авторитети. Це, як сказала Леся Степовичка, приклад «не совєцького», «дистильованого» українця із Дентона, який «любив Україну на відстані серця». Бібліотека, яка надала чудову можливість віддати данину пам’яті цій видатній людині, отримала від гості повний комплект журналу «Січеслав» та другий том книги прози «Німці в городі» (2016).

Хвилюючий момент — участь у вечері пам’яті одного із найстаріших одеських мовознавців, співавтора книжки «А українською кажуть так..» Галини Островської. Саме Святослав Йосипович виступив рецензентом цього видання.

«Я пишаюся тим, що працювала в газеті «Чорноморські новини» (тоді — «Чорноморська комуна») відразу після від’їзду Святослава Караванського за кордон. Він був великим ученим, який не прагнув звань, — наголосила Галина Федотівна. — Його праця допомагала в моїй праці відчищати свою мову від русизмів…». Мається на увазі, передусім, його дослідження «Звідки пішла єсть московська мова».

Святослав Караванський — із когорти тих, хто до самозречення до останніх своїх днів служив Україні. Про це йшлося у виступі редактора «Чорноморських новин» Івана Мельника. «Якщо говорити про моє спілкування з Святославом Йосиповичем, то на пам’ять приходять події 2010 року. Тоді на посаду голови обласної держадміністрації прийшов ставленик Януковича, який поставив за мету будь-що знищити наше українське видання. Ми були позбавлені фінансової підтримки, і була негласна заборона на передплату газети. Ситуація утисків, безкінечних викликів у прокуратуру на допити, судові провадження... Упродовж трьох років тривала справжня боротьба за збереження газети. Якось, спілкуючись із Святославом Йосиповичем про ситуацію, що склалася, він сказав: «Вам важко, так, але подумайте про те, як нам тоді було нелегко!». І ми зрозуміли, що те, що з нами тоді чинили, й справді не порівняти з тим, що пережив свого часу Святослав Караванський і його однодумці. Тому, що ми вистояли, насамперед завдячуємо тим одеситам, справжнім українцям, які нас підтримали. Ми вистояли, і цього року газета святкуватиме своє сторіччя. Отримуючи невеличку пенсію, Святослав Караванський у ті важкі роки через людей, які їхали в Україну, також передавав посильні пожертви на порятунок газети. Світла пам’ять цій світлій людині! В історії нашої газети його ім’я залишиться назавжди».

Завершальним акордом вечора пам’яті стало читання молитви за померлих і виконання Гімну України. Була висунута ідея звернутися до органів влади з пропозицією присвоїти ім’я Свято-слава Караванського одній з установ або вулиць Одеси.