На самім початку нашої Незалежности, наприкінці 1991 року, з’явилася вибухова книжка В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму».

До книгарень такої літератури тоді не надходило. Всі, хто бував на різних патріотичних зібраннях у столиці чи в інших великих містах, бігли, передусім, до книжкових розкладок — за новими виданнями, яких багато з’являлось тоді і які відкривали нам очі на самих себе та на світ.

Книжка В’ячеслава Чорновола була прочитана за одну ніч, відтак зчаста відкривалася й опісля, в наступні роки. Попри те, що все у ній було відкриттям — буквально кожна сторінка, все захоплювало мужністю тих людей, про кого писалося, дивувало їхньою офірою, обурювало беззаконням (про яке, живучи в тій країні, ми, основна маса, не завше й здогадувались), — попри все це, книжка зроджувала не тільки жагучий інтерес до теми, а й думки, що підштовхували до якоїсь дії, буквально мобілізовувала на працю задля утвердження Незалежности, — під ту пору це не були високі слова, утім, так само, як і тепер. Думалось про те, що треба йти за ними, розвивати, розбудовувати, продовжувати розпочате ними, адже саме вони підготували той будівельний майданчик. Треба йти слідами тих, про кого писав автор і про кого не написав.

А ще неймовірно вражало те, що автор здійснив той свій подвиг в ув’язненні, у лагері (як казав Євген Сверстюк), та що належав до «підручних партії» — так називала журналістів тодішня партійна пропаганда. «Ми не білоручки, ми — газетярі» — було тоді таке партійне гасло. Й вони справді не були білоручками — В’ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський — один з тих, про кого він писав у своїй книжці. Як же так — думалось: саме тоді, коли вони, ті безстрашні, ті мужні, ті відважні молоді люди, про котрих пише ця книжка, офірували себе Правді — правді про свій час, про ту наскрізь пробрехану систему, що керувала тоді, про її нелюдську мармизу, — у той саме час інші всі, властиво, ми, тодішні, без великої різниці у віці, тратили своє життя, оті найкращі молоді роки на щось, виявляється, цілковито аморфне, та й не надто потрібне, назагал. Не підозрюючи навіть, що герої були не тільки в часах війни, — що герої були цілком інакшого штибу, вони присвячували своє життя боротьбі, — бо лише боротьба, осягнення високих цілей може бути справжньою метою життя. Звичайно, дещо таки вже було в голові: почитувалась якась література (кому довіряли), щось обговорювалось, але з якими застереженнями, обережністю, навіть острахом! А вони — вони безстрашно йшли «на ви», цілком свідомо ставали до відкритого протистояння з системою, що була тоді всесильною, непохитною, а багатьом зазомбованим пропагандою тоді здавалося — навіть вічною…

Святослав Караванський… Та це ж було тут, в Одесі, у місті, такому далекому, здавалось, від їхніх ідеалів! Його дух ще тут, на тому залюдненому майдані, де він робив свою конкретну й цілком реальну справу для визволення України. Його дух ще витає, здавалось, у тому будинку, де тоді була розташована його — і наша — редакція. Й у тих студентських авдиторіях, університетських коридорах, де він складав іспити, допомагав однокурсникам. Було велике бажання хоч би віртуально побути поряд з цією людиною. З такою людиною! В чомусь утвердитись біля неї, а щось і відкинути — як другорядне, нікчемне… Уява малювала його саме таким, як на портреті у книжці, — в редакційних стінах, у сходовому просторі одеських будинків, як він дзвонить до помешкань одеситів та пропонує читати українську пресу. Й у тім числі — нашу, рідну «Чорноморку», тоді ще «Чорноморську комуну».

Не згадати зараз, яким робом оприявнилась його американська адреса та як прийшла чудесна думка написати йому листа. Але про «Чорноморські новини» там таки був абзац, а може, два. Дуже коротко: про те, що його рідна від 1960-их років газета ревно підтримує демократичні процеси, пише чесно і правдиво — про україн-ську історію і про все, що відбувається на її очах, гаряче обстоює державність української мови, залишаючись, на жаль, єдиною українською газетою на всю Одесу. Здається, що й примірник газети полетів за океан у тому ж конверті, та вже напевне — в наступному. У відповідь на його лист. Писав, що треба триматись, що газета є дуже важливою саме у цьому місті, до решти зросійщеному; написав, що подумає над тим, як допомогти редакції.

Дуже шкода, що не збереглись ті листи, принаймні, сьогодні важко знайти їх. Тоді ж таки Святослав Караванський прислав — у конверті! — 100 доларів та написав, що не є «американським мільйонером» й живе на професорську зар-платню, але хоче при цій нагоді бодай чимось допомогти газеті.

Так виник незримий, але уповні відчутний міст між нашим краянином та редакцією «Чорноморських новин». У цілковитій відповідності з тим, як В’ячеслав Чорновіл написав про нього, Святослав Караванський одразу ж створив у США Благодійний фонд допомоги українській пресі в Україні. Люди знали, що підтримують конкретні газети: «Літературну Україну», «Вечірній Київ» (хто пригадує тогочасну столичну «Вечірку», підтвердить, що під ту пору це була одна з кращих в країні газет), а також миколаївський «Український південь» та, звичайно ж, «Чорноморські новини». До того ж, вони знали Святослава Караванського. Американські українці почали переказувати на рахунок фонду хто скільки міг — хто 5 чи 10 доларів, а хто й більше, ще й вибачалися за скромний внесок. Українські патріоти за океаном щиро раді-ли за свою Батьківщину, тішилися тим, що можуть бодай у такий спосіб допомогти їй, долучитися до розвитку вільної преси — чи не найбільшого досягнення демократії. Святослав Караванський пересилав нам до редакції ті листи, вони друкувалися на шпальтах «ЧН». То були роки, коли всі ми вчилися робити справді незалежну, дійсно українську не лише за мовою, звісно, глибоко патріотичну газету, відкривали нові захопливі теми — для себе і для наших читачів. Саме тоді народжувалась їхня вірність та відданість своїй — нашій спільній — газеті, й за це кожному — наша глибока дяка. У всьому цьому був, без сумніву, і вагомий внесок Святослава Караванського.

І цим не вивершується благодатна участь Святослава Караванського в долі газети, передовсім, у світогляднім обширі не одного журналіста. Хоч цього, може, й не видно, бо не лежить на поверхні. Та все ж без цього шлях кожного, хто формувався в часах тоталітаризму, до усвідомлення свого місця у будівництві незалежної держави був би усе-таки складнішим. Або довшим. Одеська журналістика дає до цього немало прикладів…

Після того ми ще кілька років листувалися, згодом уже віртуально. Час до часу пересилав за океан газету, — звісно, йому було цікаво, та хотілося, щоби ще й пишався своєю, вже нинішньою, газетою. Мабуть, так воно й було, бо вже у 2000-х Святослав Караванський дедалі частіше почав надсилати свої відгуки та статті. Неодноразово просив його написати для газети свої спогади про ті часи, коли існувала на Грецькому майдані його книгарня «Основи» та коли розповсюджував серед одеситів українську пресу і радив передплачувати, читати її. Дуже хотілось оприлюднити в газеті його спогади, та ба… Казав у від-повідь, що нема коли над цим сидіти, бо має перед собою більш важучі завдання, є над чим працювати. Все казав: не на часі, може, колись…

Не буває «колись», а є тільки «тепер», у яке треба старатися умістити все. Все, чим живеш і що є важливим для тебе, для близьких і рідних, для багатьох. Час бере своє, кажуть. Але це не таке. Час забирає наше.