Село наше чудове, мальовниче, потопає у зелені садів і розташоване за 200 метрів від Тилігульського лиману. Однієї з найчистіших водойм світу.

Безумовно, що кожен населений пункт в Україні (і не тільки) має свою маленьку історію. Має її і наше село.

Назва поселення Широке походить від того, що ряди хат розміщені на великій відстані один від другого. І вулиця таким чином виявилася широкою.

Хати, які з давніх часів люди будували для проживання, у нас називали землянками. Але вони були добротними помешканнями. Стіни зводили з каміння-дикуна, який утворився на дні колишнього океану мільйони років тому. Добували його у місцевих кар’єрах та підвозили підводами на подвір’я. Піднімали стіни на глині завтовшки не менше 60 см, майже без фундаменту. Але вони не руйнувалися впродовж століть — завдяки зовсім малому навантаженню на ґрунт (0,6 кг на см2) — навіть під час землетрусів.

Бокові стіни увінчувалися фронтонами, на які вкладалася довжелезна міцна балка-сволок значного розміру у поперековому розрізі. Це був величезний кругляк з великого дерева. На сволок та на фасадні стіни опиралися товсті крокви з дерева-кругляка. По кроквах набивали рейки, дуже густо, й обмащували товстим шаром глини, перемішаною із соломою кіньми, а то й ногами людей. Такий дах одночасно був і стелею у хаті. Покрівля ж була з очерету. Товсті стіни та глиняний дах утримували тепло взимку і прохолоду влітку. Всередині помешкання були сіни, кухня, праворуч та ліворуч — велика і невелика кімнати, комора. Головний фасад з дверима та вікнами дивився на південь. З північного боку стіна була майже глухою, щоб захищати приміщення від холодних північно-західних вітрів.

У післявоєнні роки, коли солдати, пройшовши пів-Європи й побачивши, що люди живуть у прекрасних верхових будинках, повернулися додому й собі почали перебудовувати власні так звані землянки на верхові будівлі з високими стелями та горищами.

У 1950-х село поповнилося переселенцями з північно-західних областей та німцями, яким не дозволили повернутися у рідні домівки після заслання у Сибір.

У 1980-х у нашому селі збереглися дві такі землянки. Одну з них мені, місцевому мешканцеві, особисто довелося перебудувати у верхову хату, бо знаюся на будівельній справі як інженер-конструктор. Остання, яка продавалася-перепродавалася, і зараз стоїть у напівзруйнованому стані як свідок далеких часів забудови перших сільських помешкань.

На початку другої половини ХІХ століття між селом та першою хвилею лиману, на відстані 100 метрів, українські пани з прізвищем Шаповаленки звели маєток — гарний будинок у стилі українського бароко, церкву та господарські споруди. Господарювали до початку ХХ сторіччя. На прилеглих до села ланах вирощували зернові та збували їх за кордон, у Захід-ну Європу. За переказами, пани дуже добре ставилися до селян і навіть допомагали немічним.

Пан Шаповаленко із сином поховали паніматку у 1906-у, а сам пан відійшов в інший світ у 1912-у на 82-у році життя. Їхні останки лежать у склепі на сільському цвинтарі. Над склепом височіє величезний хрест на мармуровому постаменті з написами дат життя. (Варто зазначити, що в нашому та довколишніх селах люди живуть далеко за 80 років — завдяки чистому лиманському повітрю та воді з колишньої сільської криниці й артезіанської сучасної). На пам’ятнику, який зберігся донині, є ознаки снарядів і куль — свідчення воєн ХХ століття. Сина панів Шаповаленків ще бачили у 1920 році, як він лімузином їздив по селу, але потім подався за кордон, казали, що у Францію.

Й ось настав час диявола. Якби не було диявола, ми б не знали Добра. Прийшов у село «гегемон». Із церкви зробили конюшню. У панському будинку розташували школу. У семи великих кімнатах розмістили шкільні класи. Кожен клас опалювався, бо мав печі, оздоблені французьким кахлем. Ходили до школи діти із сіл Червона Нива та Попівка. Попівку через деякий час перейменували на Калинівку, не питаючи на це згоди в селян. Попівкою ж село звалося, бо тут була церква, яку знищили прибульці від сатани.

У післявоєнні роки у Калинівці побудували нову школу, а історичну споруду покинули напризволяще. З часом металева покрівля у деяких місцях просіла. Але замість того, щоб полагодити, пофарбувати будівлю, зберегти її, взялися нищити. Коли свідомі люди з переселенців почали обурюватися, як можна таке чинити, місцеві відповідали: це ж, мовляв, панське, а панів уже давно нема. «Воно ж ваше», — казали переселенці. «А якщо наше, то що хочемо, те й робимо». І знищили. Побудували собі сараї та свинарники. Отака історія історичної будівлі.

За даними архіву, у 1940-х існувала Широківська сільрада, був у селі клуб, школа, ферма й вирувало життя.

На панській території організували відділення колгоспу, центральна садиба якого була у Калинівці. Побудували корівники, свинарники, нехтуючи санітарними нормами щодо відстані до житлових будинків. Але була у людей робота. Хоч якесь, але було життя.

Настали 1990-ті. Колгоспи через недбайливих керівників зникли. Взялися за організацію КСП. З району прислали людину, далеку від аграрної справи. Почав господарювати. Людям платив мізерно. Добру справу змарнував. Техніку сільськогосподарську занедбав. У кранах селян була вода, але він відключив артезіанську башту від сільського водопроводу. Натомість організував підвезення води бочкою по дворах, щоб мати собі свіжі гроші. Селянам же сказав, що ви, мовляв, не знаєтеся на бізнесі: нема чого платити гроші за електроенергію. Кілька років отак господарював, довів техніку до занепаду. І зі згоди колишнього керівництва сільради та району ферму викупили за безцінь.

Нова господарка обіцяла побудувати сирітський притулок. Нехай би й так. Була б у людей робота і молодь не вешталася б по дачах і не сиділа б по тюрмах. Але не сталося.

Кілька разів мешканці села зверталися до адміні-страції району з проханням відновити роботу ферми. Була б якась кількість великої рогатої худоби — і для району добре, і для місцевих робота. Але в районі наголошували, що прилиманна територія є рекреаційною зоною і тварин там не повинно бути.

В одній із відповідей з району йшлося, що рішенням виконкому Калинівської сільради від 24 квітня 2008 року за №24 громадянці О.Л. надано дозвіл на розробку містобудівного обґрунтування розміщення оздоровчого комплексу для дітей-сиріт площею 7,6 га в с. Широке, по вул. Садовій, 1а. Цим рішенням громадянку О.Л. зобов’язували замовити у ліцензованій проектній організації розробку зазначеного містобудівного обґрунтування та подати для за-твердження до сільської ради. Але чомусь нічого цього не робиться.

В останні роки у спорудах ферми утримували ВРХ люди з Болградського району. Потім завезли баранів. Тим баранам щось не сподобалося — вивезли. Наразі завезли інших баранів. Мабуть, хочуть зробити ще одну пустелю, як у Херсонській області. Люди розуміють, що вівці у районі теж потрібні, принаймні, для звітності про малу безрогу худобу, але як же рекреаційна зона?

Майже десять років селяни зверталися до керівництва району. І, дякуючи панові І.М. Марзаку та начальникові фінуправління пані О.К. Задорожній, у дворах є вода. Були виділені 100 тисяч гривень, і неймовірними зусиллями сільського голови пана М.А. Ткаченка та виконроба С.А. Чубченка водопостачання в нашому селі було відновлене. Нинішній голова працює тільки для людей. І за це йому велика шана від громади.

З початком розпаювання земель сільськогосподарського призначення реформатори впроваджували аграрну реформу під гучними гаслами: мовляв, нарешті здійсниться мрія селянина — стане він власником землі, розпоряджатиметься нею на свій розсуд: або сам порядкуватиме на ній, або здаватиме в оренду й матиме від того велику вигоду. Деякі політичні партії та діячі брали на себе відповідальність за те, аби ця рожева мрія була втілена в життя. Та нині щось не чутно їхнього голосу. Як у рот понабирали води. Воно й не дивно, бо авантюра є авантюрою, тож нічим іншим, як лихом для села та великим пшиком, не могла закінчитися.

Уряд запровадив майже суцільну оренду землі (92 відсотки) — в жодній країні нема такого. Це обман людей, здирство й наруга над правом власності на землю, адже селянин ніякого впливу на механізм оренди не має, його навіть не спитали, хоче він цього чи не хоче. Указом президента Кучми встановили розмір орендної плати і в такий спосіб селянина відлучили від управління своєю власністю, впливу на кінцевий результат. Селянин виступає, по суті, власником земельного наділу, але доходу з нього не має. Договір на оренду укладався й раніше, однак його ніхто не переглядав і не вносив корективи на користь селянина (знову ті ж злиденні 3 відсотки від мізерної нормативної вартості землі). Він, власник землі, став найманцем в орендаря. Абсурдна ситуація: власник працює найманцем на своїй власності. До того ж — за безцінь, адже оплата праці в аграрному секторі вдвічі нижча, ніж загалом по економіці країни. Розмір орендної плати обходиться орендареві в копійки. Із самого початку роздержавлення і приватизації землі виконавці «перетворень» мали на меті поступово, крок за кроком, зробити все, аби селянин дійшов до висновку, що земля йому не потрібна. Може, новий уряд почує селянина? Бо якщо в селянина нема землі, то й не буде самого селянина!

Й останнє. Є велике прохання до нової адміністрації району, бо маємо надію, що прийшли люди зовсім нового формату. А прохання таке: знайти доброго господаря чи спонсора й відтворити панську історичну будівлю, яка була б окрасою навколишньої території і району. Відновлюють же історичну пам’ятку в Курісовому (колишній Петрівці). Проект можна розробити за фотографією, яка збереглася у селян з давніх часів. «Діла добрих оновляться, // Діла злих загинуть», — як писав Т.Г. Шевченко.

Лиманський район,

с. Широке.