Народний рух України зіграв визначну роль у становленні незалежної Української держави. Він вартий того, щоб усі ще живі учасники того історичного і політичного процесу поділилися з громадськістю спогадами про ті часи і події. І чим більше таких спогадів буде оприлюднено, тим об’єктивнішим буде наше розуміння епохи дев’яностих.

Знаковою подією для Одеси стало відновлення пам’ятника Катерині ІІ у 2007 році. Ця подія була кінцевою ланкою цілої низки інших подій. Про це у матеріалі 1990-х, який, як це не дивно, не втратив своєї актуальності й сьогодні.

Заява Одеської крайової організації Народного руху України з приводу відновлення в Одесі пам’ятника Катерині ІІ

Ми із задоволенням констатуємо, що ряд наших пропозицій були враховані міською владою в процесі відновлення історичного вигляду Одеси.

Разом з тим, однозначно негативну реакцію всіх членів нашої партії викликало рішення міськвиконкому з приводу відновлення в Одесі пам’ятника Катерині ІІ.

Зазначимо також, що цей крок міськвиконкому викликав неоднозначну реакцію одеситів, а українською громадою був сприйнятий як образа. При цьому українці в Одесі, за нашими оцінками, становлять близько 70% населення, а не 49%, як про це свідчить радянська статистика імперських часів. Виникла реальна небезпека загострення міжнаціональних стосунків у нашому місті. Одного цього достатньо, щоб знову повернутись до питання доцільності відновлення зазначеного пам’ятника.

Не є переконливими і посилання міської влади на відновлення історичної справедливості. Якщо визначати вік нашого міста так, як був визначений вік Москви, тобто від першої згадки про населений пункт у літопису, то Одесі близько 600 років. Якщо ж визначати його так, як визначався вік Києва, Рима, Афін, тобто за результатами археологічних розкопок, — то значно більше. То чи є історична справедливість у тому, що минулого року ми з великою помпою відзначили 200-річчя Одеси? Чи патріоти ми Одеси при цьому? Ні! Ми патріоти імперії, яка вже конає, але ще небезпечна. Бо саме 200 років тому російська імперія прийшла в наш край. А за її законами історія будь-якого краю починалася в той момент, коли туди перший раз ступав чобіт російського солдата.

Не виникла за часів Катерини ІІ навіть вулиця, пізніше названа на її честь. На цій вулиці ще за часів турецького панування знаходилась відома кав’ярня, де полюбляла збиратися місцева інтелігенція. То чи є історична справедливість у назві вулиці Катерининська? Чому перейменування вулиць в історичній частині нашого міста почалося саме з неї? Відповідь цілком очевидна. Тому що ця назва, на відміну від більшості інших, є незаперечним символом Російської імперії, росій-ського панування в нашому краї.

Останні 200 років Одеса розвивалася не тільки як економічний та культурний центр півдня України, але і як південний форпост Російської імперії. Не випадково, що перший відомий указ Катерини ІІ щодо нашого міста стосується влаштування в Хаджибеї (ця назва зазначена в указі) військової гавані. Тому все, що пов’язане з історією в Одесі, слід чітко розді-ляти на те, що є історією міста, і на те, що є історією Російської імперії. Назва Катерининська, пам’ятник Катерині ІІ належать у першу чергу до символів імперії. Відновлення останніх шкідливе для нашої молодої держави та образливе для більшості її громадян. Не завжди легко провести межу між двома зазначеними категоріями пам’яток. Десь треба зупинитися. Ми вважаємо, що зупинитися треба до пам’ятника Катерині ІІ. Здавши цей рубіж, ми проявимо свою слабкість і спровокуємо наступний крок тих самих сил, які протягом уже багатьох років ведуть цілеспрямовану боротьбу за відновлення російського панування на нашій землі. Перейменування вулиць, відновлення пам’ятників — це один із небезпечних проявів цієї боротьби.

Ми закликаємо міськвиконком ще раз зважити, на яку державу він працює, на інтереси якого народу він орієнтується, на яке майбутнє розраховує, і ще раз повернутися до питання про відновлення пам’ятника Катерині ІІ.

Провід Одеської крайової організації НРУ.

Липень 1995 року.

Текст заяви я взяв з липневого номера за 1995 рік газети нашої організації «РУХ». Крім заяв, у нашому арсеналі були також такі методи висловлення своєї точки зору, як пікетування, мітинги і демонстрації. Наша газета виходила один раз на місяць і її наклад на той час складав 1500 примірників. У першому півріччі її існування газету можна було передплатити. Але надалі ми відмовилися від передплати, оскільки «Укрпошта» фактично не здійснювала її доставку читачам.

Наведена заява не узгоджувалася з негласною позицією Києва щодо цього питання і свідчила про цілком незалежний статус проводу нашої організації з усіх принципово важливих питань політичного життя країни.

Жодного важливого рішення я ніколи не приймав без ґрунтовного обговорення на проводі органі-зації. Там було з ким радитися і до кого дослухатися. Всі свої заяви ми, звичайно, розсилали у різні газети Одеси, і ця заява — не виняток. Іноді нас друкували, іноді — ні. Останній чинник і спонукав нас створити власну газету. Хотів би принагідно згадати теплим словом редактора газети «РУХ», нині вже покійного, — доцента, кандидата філософських наук, ветерана 62-ї армії, члена нашої організації Івана Григоровича Батюка.

Хотів би також зазначити, що тодішня міська влада таки дослухалася до наших пропозицій. Так, зокрема, замість вулиці Московської на Пересипу з’явилася вулиця Чорноморського козацтва, на деякий час в Одесі з’явилася і вулиця Івана та Юрія Лип. Остання пропозиція виходила не лише від нас. Знесення пам’ятника Леніна біля Пересипського мосту також було нашою пропозицією. Нагадаю, що міська влада на чолі з Едуардом Гурвіцем розпочала декомунізацію Одеси на двадцять років раніше за решту України.