Іспанцеві, який у «Твіттері» висловлював свою щиру радість із приводу смерті фаната конкуруючого футбольного клубу, присудили 60 тисяч євро штрафу і заборонили протягом п’ятьох років відвідувати будь-які спортивні арени.

Справа тяглася повільно, так само як і суд за вбивством уболівальника, яке стало приводом для допису в соцмережі, і оце лише нині призначено покарання за публічне висловлення агресивної ненависті. Апеляцію відхилено, зокрема й у частині щодо непропорційності санкції правопорушенню. Судді зазначили, що сума – мінімальна з передбачених законом у даному разі, що ж до заборони, то слід зважити на суспільну значущість справи і громадський резонанс щодо всього, що стосується загибелі вболівальника клубу «Депортіво» (Ла Корунья, Галісія) Франсиска Хав’єра Ромеро Табоади на прізвисько Джиммі вже понад два роки тому. Саме тоді, скоро після трагічної пригоди, Рауль Ґарсія Рамос написав зі свого акаунту, що шкодує не з приводу смерті Франсиска, а за тим, що загинув тільки той один, мовляв, було б краще, якби цих «сучих синів (тобто фанів «неправильної» команди) здохло більше й вони б не гавкали».

Конфлікт між групами ультрасів лежить не у винятково футбольній площині. Газета «Ель Паїс», яка присвятила справі Джиммі чимало матеріалів, зазначає, що члени угруповання «Ріасор Блус», які асоціюють себе з «Депортіво», дотримуються лівацьких політичних поглядів, у той час як фанати мадридського «Атлетіко» з організації «Френте Атлетіко» є правими радикалами. Можливо, корені такого розподілу сягають історії країни, адже в Іспанії «лівизна» традиційно поширена більше в етнічно відмінних від кастильського центру регіонах і часто-густо солідаризується із сепаратизмом, але, по-перше, Галісія, либонь, найспокійніша в цьому стосунку – не порівняти з Каталонією або Країною басків, а по-друге, і ліва, і права крайнощі настільки сходяться докупи в ненависті до панівної нині в державі ліберальної демократії, що за логікою речей, здається, давно мусили б злитися в любовному екстазі, як це вже сталося, скажімо, на загальнонаціональному рівні громадської думки в сусідній з нами Російській Федерації. Авжеж, не в усьому традиційна Європа є попереду пострадянських країн…

Втім, іспанська поліція, схоже, цей горішок розкусила, тож не зважає, лівий ти чи правий – аби екстреміст, і протягом тільки, наприклад, 2014-го – року, коли під час бійки між фанатами й було вбито Джиммі, заарештувала 323 активістів з обох боків, а водночас узяла на свій пильний облік понад 3000 ультраправих і понад 6000 їхніх, так би мовити, візаві.

Публікатор намагався захищатися, говорив у суді, що дописував не він, а хтось із його родичів або знайомих, яких багато вештається в нього вдома, і всі вільно користуються його мобільним та інтернетовим зв’язком. Але судді завважили за доказ причетності до допису саме Рауля Ґарсія Рамоса той факт, що він скоро після того як збагнув, чим його «красномовна дотепність» може обернутися, намагався стерти з мережі все, що мало той чи інший стосунок до осуджуваних законом публічних висловлювань. А відповідний закон діє вже десять років. У ньому від імені Короля Іспанії Хуана Карлоса зокрема сказано, що «існує рішуча несумісність між спортом і насильством, будь-якою формою насильства, включно зі словесним або якимось іще прихованішим, заснованим на шахрайстві, брехні та зневазі до чесної змагальної гри». Тобто одразу наголошується, що причетність до осудного насильства не обмежується безпосередньою участю в побитті опонента, руйнуванні майна тощо. Важать і слова, сказані з наміром роздмухати агресію. Закон був ухвалений у рамках підтримуваної суспільством державної політики щодо гамування настроїв, несумісних з ідеалами світового спортивного руху, так само як і агресивно націлених усередину національного суспільства, єдиної держави.

З іншого боку, хоча й закон досить докладно деталізує всі можливі випадки порушень, залишається питання, чи завжди правосуддя зможе дотримати межу між самозахистом суспільства і зазіханням на свободу слова і світогляду.