Надзвичайка — справа звична

Рішенням уряду запроваджено надзвичайний стан в енергетиці? Але ж імовірність цього не виключали й тоді, коли ешелони з антрацитом з «народних республік» ще безперешкодно перетинали лінію поділу, а до торгової блокади окупованих територій активісти тільки готувалися.

Через блокаду залізничних шляхів ветеранами АТО виник дефіцит антрациту? Але ж він виник ще два роки тому без будь-якої блокади, коли терористи першими почали блокувати поставки вугілля. І з іншим дефіцитом відбулася та ж історія, коли російські енергетики в кризовий період 2015 року відмовилися продавати електроенергію Україні.

Чому за два роки не можна було переобладнати теплоелектростанції для роботи з вугіллям інших марок або частково перевести їх на природний газ? Чому необхідні заходи економії антрациту вводяться тільки в рамках НС? Чому про закупівлю необхідного вугілля в ПАР чи інших країнах думають тоді, коли під загрозою опиняється функціонування всієї української енергосистеми?

Відповідати за вирішення енергетичних завдань, в основному, повинні фахівці. Але до політиків є маса претензій. А головна з них та, що в період війни, нехай і неоголошеної, не можна обій-тися, в тому числі, без заходів господарської мобілізації. Коли ціна питання не в гривнях, а в термінах і в результатах.

На жаль, у нас досі, як прийнято в мирний час, розділяють завдання економіки і питання безпеки, розглядають їх окремо одне від іншого. На згаданому засіданні Кабміну прем’єр Володимир Гройсман озвучив саме таку точку зору. Блокада поставок вугілля — злочин. Вона загрожує енергетичній безпеці України. «Усе інше, будь ласка, блокуйте, контролюйте, боріться з контрабандою. І в цьому питанні можете на мене розраховувати».

До речі, з точки зору очільника уряду, його компетенція за-кінчується на межі проведення антитерористичної операції. Далі — зона відповідальності Ради національної безпеки й оборони України. Іншими словами, нехай з «блокадниками» розбирається Олександр Турчинов.

Така точка зору не новина. У свідомості нашого керівництва одночасно присутні дві картинки. Одна — де Україна живе мирним життям, по краплині вичавлюючи із себе корупцію, готується до проведення «Євробачення», проводить конкурси на заміщення посад і тендери на держзакупівлі, пишається успіхами спортсменів. Й інша — де в зоні АТО розриваються снаряди і міни, руйнуються житла, один за іншим гинуть люди і населення виживає за рахунок гуманітарної допомоги.

Ці картинки не поєднуються, а будь-які спроби об’єднати їх викликають нервовий зрив у тих, хто приймає рішення на рівні держави. Просте питання — чи воює країна, чи ні — викликає приступ головного болю у більшості українських політиків. А якщо питання уточнити, тобто запитати, як можна домогтися миру без торгової блокади Донбасу, відсиджуючись у глухій обороні, то нічого виразного, швидше за все, не почуєш.

Засідання, саміти, зустрічі...

У середу, 15 лютого, коли уряд України запроваджував надзвичайний стан в енергетиці, в Мінську зібралася Тристороння контактна група з врегулювання ситуації на Донбасі. Здавалося б, торговельна блокада окупованих територій, яку українські активісти в жорсткому варіанті проводять уже два тижні, мала б стати центральною темою обговорень. Але ж ні. Про блокаду в Мінську, якщо вірити прес-релізам, нічого сказано не було.

Укотре у підгрупі з безпеки обговорювали питання про відведення забороненого Мінськими угодами важкого озброєння від лінії розмежування, а в гуманітарній підгрупі намагалися домовитися про обмін полоненими. З полоненими ситуація з мертвої точки не зрушила, а важке озброєння в черговий раз домовилися відвести. Призначили і граничну дату відведення.

Зрозуміло, що до 20 лютого важку артилерію, танки і системи залпового вогню терористи не відведуть, а заховають. І вкотре не допустять до місць, де ховають, контролерів ОБСЄ. Але ці «відведення», як і регулярна гра в хованки, — частина ритуалу. Цей ритуал дозволяє представникові ОБСЄ в Тристоронній групі Мартіну Сайдику імітувати діяльність, прикидатися, що Мінський процес продовжується, а посиденьки в мінському «Президент-готелі» якось впливають на крихке перемир’я.

Як показав недавній спалах боїв в Авдіївці та активізація воєнних дій уздовж усього фронту на Донбасі, «тристоронка» давно ні на що не впливає і реальним майданчиком для переговорів з російською стороною та її підопічними не служить. У кращому випадку там транслюють (і то з великим запізненням) сигнали, які в Мінськ надходять з Москви чи з Києва.

Але останнім часом ні Москва, ні Київ таких сигналів не шлють, а самі чекають сигналів з Брюсселя і Вашингтона. Розрахунки Кремля на те, що Європа «втомилася від України», а президент США Дональд Трамп готовий розіграти з Росією українську карту, схоже, не виправдалися. Але відомості, що надходять після зустрічі міністрів оборони країн НАТО (вона відбулася 15-16 лютого), в якій брав участь новопризначений секретар Департаменту оборони (міністр оборони) США Джеймс Меттіс, суперечливі.

З одного боку, з вуст Меттіса прозвучала фраза, що з Росією слід розмовляти з позиції сили. З іншого боку, генеральний секретар НАТО Столтенберг заявив про готовність до відкритого діалогу з Кремлем і підтвердив, що Північноатлантичний альянс Росію ворогом не вважає. Україн-ське питання, як і раніше, не було центральним під час лютневої зустрічі міністрів оборони. Питання опору Ісламській державі і питання фінансування у порядку денному посідали набагато більше місця.

Більшої визначеності у ставленні західних країн до України слід очікувати наприкінці нинішнього тижня, коли в Бонні на полях саміту «Великої двадцятки» (G-20) відбудеться зустріч міністрів закордонних справ у нормандському форматі. Востаннє Павло Клімкін з колегами з Франції, Німеччини і Росії в цьому форматі зустрічався чотири місяці тому, коли вони для досягнення миру на Донбасі домовилися розробити дорожню карту.

Дорожня карта не розроблена досі. Миру на Донбасі нема. Але число самітів, зустрічей, консультацій та засідань, присвячених досягненню миру, зростає. Довіримося Гегелю. Почекаємо, коли кількість зусиль політиків перейде у якість їхніх рішень.