25.02.2017 / Газета: Чорноморські новини / № 19-20(21810-21811) / Тираж: 8525

Олекса Різників (псевдонім — Олекса Різниченко) — шістдесятник, член Національної пілки письменників України, автор десятків книг поезії та прози, мовознавчих робіт «Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?» (2001, 2003), «Одноримки. Словник омонімів» (2002), «Складівниця української мови» (2003), «Маюнелла» (2014), «Словогрона духу» (2015) тощо.

Лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Кос-тянтина Паустовського, Тараса Мельничука, Степана Олійника, Бориса Грінченка, Ярослава Дорошенка, Тодося Осьмачки.

Двічі репресований органами КДБ — у 1959-у та в 1971-у. Першого разу засудже-ний на півтора року, вдруге — на п’ять з половиною.

Ось його розповідь про першу репресію.

Що король — голий, бачили дуже багато людей.

І всі розуміли, що вголос про це говорити не можна — поплатишся свободою чи й головою. Осмілювалися про це сказати тільки великі правдолюбці або ж діти, як отой хлопчик у казці Андерсена «Нове вбрання короля».

Діти, як правило, ще не свідомі того, що за це їм за-грожує або ж, коли й свідомі, то природний потяг до Правди-Істини переважає у душі їхній усякий страх, і вони встигають, перш ніж злякатися, вигукнути:

— А король — голий!

Тоді починалася метушня. Одні мерщій ховали очі, щоб хтось не помітив, що і вони бачать нагість короля, інші — розглядалися по боках, чи хто не помітив, що і вони бачать...

Шевці, які пошили в дурні короля й увесь народ, запевняючи, що Нову Матерію здатні бачити лише розумні люди, лякалися найбільше. Ці ілюзіоністи, чи, точніше, «матеріалісти», чудово знали, що її, тої Матерії, насправді нема, але розраховували на силу Слова: «обізви людину сто разів свинею — і вона зарохкає», «скажи сто разів халва, і в роті стане солодко».

І тут вони, ці «матеріалісти», використовують той самий прийом, починають кричати: «Лови брехуна!», як ото злодій, тікаючи, робить вигляд, що він ловить, доганяє злодія, репетує: «Лови!».

За ким підуть люди, кого почують? А король? Чи стане йому соромно за нагість свою? Чи муситиме робити вигляд і далі, що він вірить у те, що одягнений?

60 років тому я був одним із тих хлопців, які закричали: «А король — голий!». Хоча ні, не закричали, а тихцем написали про це у листівці і поширили цю звістку по Кіровограду й Одесі вночі, нишком. Мав минути ще не один рік, поки ми й інші зрозуміли, що треба робити це не потай, не нишком, а говорити про це вголос, як згодом це чинили академік Сахаров, Іван Дзюба, теж нині академік, Микола Руденко, Святослав Караванський, В’ячеслав Чорновіл.

Та тоді, влітку 1958 року, ми, виховані школою, і розмовляли нишком, і писали ту листівку конспіративно, аби ніхто із сторонніх не знав, не почув про це, про наші наміри, навіть про наші думки!

У м. Первомайську Миколаївської області, куди мої батьки ще 1948 року переїхали з Донбасу, тікаючи від голоду, була група юнаків, об’єднаних потягом до писання віршів. Літературна студія існувала тут з 1951-го, її відвідували ми, ще учні школи — Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Стані-слав Павловський, Андрій Ярмульський, Ісак Савранський, Станіслав Швець і я, грішний. Першого вірша мого районна газета надрукувала 5 травня 1952 року. Ми виступали по школах, по радіо, звикаючи до слова «поет».

1958-го я закінчив Одеське державне театральне художньо-технічне училище й отримав скерування до Кіровоградського українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького. Навесні почав там працювати електроосвітлювачем. Замешкав у гуртожитку, де було двійко кімнат. Щовечора, а коли й удень, ішли чудові українські п’єси, які я ще з одеських театрів, де практикувався, знав чи не напам’ять. У бібліотеці читав «Введение в индийскую философию», «Моя жизнь» Махатми Ганді, писав вірші, переважно російською, хоча й дивувався, що деякі актори у приватному житті послуговувалися російською.

Частенько вихідними днями навідувався до батьків, які мешкали на третій частині міста Первомайська, на унікальному місці, на Богополі, це такий трикутник між двома річками, що зливаються, — Богом і Синюхою. Колишні мої літстудійці роз’їхалися хто куди — Миколу сам Олександр Довженко забрав до Москви, у ВДІК, на режисерський факультет, Ярмульський і Колодій — до Одеси, Павловський — до Києва.

Я, відвідуючи батьків, стрічався з колегами по літературному об’єднанню — Володею Барсуків-ським, Іваном Галиняком, Стані-славом Швецем, Валентиною Кравчук та іншими.

Згадайте, який був тоді час. Микита Хрущов тільки-тільки розкрив страшний механізм культу особи, висвітлив засоби і способи нищення людей; нещодавно було введено «союзницькі», себто імперські, війська до Угорщини. У величезній імперії бродило-вигравало нове вино. Ми, сп’янілі від випарів його, були чомусь певні, що такі групи, як наша, є у кожному місті і містечку. Як ми говоримо «про політику» — так і вони говорять. Як ми не любимо диктаторську «партію», так і вони не люблять, як ми пишемо лис-тівку — так і вони пишуть. Так, так, ми вирішили боротися з диктатурою компартії єдиним доступним нам способом — листівками.

Ми писали її на березі річки Синюхи, аби здалеку бачити, коли хто буде підходити. Ми зашивали того тонесенького аркуша у манжет штанини, ми вигадували і домовлялися, якими таємними словами писати у листах про нашу справу. І хоч, врешті-решт, ми з Володимиром Барсуківським лишилися удвох, все одно ми підписали листівку «СОБОЗОН», що мало означати «Союз борьбы за освобождение народа».

Поширювати листівку треба було тільки на «Жовтневі свята», які насувалися. Щоби був дошкульнішим удар по комуністах, власть імущим, які стали по суті новим експлуататорським класом, визискувачем народу. Це їм я присвятив тоді вірша, написаного за канонами Маяковського, тодішнього мого улюбленого поета.

ВАМ!

Вам, не знающим с жира

делать что,

Тратящим тысячи на пустяки,

Как вам не стыдно

отделываться мелочью,

Брошенной в ладонь

народной руки!?

О ней толпы крика

гуляют везде,

Лезут в глаза, в уши и в рот,

А шепотку о том,

что вами народ раздет,

Не откроют даже ворот!

Витяги із «Постановления о перепредъявлении обвинения» від 30 грудня 1959 року, складеного старшим слідчим Рожком:

«20 июля того же года 1958 Барсуковский приехал к обвиняемому Резникову в г. Кировоград для составления антисоветской листовки, при этом привез с собой записанные им на листке бумаги отдельные политические выражения и слова для включения их в текст антисоветской листовки. Там же, в г. Кировограде, 21 июля 1958 года Резников и Барсуковский составили образец антисоветской листовки и переписали ее собственноручно в двух экземплярах, а также договорились между собой размножить ее на пишущей машинке Швеца.

Перед отъездом из г. Кирово-града, в целях конспирации, по предложению Резникова, Барсуковский обменялся с ним рукописными текстами антисоветской листовки и зашил ее в манжет своих брюк...

В конце июля или начале августа 1958 г. Барсуковский потерял имевшуюся у него антисоветскую листовку, в связи с чем решил вновь выехать к Резникову в г. Кировоград для написания другой листовки.

10 августа 1958 г. к Резникову вторично приехал обвиняемый Барсуковский и привез с собой собственноручно написанный им текст утерянной листовки, восстановленный по памяти. Резников совместно с Барсуковским с экземпляра антисоветской листовки, хранившегося Резниковым, собственноручно написали с него 2 экземпляра листовки, внеся в ее текст некоторые изменения и дополнения. Тогда же они вновь обсуждали планы по приобретению типографского шрифта, способах и местах распространения этих листовок...»

А ось іще цитата із тієї ж постанови про перепред’явлення звинувачення:

«Будучи в г. Кировограде, Резников днем 7 ноября 1958 г. одну антисоветскую листовку опустил в почтовый ящик на ул. К. Маркса, дом № 56, а вечером того же дня пять штук таких листовок отдал для распространения Волохову В.К., при зтом сказал Волохову, что, если он распространит листовки, то будет считаться членом «СОБОЗОНА». После этого в тот же вечер Резников одну антисоветскую листовку положил на входные ворота строительного техникума по Театральному переулку, № 3, одну положил на железную ограду дома № 4 по ул. Декабристов, одну заложил за табличку входной двери Аптеки № 4 по ул. Володарского, 56, одну положил на железные ворота дома № 97/59 или же № 93 по ул. Гоголя, т.е. лично распространил по городу пять антисоветских листовок, о чем в завуалированной форме сообщал в письме Барсуковскому в декабре 1958 г.».

Отакі дії, отака пропаганда. Другого дня, 9 листопада 1958 року мене «забривають» до морфлоту, везуть у Севастополь, і я навчаюся вісім місяців у школі радіометристів.

Влітку за велінням КДБ, яке уже натрапило на слід «СОБОЗОНу», мене скеровують до Одеси і прилаштовують на 16-й станції Великого Фонтану, де тоді містився береговий пост сигналізації і спостереження за входом до порту, і я кілька місяців проходжу там службу, де за мною спостерігають і сигналізують. Того літа до Одеси повернувся Володя Барсуківський, відпрацювавши у Первомайську два роки після технікуму. Нас з ним зводять, щоб далі спостерігати. І першого дня жовтня 1959 року роблять обшуки у мене в «кубрику», у Володі, у моїх батьків у Первомайську, у Швеця...

Але, здається мені, пора познайомитися з тою листівкою, яку весь час слідчі органи обзивали антирадянською. Читаючи її, порахуйте, скільки разів ми виступали проти рад, антирад:

ОБРАЩЕНИЕ К НАРОДУ

Дорогие друзья и товарищи!

К вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество выступить против ненавистной диктаторской политики партии и теперешних правителей.

ДРУЗЬЯ!

Взгляните на мир прозревшими глазами, откиньте пелену лживых слов, которыми опутывает Вас с помощью газет и радио кучка захвативших власть коммунистов.

Разве не улыбаетесь Вы иронически, читая газеты или слушая радио, разве не возмущаетесь подлой ложью и двуличностью, сквозящей в каждой фразе, в каждом выступлении?

Они кричат о свободе и демократии, но это — свобода в клетке, а народовластие задушено и подменено властью верхушки партии.

Они кричат о богатстве народа, о подъеме его благосостояния, но народ, между тем, беднее, чем до революции.

Рабочий на свою мизерную зарплату не может прокормить себя, не говоря уже о семье.

А как живет крестьянин? Землю, политую потом дедов и отцов, у него отобрали. Загнанный в колхоз, не имеющий никакой заинтересованности, никакой привязанности к земле, он уходит в город, чтобы не видеть сельского убожества.

Но что найдет он там?

Такое же бесправие, нищету и забитое существование. Нехватка продуктов, обуви и одежды, дороговизна и убогие заработки — это все достижения за сорок с лишним лет, в течение которых народ не видел ничего, кроме войн, разрухи, голода, произвола и обмана.

Неумная и диктаторская политика партии коммунистов, как внутри, так и вне государства, приводит мир к расколу, к необузданной гонке вооружений с затратой неисчислимых народных средств и вносит в сердца людей смятение и страх за свое будущее.

ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

Мы желаем братства, истинного братства, а не вражды между народами всех стран мира!

Довольно раскалывать мир на два так называемых «лагеря»!

Долой фашистскую диктатуру партии!

Нам нужна подлинная свобода взглядов, слова, печати!

Ми стоим за признание религии и церкви государством!

Долой атеистическую пропаганду!

Да здравствует подлинная свобода народа!

Союз борьбы за освобождение народа (СОБОЗОН).

Ну що? Скільки разів ми назвали ради? Жодного?

То ж бо й є, що листівка повністю антипартійна, а не антирадянська. І це не дивно — ми знали і тоді, що реальна влада належить партії, а ради — то так собі, для створення видимості народовладдя. Та й, з другого боку, ради були і в Київській Русі, і в козацтва, і Центральна Рада була у роки визвольних змагань. Отже, слідчі органи КДБ свідомо перекручували факти, звичайно ж, з відома тієї самої партії, яка привласнила, брутально узурпувала владу, забравши її від рад, але настирливо називала її, владу, радянською. Як писав Маяковський, «мы говорим одно, а подразумеваем другое...»

Уривок з протоколу допиту 1 жовтня 1959 року.

Допрашивает подполковник Менушкин, нач. особого отдела КГБ в/ч 42860.

Вопрос: Среди изъятых у вас сегодня при обыске документов и записей имеется стихотворение, озаглавленное «ВАМ». Расскажите, какие мотивы побудили Вас к написанию этого стихотворения и что Вы хотели им выразить?

Ответ: Действительно, среди изъятых у меня сегодня при обыске различных записей имеется напечатанное мною в 1957 году стихотворение «ВАМ». Последнее является попыткою подражания Маяковскому, который в недалеком прошлом был одним из любимых мною поэтов, и я увлекался его произведениями раннего периода. Как видно из текста этого стихотворения, я пытался выразить в нем идею существующего в Советском Союзе социального неравенства, а точнее, имущественного неравенства между отдельными слоями населения.

Вопрос: Какие слои населения Вы имели в виду в этом стихотворении, в частности, кого подразумевали под «раздетым народом» и людьми, «о счастьи кричащими, а втихомолку пьющими сок их»?

Ответ: Под употребляемыми в моем стихотворении «ВАМ» выраженнями: «... что вами народ раздет», « ...вам ли, о счастьи кричащим, а втихомолку пьющими сок их...» я имел в виду людей, получающих низкую зарплату в пределах до 400 рублей, и, с другой стороны, население, получающее зарплату в пределах 2000 —3000 рублей и свыше.

Вопрос: Ваш ответ непонятен и нелогичен, если учесть, что зарплату в 2000—3000 руб. получают и квалифицированные рабочие, и значительное количество людей умственного и физического труда, работающих на благо советского народа.

Ответ: Я считаю, что людям с низкой зарплатой также нужно одеваться и питаться. Кроме того, ко второй категории людей, раздевающих народ, кричащих о его счастьи, а втихомолку пьющими сок их, я отношу спекулянтов и взяточников.

Вопрос: В изъятых у Вас при обыске записках имеется в одной из тетрадей рассказ, датированный 16.7.58 г. и озаглавленный «А все-таки хорошо! (письмо в газету)». Кому он принадлежит и кем написан?

Ответ: Упомянутый выше рассказ «А все-таки хорошо! (письмо в газету)» написан мною и принадлежит мне.

Вопрос: Что Вас побудило написать этот рассказ?

Ответ: Меня побудило к написанию этого рассказа все, что там написано. Мне казалось, что все то, что изложено в этом пародийном «письме», соответствует действительности.

Вопрос: Не находите ли Вы, что Ваше, с позволения сказать, «произведение» носит пасквильный характер, а именно: в своем рассказе «А все-таки хорошо!» Вы пытаетесь отдельные моменты возвести в степень, обобщить их и таким образом опорочить экономическое положение советского народа и те мероприятия, которые проводятся партией и нашим правительством по повышению его жизненного уровня?

Ответ: Нет, не нахожу. Своим рассказом «А все-таки хорошо!» я хотел сказать, что нужно видеть не только хорошее, но и плохое, кричать о нем, чтобы быстрее искоренять это плохое...

Зверніть увагу на спокійний тон бесіди, на оте велике «В» у зверненні до мене; на мій легкий гумор: «Меня побудило... все то, что там написано...».

Що ж, це перший день арешту. Перший допит. Перше зіткнення з холодною бездушною машиною імперії.

Ось допитують мого співучня по училищу радіометристів, Мокляка Володю.

«Резников заявлял, что в жизни у нас (т.е. в СССР) существует несправедливость, так как имеются большие различия в размере заработной платы. Говорил, что в Америке рабочие лучше обеспечены якобы, чем в Советском Союзе. В подтверждение этого он заявлял, что в Америке на трех рабочих имеется одна автомашина, а у нас автомашин мало и дорого стоят. Этот разговор между нами был в мае 1959 г. в учебном корпусе во время перерыва. Исходя из этого разговора, я сделал вывод, что Резников проявляет недовольство устройством жизни в СССР...».

Страшний злочин, пане Мєнушкін!

13 грудня 59 року його знову допитують, і перше питання: «На допросе 22 октября 1959 г. Вы показали, что Резников в вашем присутствии допускал политически вредные высказывания. Уточните, как реагировали присутствовавшие на подобные высказывания Резникова».

Ответ: 22 октября 59 г. я, в основном, рассказал все. Дополнительно я вспомнил, что Резников среди сослуживцев по радиотехнической школе высказывал недовольство освобождением от занимаемой должности маршала Жукова, в частности, он заявлял, что Жуков имел большие заслуги и его освободили от должности в то время, когда он был в Югославии. Это Резников считал вероломством и говорил, что Жукова, якобы, боялись, поэтому так с ним и поступили…

Ну а це — ще жахливіше!

А ось покази Валентина Венделовського, на час допиту — зав. секретною (!?? — знай наших!) частиною:

Вопрос: По каким конкретно вопросам и в чем заключались неправильные (?! — О.Р.) мнения его по политическим вопросам?

Ответ: Примерно до 27 мая 1959 г. в нашей печати очень широко обсуждался вопрос о заключении мирного договора с Германией и превращении Западного Берлина в свободный город. В связи с этим Резников примерно в то же время обращался ко мне, в окружении других лиц, с вопросом: «Почему Советский Союз возражает против проведения «свободных» выборов в Германии?»

Я дал ему объяснение, соответствующее позиции нашего Советского правительства. Не соглашаясь со мной, Резников заявлял, что это не демократично. Более резко своих мнений по этому вопросу в беседах со мной Резников не высказывал, хотя с подобным вопросом Резников ко мне обращался несколько раз и при этом говорил мне, что я говорю ему не свои мнения, а мнения советской печати. Из этого я заключаю, что Резников имел иные мнения по этому вопросу...

Резников был не прав в оценке творчества Маяковского, поэзию которого, критикующую недостатки нашего движения первых лет советского государства, Резников автоматически переносил на более поздний и даже современный период нашего развития, хотя перед творчеством Маяковского Резников преклонялся...

Як вам така закрученість?! «...поэзию которого... переносил на более поздний период...»?! Боже наш, Боже наш, який період ми з вами пережили! Ви вдумайтесь у ці питання і відповіді, вникніть у ту примітивно-дурну атмосферу, яка нас оточувала, якою ми дихали, за межі якої ми не могли, не мали права виборсатись! «Не сметь свое суждение иметь!» Тим більше — висловлювати його! І наскільки ми зараз вільніші, розкутіші, сміливіші, мудріші!..

Ось стор. 62 першого тому справи. Відповідає Анатолій Зайченко, мій однокашник по училищу радіометристів, допитуваний, ясна річ, у дні мого арешту.

«Резников, например, высказывал, что, якобы, у нас в СССР очень трудно приобрести необходимую вещь, а в капиталистических странах это сделать легко. Особенно Резников спорил по поводу покупки легковых автомашин и товаров широкого потребления. По этому вопросу с Резниковым многие спорили и доказывали ему неправильность его взглядов».

Га? Як вам це? «Читайте, завидуйте — я гражданин Савейскава Саюза!» — казав Маяковський. Але ж далі, далі читаймо!

«Очень часто Резникова критиковал матрос Мокляк Владимир, который по поводу высказываемых Резниковым мнений прямо говорил ему: «Комсомолец, а чепуху говоришь».

Резников среди личного состава пытался доказывать, что у нас в СССР, якобы, очень низкая оплата труда в колхозах. По этому вопросу даже я лично пытался опровергнуть неправильные мнения Резникова».

Влітку 1958 року я, працюючи в театрі, мешкав у кімнатці, яка була гуртожитком театру — там нас було троє. Ось із допиту Володимира Кубишкіна, актора-початківця, хориста, високого і незграбного трохи:

«Эти стихи мне не нравились, так как они по своему содержанию упаднические, пессимистические и чувствовалось преклонение перед Есениным... Помню факт. Вскоре после того, как Резников стал работать, я читал книгу «Голубая стрела». Резников спросил меня, что я в ней нахожу хорошего. Я: что она о заброске шпионов. Резников, выслушав это, заявил, что это ерунда, зачем я этим интересуюсь, ведь они же меня не трогают. Я вновь возразил Резникову, что речь идет не о личном и личных интересах, а о подрыве нашей экономики и могущества общественного строя. В этой полемике мы очень поспорили, но Резников так и остался при своих мнениях. С этого времени Резников никогда не затевал со мной разговоров, касающихся нашей советской действительности, и мы даже перестали вместе ходить на роботу».

Так-так, правду сказав. Мені просто стало нецікавим з ним спілкуватися. Та його в театрі і називали «кугутом».

Допитують художника театру Віктора Соченка.

Вопрос: Как вы можете охарактеризовать Резникова в политическом отношении?

Ответ: Мне трудно это сделать — я мало его знал. Стихи читал. Один рассказ о каком-то нищем или слепом. Содержание я не помню, впечатление нехорошее, так как в рассказе все описывается в мрачных красках. Я сказал Резникову, что так можно писать только о жизни старой царской России. Увлекался стихами Есенина, некоторые читал наизусть... Материально обеспечен Резников был плохо, и это сказывалось зачастую в том, что у него были упаднические настроения. Он мне говорил, что ему тяжело сводить концы с концами, и в этом отношении был недоволен своим положением.

Я помню, что Резников увлекался абстрактным искусством, любил рассматривать в журнале «Польша» иллюстрации художников-абстракционистов, восторгался ими и доказывал, что живопись эту нужно уметь понимать.

Вопрос: При каких обстоятельствах и в связи с чем Резников, беседуя с вами, возводил клевету на советскую действительность, проводимую компартией и советским правительством политику?

Ответ: Открыто антисоветских высказываний со стороны Резникова я не слышал. Не могу припомнить, чтобы он сознательно возводил клевету на нашу действительность, коммунистиче-скую партию или советское правительство...

Порівняйте запитання і відповідь. Самим питанням у свідомість свідка втовкмачується думка: Різників — «антисоветчик». Та Соченко був, мабуть, твердим горішком.. На жаль, я його майже не знав...

Так само досліджувалася ноосфера Володі Барсуківського, його «упаднические и пессимистические стихи». Володя дуже точно проаналізував причини виникнення у нас таких настроїв і таких намірів:

«... Ми читали друг другу свои стихотворения (я и Резников), находили много общего в высказываемом. На работе я увидел и соприкоснулся с жизнью, что называется, вплотную, увидел двуличие, бюрократизм, и это очень поразило мое сознание, привыкшее во всем усматривать что-то романтичное и возвышенное, в книгах, кроме того, я углядел почему-то только хорошее, а в жизни, наоборот, видел только много отрицательного. Я боролся с самим собой, искал мучительно выхода и не находил.

Несколько раз с Резниковим касался нашей жизни, и мы почему-то находили, что она устроена плохо. Как устроить лучше? — мечтали и спрашивали себя мы, романтически настроенные».

Га? Який чудовий аналіз, яке проникнення у нашу юнацьку психологію!

Але ось тут дійшов я до основного, що трапилося зі мною в камері. 16 жовтня у газеті «Правда», яку мені щодня закидали через «кормушку», я прочитав, що у Мюнхені 15.10.1959 р., себто напередодні, помер Степан Бандера. Через дві-три години слідчий, пронизливо дивлячись мені в очі, повідомив те саме. Я, інтуїтивно відчуваючи якусь підступну пастку, здається, запитав у нього, хто це такий? Хоча я дещо знав про боротьбу УПА, бо в училищі був один демобілізований з війська хлопчина, що перебував-служив на окупованій совєтами території Західної України і за чаркою щось розповідав…

Така — зумисне простакувата — моя реакція на це повідомлення, та ще мої писання російською мовою, та ще мої листи батькам російською («Здравствуйте, дорогие папа и мама… Ваш сын Алексей») привели до того, що слідчі надалі на теми України зі мною не говорили.

А я — раптом — в камері! — сам — приходжу до істини! Сталося це так. Лежу я на тапчані і читаю Іллі Еренбурга книжечку «Годы, люди, жизнь». І зустрічаю там розповідь про те, як автор із Франції переїздить кордон з Бельгією. І так собі, між іншим, повідомляє, що мова у Бельгії французька. Це в мені зачіпає якісь струни. Я ще раз перечитую. Логічно випливає думка — а чому ж тоді Бельгія існує незалежно від Франції? Раз мова одна, то має бути одна держава!

І тут моя думка перескакує на нашу країну. А чому ж ми з Росією в одній державі? У нас же різні мови! Я у школі вивчав українську і російську! Дві мови! Різних! Значить, ми маємо бути окремими державами!

Можете уявити, що раптом почалося у душі моїй? Мене досі дивує ота емоційність, з якою я зробив своє відкриття. Я бігав по камері, я рвав волосся на голові! Серце мені заходилося! Як це так, щоб я був такий неосвічений!? Мені 20 років, а я не знаю, що Україна в неволі! Та вона ж має бути самостійною, незалежною державою! Чому ж я напам’ять знаю перші два томи Маяковського, а Тараса, а Лесі Українки, а Івана Франка не знаю?! Так це ж мої поети! Я ж українець! Чому ж я писав батькам: «Ваш сын Алексей»? Я ж українець, а отже я — Олекса! Чому ж я Рєзніков? Я ж маю бути Різників, або Різниченко! І взагалі — як я міг забути про свій народ?

І це буяло у душі моїй кілька днів. Я дав собі слово вступати на українську філологію, якщо не розстріляють чи не дадуть років 10—15.

Пізніше у містерії «БРАН» я це описав такими словами:

Я в еміграції духовній

у юності перебував.

Був яничаром майже повним,

і власну мову забував!

Якраз тоді душа Степана,

осиротівши в чужині,

шукала душу безталанну,

щоб знак життя черкнуть на ній.

І я цей знак прийняв, як хлосту!

Він душу юну роз’ятрив —

і яничарство, мов короста,

опало з мене — я прозрів!

Побачив раптом Україну,

дітьми забуту, в кайданах!

До неї,

ставши на коліна,

заговорив словами сина,

благав: прости мене, страдна!...

Так я і розумію, що душа Степана Бандери літала над Україною і черкнула крилом мою душу. Містика…

Тим часом слідство ішло своїм ходом. Я досі вдячний Богу, що мені вистачило глузду не казати про своє відкриття нікому! Навіть отому підсадному, що був у камері! І це мене врятувало. Бо якби слідчі дізналися про моє раптове українофільство, мав би я років 7. Про цю можливу перспективу я дізнався уже в таборі.

Ми з Володимиром майже щиро, майже усе розповіли, покаялись, намагаючись не втягувати інших. Судив нас військовий трибунал Одеського військового округу, оскільки я — військовий моряк.

До дня суду і я, і Володя, з яким нас звели разом в одну камеру

1 січня 1960 року, знайшли спільну мову щодо України, бо він, хоч і одесит, з мамою розмовляв україн-ською, як і я зі своїми батьками.

Ми стали національно свідомими людьми, зрозуміли, що, за словами Висоцького, «все, что писал поэт, — это бред». І ми відмовлялися від минулого «бреду», ми вирішили присвятити себе Україні, визволенню її із колоніальної залежності. І тому, коли мені 19 лютого суддя Горбачов запропонував говорити останнє слово, я твердо пообіцяв створити, збудувати друге життя, прочитавши вірша, написаного у ніч перед заключним днем судових засідань (суд тривав з 15 по 19 лютого 1960 року).

Я долго думал.

Дни и ночи.

И как машину в мастерской,

своею собственной рукой

я жизнь свою не между прочим,

а специально разобрал,

и каждый день,

как винтик малый,

и каждый месяц, словно вал,

я со вниманьем небывалым

пересмотрел и перебрал.

О, сколько грязи, сколько пыли…

Когда, откуда, почему

детали эти запылились —

я не пойму!

Нет, не пойму.

Всё было:

глупость, заблужденье,

мечты о чём-то неземном,

незнанье жизненных явлений,

и самомнение при том…

Я все прочистил, все я смазал

суда, раскаянья слезой,

пересмотрел душевним глазом —

и вот они передо мной:

из тех же мускулов и кожи,

из тех же глаз,

из тех же рук —

другую жизнь собрать я должен,

и я клянусь,

что соберу!

Суддя Горбачев мало не аплодував мені і дав нам по півтора року таборів суворого режиму, хоча прокурор прохав дати мені чотири, Володі — три. Прокурор навіть протест писав, але Верховний суд залишив нам по півтора року.

Згодом я так написав про нашу подорож до ГУЛАГу:

Далекий рік 60-й

Мою персону нон ґрата,

тоді запальну й палку,

трактовано, як гранату,

з якої зірвеш чеку —

і стиснуто межи ґрати

в чекістському кулаку.

У страсі, у струсі, в стресі

невидимих орд бійці

везли мене із Одеси,

розряджування митці,

в столипінському експресі

на імперські манівці.

В тайгу, де ще лєшій бродить,

де вихолощена мордва,

щоб там розрядить, знешкодить,

а може й — ескплодувать.

О, як старались чекісти,

сплітаючи сіть тонку,

у душу, у мозок влізти,

щоб знову вправить чеку,

щоб нашу правду пречисту

ми мали не за таку.

О, як намагався ворог

до нас підібрать ключі,

щоб наш самостійний порох

зволожити, підмочить,

щоб наш ще не Рух, лиш порух

до своїх команд привчить.

Але не могли ми, вперті,

прийнять від ЧК чеку:

хай ліпше на мить від смерті,

хай в їхньому кулаку —

зате у собі відверті!

Зате — не на мотузку!!!

Але як ріки зимові,

убравшись іззовні в лід,

ми крили двигтіння крові

і вільної думки літ,

молились Волі і Слову.

Плекали Свободи плід.

8.05.1998 р.

А тоді, дорогою до Мордовії ми співали українських пісень, посилено опановували розмовну нашу, півзабуту нами, рідну мову, писали вірші і листи додому, але уже — українською. А ще я складав у столипінському вагоні такого вірша, сповненого вибачень перед Україною:

Жевріють на обрії зорі,

і місяць, самотній юнак,

когось вигляда на просторі,

але не знаходить ніяк.

Мовчать тополеві алеї,

схилилися верби сумні,

верхів’ям своїм над землею

вклоняючись низько мені.

Прости, дорога Україно,

я вперше лишаю тебе.

Незвідана доля закине

мене за Уральський хребет.

Чарівнії ночі, духмяні,

як довго не бачити вас?

Як довго в важкому чеканні

Вбирати в багаття прикрас?

Як довго надією душу,

жалем і тугою палить?!

Я вірність тобі не порушу.

Та серце щось дуже щемить…

Про тебе там хто нагадає,

чарівна веснянко моя?

Лиш місяць, що зараз сіяє,

і там буду бачити я.

А на Зелені свята, уже в таборі, я, здивований зеленим убранням бараку, яке сотворили воїни УПА, написав отакого вірша:

Лапате листя клена

схилилося до мене.

Я кленом цим зеленим

вквітчав свою постіль.

В цей тихий вечір синій

я знов до тебе лину,

далека Україно,

і знов молю: «Прости!

Прости, моя кохана,

страднице безталанна,

навіки нездоланна,

дорожча за життя,

що я не знав про тебе,

що я не чув про тебе,

не бачив те, що треба,

за купою сміття.

Тепер я бачу, ненько,

твої хати біленькі,

твої річки бистренькі,

степи твої й поля,

козацькії жупани,

сміливі отамани,

твої відкриті рани,

страдалице моя...

А я співав про квіти,

про сум душі своєї

і мову, рідну мову

вже починав втрачать.

Дозволь же над тобою,

над долею твоєю

оновленому серцю,

коханая, ридать».

«А хіба треба ридати? Чи щось інше необхідно робити?» — такі питання, сміючись і дещо кепкуючи з мене, ставили мені мої нові товариші по неволі — колишні воїни Української Повстанської Армії, яких у таборі було понад тисячу!

Так, так — у таборі 80—90 відсотків населення — українці. Здається, що головний ворог імперії — це ми. Воїни УПА переважали, вони мали строки по 10—15—25 років. Усіх їх брали в полон пораненими, лікували, іноді дуже довго. А потім судили і… присуджували смертну кару. Через кілька страшних місяців чекання розстрілу їм міняли вирок на 25 років каторги...

Жахливо, але багато тисяч було розстріляно, та ці, яких я застав у таборах Мордовії, уже відсиділи по 8—10—13—15 років. Вони раділи хрущовській відлизі, яка здавалася раєм після жахливих років сталінських мордувань. До того ж, у таборі того літа засідав народний суд і щоденно провадив пересуд, бо ж натоді вийшов новий Кримінальний кодекс, де найдовшим був строк 15 років замість колишніх 25. Тож суд звільняв щодня по 25—30 осіб, з формулюванням «да атсіженнава». Показово, що коли ми приїхали, нас поселили у бараку на третьому ярусі ліжок. Через тиждень ми перейшли вже на другий, а через місяць — на перший ярус!

Отакими темпами за хрущов-ської відлиги танули острови ГУЛАГу!

Якось так вийшло, що воїни УПА взяли шефство над нами, молодими, давали читати потрібні книги, розповідали про свої «карні справи», вчили нас мови, історії України, особливо історії визвольних змагань, патріотичних пісень. Ну і, звичайно ж, українського славня — «Ще не вмерла Україна». Від них я дізнався про тризуб, синьо-жовтий прапор, про надзвичайну історію «Просвіти», про «Січі», які були у кожному селі, про Симона Петлюру і Євгена Коновальця…

Я зрозумів, що їхні сотні, чоти, рої були прямим продовженням козацьких сотень та армій… Так, це було уже справді наше військо, яке чітко знало, що воно бореться за Україну!

Часто вони розповідали про бої з фашистами і кагебістами. Але частіше про те, як їх переслідували, винищували фашисти. Хлопці переконували мене в тому, що вони не співпрацювали з окупантами, бо ж совєтська пропаганда підло і підступно, постійно звинувачувала їх у цьому. Та я й сам зрозумів правду, коли побачив, з яким презирством, з якою зневагою й огидою ставились упівці до поліцаїв, які і тут, у таборі, принижено співпрацювали з адміністрацією, що вважалося ганебним для всіх нас.

Тому я ще тоді для себе визнав УПА воюючою стороною у Другій світовій війні і сприймав їх як героїв справедливої визвольної війни, рівних козакам Хмельницького і Мазепи.

Незабутніми стали для мене оті гігантські співки посеред табору, коли 200—300—400 хлопців співають наших народних пісень! А менти бігають навколо і кричать «Прєкратітє пєть націаналістіческіє пєсні!». Ніхто на них не звертає уваги, бо вся громада самовіддано, зі сльозами на очах виводить слова Шевченка, оці чудові слова козацьких невільників-бранців:

Ой заграй, заграй,

синесеньке море,

Та під тими байдаками,

Що пливуть козаки,

тілько мріють шапки

Та на сей бік за нами.

Ой боже наш, боже,

хоч і не за нами,

Неси ти їх з України;

Почуємо славу,

козацькую славу,

Почуємо та й загинем.

Тоді я зрозумів, що для них, як і для козаків, головним було — не гроші, не їжа, а слава! Слава, Україна і Свобода! Вони часто, будучи оточеними ворогами, підривали себе з останнім вигуком: «Слава Україні!».

Такої любови до України я ще не стрічав на волі, таких патріотів я ніколи не бачив. Це працювало в унісон з моїми новими настроями, і романтична любов моя до України набирала більш реального, прозаїчного змісту, хоча романтика і містичність, глибокий пієтет і сентименталізм не вивітрилися й досі.

Але то вже інша історія, яку я розповім іншого разу.

Лютий 2017 року.

м. Одеса.