Головний девіз доцента кафедри повітрянодесантної підготовки факультету підготовки спеціалістів Високомобільних десантних військ Військової академії (м. Одеса) полковника Олександра Люльки – «Допомогти людям, які втрапили у складні життєві ситуації». Нещодавно офіцер повернувся із зони АТО, куди він попросився сам, зробивши, можливо, найважливіший крок в своєму житті.

♦У скрутну хвилину

– Я досить часто згадую своє відрядження на схід. Перед очима –тамтешні літні люди та маленькі діти. Їхній погляд сповнений надії на мир та спокій, – розповідає офіцер. – Там, на маріупольському напрямку, я виконував обов’язки командира групи цивільно-військового співробітництва: налагоджував взаємодію з населенням та місцевою адміністрацією, супроводжував представників міжнародної організації Червоного Хреста і волонтерів. Брав участь у гуманітарному проекті «Вантаж-200».

Під час перебування у прифронтових населених пунктах йому часто доводилося чути, що допомога від українських військовослужбовців надійшла до населення однією з перших. Військовики рятували громадян, які опинилися в біді, допомагали в ліквідації наслідків ворожих обстрілів, зігрівали їх теплом своїх сердець.

– Ті, хто виїхав під час активних обстрілів, уже навряд чи повернуться, оскільки встигли обжитися на новому місці, – вважає Олександр Люлька. – В невеличких містах і селищах здебільшого залишилися пенсіонери, адже робочих місць там немає, ще в мирний час знайти роботу можна було лише у великих містах. Нині ці люди змушені думати про те, щоб не замерзнути, адже останні запаси вугілля і дров уже давно витрачені.

Як згадує Олександр, йому разом з іншими військовослужбовцями та волонтерами доводилося їздити в різні населені пункти й доставляти тамтешньому населенню необхідні речі й ліки. Дуже зворушливо було дивитися на реакцію людей, на їхні обличчя... Очі бага­тьох були наповнені сльозами. Сльозами радості, що про них не забули у настільки тяжкий час.

– У «сірій зоні» відшукати людей, яким потрібна допомога, непросто, – розповідає офіцер. – 78-річна бабця Софія, яку я зустрів біля воріт її будинку, тягнула пакет із поламаними гілками для розпалювання пічки. Старенька змушена залишатися в селищі, адже її молодший син – інвалід першої групи, страждає від епілепсії. Старшого сина кілька місяців тому відвезла до міста «швидка». Потрапивши під обстріл, він зазнав осколкових поранень. Пенсію вона не отримує вже другий рік, адже виїхати нікуди не може.

Як зазначив Олександр, знайома йому мешканка Красногорівки Людмила Ярова полишила рідну домівку, коли біля її будинку за кілька годин упало понад 20 снарядів. Згодом жінка знайшла притулок у Кураховому. Сьогодні багато її сусідів щоночі плачуть: вони були б раді повернутися додому, але розуміють, якими негативними наслідками це може обернутися.

Втім, ті, хто багато місяців провів у підвалах своїх будинків під «градами» і «тюльпанами», готові ризикнути. Більшість людей, з якими зустрічався полковник Люлька, вже неодноразово поверталися додому, щоб підлатати дах, врятувати відсирілі стіни, протопити будівлю. Тобто зберегти залишки свого житла.

– Я помітив одну закономірність, – розмірковує офіцер, – чим біднішим було місто або селище, тим вище в них був сепаратистський настрій. І тут справа не в кольорі прапорів, а в тому, що чимала частина людей повірила російським пропагандистам і вирішила, що з сусідньою державою-агресором їй буде краще й заможніше жити. Але я переконаний, що всупереч усім викликам, які постали перед нашою країною, більшість наших співвітчизників залишаються вірними Україні.

♦Як частина одного цілого

На початку зими основні зусилля офіцерів групи цивільно-військового співробітництва були зосереджені на забезпеченні найнезахищеніших верств населення, шкіл, дитячих садків та лікарень пічками та паливом. Але доводилося оперативно реагувати й на інші звернення...

Коли мешканці Мар’їнки та Красногорівки звернулися з проханням допомогти відновити роботу газорозподільної станції, «сіміки» (так називають службовців цивільно-військового співробітництва) разом з військовими саперами та працівниками водоканалу відразу долучилися до цієї важливої справи.

– Ми намагалися всіляко допомогти людям не залишитися наодинці з цією проблемою. Адже вода є основою життя, – продовжує свою розповідь Олександр. – Щиро вірили, що зможемо залишити добру пам’ять у місцевих мешканців.

Не менш важливим завданням для «сіміків» став ремонт електромережі для постачання питної води в селища Тарамчук, Степне та Березове.

– Були й інші випадки, – згадує офіцер. – Якось, відгукнувшись на прохання громадян зі Cтепного, допомогли у відновленні старої споруди церкви. В результаті прямого влучення уламка снаряду там було знищено велике вікно. Жителі села не мали можливості самостійно його придбати. Тож ми разом з волонтерами привезли пластикове вікно і встановили його. Пізніше до цього населеного пункту також були завезені продукти та необхідні ліки.

♦З турботою про дітей

Залишили про себе добру згадку Олександр і його колеги й серед школярів Мар’їнки, Красногорівки, Степного, Березового, Тарамчука, Солодкого, Водяного та Українська, для яких привезли навчальні посібники, зошити та наочні матеріали. А ще Олександр провів уроки мужності та заняття з мінної безпеки. Завдяки його активній підтримці й допомозі діти з населених пунктів, які розташовані безпосередньо на лінії зіткнення, з’їздили на західну Україну, побували на екскурсіях, відвідували музеї, замки, зоопарк, веселилися і проводили багато часу разом.

– Було відчуття, мовби це мої рідні діти. Під час кожної зустрічі вони мене радісно зустрічали й обіймали, казали: «Дядя Саша, те, що ви для нас зробили, залишиться на згадку на все наше життя». – Тієї миті мене наповнювало хвилювання, а ще почуття радості від того, що у малечі все гаразд і наші зусилля не були марними.

На думку Олександра, людяність є рисою характеру сильних і добрих людей, тож допомагати ближнім є особливим життєвим завданням кожної особистості.