Сім десятиліть тому завершилася безпрецедентна акція з виселення українців з прикордонних районів Польщі, що охоплювали землі Краківського, Люблінського та Ряшівського воєводств. У результаті цієї «добровільної» операції від етнічних українців було практично повністю очищено величезну територію прадавніх українських теренів, що на той момент входили до складу Польщі. 500 тисяч українців, обманом вивезені зі своїх домівок, втратили найдорожче, що мали — рідну землю, на якій споконвіку мешкали їхні предки. Однак і досі ні влада України, ні влада Польщі не дали належної правової оцінки цій величезній трагедії переселення лемків, русинів, бойків, не поставили всі крапки над «і».

Село Колеховичі, Хелмський повіт, Люблінське воєводство, Польща, 1930 рік. Це запис із свідоцтва про народження мого батька. 14-літнім хлопчаком йому довелося пережити «евакуацію» разом з батьками, сестрою, бабусею і всім селом, з якого вивезли 84 родини українців — загалом 276 осіб.

Колеховичі — прадавнє українське село, розташоване неподалік від Хелма, перша історична згадка про яке сягає XIV століття. З давніх-давен його населяли українці, або ж русини, як вони себе називали. Тут, на межі Східної та Західної Європи, жилося їм досить неспокійно. Після втрати Галицько-Волинського князівства впродовж століть на Холмщині постійно змінювалася влада: то Литва панувала, то Польща, то Австро-Угорщина, то Росія, то Німеччина. Але за всіх режимів русини завжди відстоювати своє право на мову та віру, підтримували власну культуру і звичаї, співали свої пісні, ткали та вишивали своїми узорами одяг, малювали дивовижні писанки.

Мій прадід, Онуфрій Дзятко, мешкав у Колеховичах з незапам’ятних часів, як розповідали старші родичі. Був багатий родючими ґрунтами і синами: виростив 10 хлопців і кожному з них наділив по п’ять гектарів землі у спадок. Дід Томаш, який народився у 1894-у, був наймолодшим з дітей. Він доглядав старих батьків, одружився пізно, взявши за дружину на десять років молодшу Євгенію Шевчик із сусіднього села. Тоді земля вважалася найбільшою цінністю, тож дід Томаш, хазяйнуючи, докупив ще кілька гектарів. На родючому ґрунті давали добрі врожаї пшениця, жито, гречка, овес. На соковитому лузі випасали корів, овець та кіз, тримали також свиней, кролів та птицю. У стодолі, під дахом, розповідав батько, зазвичай висіли копчені ковбаси та м’ясні окости. Хоч працювали важко, але не бідували. Родина — батьки і двоє дітей — самі справлялися з господарством, лише на час збирання врожаю наймали робітників.

У неділю сім’я завжди ходила до церкви. Православна парафія Святих Козьми та Даміана в Колеховичах згадується ще у книгах XV століття. Їй вдавалося вистояти у буремних війнах цілих 500 років. Але 13 липня 1938-го церкву, в якій хрестили й мого батька, представники польської влади зачинили й розібрали на цеглу. Загалом, упродовж двох місяців того 1938 року в україн-ських селах на Холмщині було знищено понад 160 храмів, серед яких і церква в Щебрещині, збудована ще в ХІ столітті... Людей позбавляли духовного коріння — віри. Українські школи, театри, клуби закривалися, офіційною мовою визнали польську, а українською можна було послуговуватися лише вдома.

Батькові тоді було вже 8 років і разом зі своїми односельцями він стояв і дивився, як ламали церкву. Люди не противилися — лише плакали й молились. Батько розповідав (згодом я читала цю ж історію в спогадах інших його односельців), що робітник, який скинув хреста, послизнувся і впав з даху, назавжди залишившись калікою. Виконавці наказу, розізлившись, порубали найцінніше, що зосталося з церковних скарбів, і розібрали храм дощенту. Люди мовчки стояли, сподіваючись на диво. Напередодні вони послали делегацію до Варшави з проханням, підписаним усім селом: зберегти храм. Трагедія в тім, що делегати повернулися з Варшави з рішенням влади утриматися від розбирання церкви, але було вже запізно. На її місці нічого не залишилося, зрубали навіть старезні липи, що оточували святиню. Православні почали збиратися на службу у капличці на кладовищі. Але ніхто з них так і не став католиком.

У 1939-у Польщу захопили німці, влада помінялася. З початком німецької окупації ополячення припинилося, відновилося богослужіння у ще не зруйнованих церквах, відкривалися українські школи. Але це тривало недовго. У 1942—1943 роках українські села запалали від рук польських підпільних загонів Армії Крайової. Спочатку вбивали найавторитетніших українців: учителів, священиків, інших представників інтелігенції, а потім почали винищувати цілі села.

Навесні 1944-го на Холмщині було повністю стерте з лиця землі українське село Сагринь. Кількість жертв трагедії сягала тисяч: переважно дітей, старих людей, жінок. Вогняне кільце навколо українців, що жили на прадідівських землях, стискалося.

У вересні того ж 1944 року Польський комітет національного визволення (організація на той час напівлегальна) уклав з урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки (також на той час напівлегальним) «Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». Договір надавав можливість виїзду українцям (у тому числі лемкам, білорусам, росіянам) до УРСР і повернення в Польщу поляків та євреїв, які були громадянами польської держави.

На той час кордону між Польщею та Радянським Союзом не існувало. За договором евакуація мала бути добровільною.

Коли у Колеховичах з’явилися перші агітатори, які пропонували українцям виїхати на «землі обітовані», на Схід, ніхто із селян не погоджувався. Пропонували багато чого: і нові хати, і величезні земельні наділи, і звільнення від податків. Та радянським агітаторам не вірили: метикуваті селяни розуміли, що їх просто виживають з рідної землі. Але сили були нерівними. Проти них, об’єднані єдиною метою — очистити землі від українців, діяли польська влада, польські підпільні загони і «совєти». Селяни могли сподіватися лише на себе та на «хлопців з лісу», яких було небагато.

Мій дід не одразу наважився на переселення, розповідав мені один із родичів, Віктор Дзятко, якому вдалося залишитися у Польщі, переїхавши у Варшаву.

— Дядько Томаш був у селі старостою, тож селяни йому довіряли й очікували на його рішення: як Томаш скаже, так і буде, — розповідав пан Віктор. — Але на село тиснули з усіх сторін, і якби Колеховичі не виїхали, їх усе одно знищили б, як знищили десятки сусідніх сіл. Томаш, взявши на себе відповідальність, сказав людям: будемо виїжджати, й люди, тамуючи біль і горе, почали збиратися в дорогу.

Гортаю величезну рукописну книгу, що займає півстола, під назвою «Головний представник влади РП у справах евакуації українського населення з сіл Тисмениця та Колеховіце у 1945 році», яку мені без зайвих зволікань видали у читальному залі «Архіву акт нових» у Варшаві. На пожовклих від часу сторінках — сотні зламаних людських доль. На початку 1945-го з двох сіл було вивезено 123 родини українців, або ж 450 осіб.

На жаль, це виселення було не першим для холмщаків у буремному ХХ столітті. Багато хто мусив насильно полишати рідні місця вже вдруге. Під час Першої світової війни жителів Холм-щини виселяли російські вій-ськові, лякаючи їх загрозою активних бойових дій у цій місцевості. Людей, що йшли пішки з Польщі в Росію, з дітьми та пожитками на руках, гнали перед собою козаки царської армії аж до Саратова та Катеринослава. Відгуки цієї, майже ніким не записаної, історії виселення холм-щаків я почула, ще будучи малою, від своєї бабусі Жені, яка дитиною у 1915 році із батьками також потрапила до Росії. Старенька вже бабця (тоді їй було за 70), у пошитих нею бурках і куфайці, від якої пахло хлівом, легко переходила з русинського діалекту, яким зазвичай розмовляла, на польську, російську чи французьку мови. Розпо-відала, що в дитинстві вона навчалася у Саратовській гімназії, і цар Микола, коли приїздив до Саратова, проходячи повз рядок учениць, котрі його зустрічали, погладив її по голівці. У цю історію можна було б не повірити, списавши на старість чи склероз, якби не французькі тексти, що так легко лунали з уст моєї бабці, коли вона, подоївши козу, грілася, сидячи на маленькому стільчику біля груби...

Коли Перша світова війна стихла, більшість холмщаків повернулися на свою батьківщину, не захотівши лишитися в Росії. Але не надовго. Через якихось 25 років привид переселення чатував на них знову.

Жителів обох сіл мали розселити у малолюдні райони Дніпропетровської та Одеської областей України.

В евакуацію дозволялося взяти коня, корову, дрібну рогату худобу, сільськогосподарське знаряддя, 10 центнерів майна і стільки ж зерна та продуктів. «Бумага все витримає», — говорили старші. Насправді ж люди могли взяти стільки, скільки помістилося на віз, адже майно своїми силами потрібно було довезти до залізничної станції. Все інше довелося залишити.

1 березня 1945 року жителі Колеховичів вирушили в дорогу до станції Хелм своїми возами, біля кожного йшли прив’язані корови, кози та вівці, які теж вирушали в евакуацію. На станції кілька днів під відкритим небом чекали на вагони. Нарешті подали теплушки без даху. У кожному вагоні поміщалося кілька сімей разом із худобою та майном. Їхали довго — майже тиждень, в антисанітарних умовах, ховаючись під ковдрами від дощу та холоду.

За евакуаційним листом, мій дід Томаш Дзятко залишив у Колеховичах 7,2 гектара землі, в тому числі 3,5 гектара орної, житловий будинок на 100 квадратних метрів з прибудовою 127 м, стодолу 223 м та погріб 20 м. Селянам було обіцяно землю — вдвічі більше, ніж залишено, і нові будинки.

Пригоди почалися ще в дорозі. З розповіді бабусі Жені, на одній із станцій до вагону зайшов офіцер, який наказав солдатам забрати харчі та коней на користь радянської армії. Із вагонів винесли все заготовлене селянами на довгу подорож і на перший час на новому місці, поки обживуться: бочки із солоним салом, мішки з борошном, гречкою, збіжжям. Натомість військові видали людям довідки про те, що продукти у них рекві-зовані і будуть компенсовані в колгоспі на місці прибуття.

Селян привезли у селище Широке Дніпропетровської області. Обіцяних хат там не було, тільки сухий степ навкруги, згадувала бабуся. Голова колгоспу глянув на папірці й обурився: за його словами, в колгоспній коморі не було ані зерна, ані інших продуктів, тож віддавати забране військовими не мав чим. Переселенців розташували по чотири сім’ї в одній кімнаті, кожна родина мала лише один куток на всіх. Але навіть такого житла бракувало. Більшість переселенців розмістили просто в полі. Дід Томаш викопав землянку і поселився там із родиною. Селян спіткало гірке розчарування. Ніхто не збирався виділяти обіцяну землю взамін залишеної, у колгоспі змушували працювати задарма — за трудодні. Врожаї були малі — на сухій землі нічого не родило. Було голодно. Батько згадував, як діти потайки збирали колоски у полі, а одного з його друзів навіть заарештували і засудили на 10 років за «вредительство советской власти» — збирання тих колосків... Через труднощі, хвороби, тугу за рідною землею померла моя прабабуся Софія.

Працьовиті холмщаки голодували. Через рік дід Томаш надумав повертатися додому, як би там не було. Щоб не створювати паніки і не викликати підозри, селяни вирішили вирушати на Холмщину поодинці. Ходили чутки, що кордон із Польщею відкритий. Аби не потрапити до рук НКВД, дід Томаш посадив мою бабусю Женю з дітьми у поїзд, який мав їхати на Західну Україну, і домовився зустрітися з нею у прикордонному місті Ковелі, а сам подався пішки разом із рятівницею від голоду всієї сім’ї — коровою Зіркою. Корова була чорнява красуня, з білою зірочкою на лобі, розпо-відала бабця. Йшов ночами, вдень відпочивав, зустрічаючи людей, робив вигляд, що пасе корову. Два тижні їхала бабуся з дітьми до Ковеля — поїзд подовгу стояв на станціях. За два тижні дід Томаш пройшов 900 кілометрів шляху разом з коровою. Коли вони з дружиною та дітьми зустрілися у Ковелі, там уже були, не знаючи, що робити далі, тисячі холмщаків, які хотіли повернутися додому, — кордон між УРСР та Польщею був закритий.

Багато хто з переселенців з Холмщини залишився на Волині — неподалік від польського кордону, в надії, що колись таки зможе повернутися додому. Все, що отримала родина мого діда від радянської влади, — низеньку хатку розміром десь 50 метрів на чотирьох сотках землі у місті Ківерці, покинуту виселеними поляками.

Дід Томаш помер у 1960 році, ще до мого народження, і дуже шкода, що нам так і не вдалося з ним зустрітися на цьому світі. Іноді я уявляю собі, як він іде вночі разом з коровою Зіркою по дорозі і зірки на небі осявають його шлях повернення до рідного дому, який так і не вдалося пройти до кінця.

Мій батько, Петро, вивчився, став інженером і все життя будував дороги на Волині, був винахідником і раціоналізатором у своїй галузі. Мав хобі: у вихідні їздив по Україні, розшукував своїх односельців з Колеховичів, ніби збираючи їх знову разом. У 1990-х був серед організаторів волинського культурно-просвітницького товариства «Холм-щина». Мріяв повернутися додому — не дочекався, не зміг. Як й інші 500 тисяч українців, що були виселені з Польщі.

Операція «Евакуація» вдалася тим, хто її задумав. Частково, бо очищені від українських селян території навіть і досі, коли Польща — в Євросоюзі, не можна назвати успішними чи заможними — вони найдепресивніші у країні.

Тим, хто ще залишився після виселення живий, і досі боляче. Вони й досі підтримують ті давні — родинні чи сусідські — зв’язки і згадують свої рідні прабатьківські села. Вони не погоджуються з тим, що це була евакуація — добровільне виселення у зв’язку з певними обставинами і з можливістю повернення, як пишеться у словниках. За всіма ознаками, це була етнічна чистка з елементами геноциду. Чи дочекаються ті, що ще залишилися живими, об’єктивної політичної та правової оцінки цієї, однієї з найтрагічніших і не до кінця висвітлених, сторінки в історії українців?

Одеса—Варшава—Одеса.