Місяць березень — давня назва протальник — такий знаковий для українців, знов дарує місту зустріч з прекрасним. Наприкінці минулого тижня одеські художники відкрили у своїй виставковій залі по вул. Торговій, 2 традиційний — уже котрий рік поспіль — великий Шевченківський вернісаж. Чи не єдині з-поміж усіх творчих спілок (а певне таки єдині) одеські художники своєю власною творчістю вшановують нашого національного генія, ще й запрошують до участі у святі своїх друзів-однодумців: письменників, артистів, музикантів, науковців…

Попередніми роками то завше були конференції, велелюдні, з багатьма гостями. Цьогоріч усе відбувалося скромніше, бо й час такий — зусібіч тиснуть проблеми, неспокійно в країні. «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!» — наче увінчує виставку великий фотоплакат, або ж банер, геніально скомпонований з тисяч зменшених фотографій Майдану та знаний всіма ще з презентації в Літмузеї альбому, випущеного за підсумками ювілейної Шевченківської виставки. В експозиції він чомусь опинився збоку… Та навіть з того свого кутка викликає певні думки, емоції та асоціації.

Без сумніву, багатьом пригадалися попередні березневі виставки. На таких зустрічах завше є наратив, є взаємозбагачення думками, задумами. Здавалось би, що нового можна сказати сьогодні про Тараса Шевченка, коли вже й 200-ліття відзначено три роки тому? А нічого й не треба говорити. Геній — це безкінечність і нескінченність, це завше — якесь відкриття, якийсь несподіваний заверт думки, тому що Шевченко — у кожного свій. Й тому розповіді поважних гостей завше цікаві й захопливі. А господарі — ті, хто взяв участь у цій виставці, — представили свої найкращі твори. Як нові, так і давніші роботи. Й зовсім не обов’язково, щоби там був присутній Тарас Шевченко. Ми бачимо різні творчі стилі, манери, техніки, але разом з тим бачимо Україну, рідний край.

— Наше щастя, що ми живемо вдома, на своїй рідній землі. Але часто забуваємо, що це наша земля і що ця земля живить нас. Вона є синонім і візуальний знак пам’яті. Етнічної пам’яті. Слава Богу, що ми щороку згадуємо Шевченка. Це наша базова основа. Якщо хтось не розуміє, що є глибокий патріотизм, то він не зможе зрозуміти навіть те, що він робить. І не зможе модель творчості відкрити для себе в тому сенсі, що максимальна емоційна віддача, самопожертва можуть тобі дати таку нагороду невеличку, як успіх. Я бачу тут образ Шевченка, його звучання для нас, художників, для нашого арт-простору.

Це з виступу заступника голови Одеської органі-зації НСХУ, заслуженого художника України Сергія Савченка. Уряджена спілкою виставка різниться від попередньої більшою наповненістю образами рідної землі, глибиною почуттів, емоційністю, прагненням неформального підходу до участі у вернісажі. Нема творів, як мовиться, прохідних, недовершених.

— Хочеться, щоб дух Шевченка був присутній у наших роботах, — вочевидь, керівник малярської секції одеської спілки Микола Овсійко висловив думку багатьох учасників виставки.

Цьогорічний березневий вернісаж прикрасили вельми цікаві виступи гостей. Деякі маловідомі або ж призабуті факти з життя двох великих українців — Тараса Шевченка й Івана Франка — та неординарні висновки з них озвучив поет, краєзнавець Олег Олійників.

І, мабуть, не могла не зацікавити художників пропозиція ще одного гостя.

— Мені не вистачає одеської Шевченкіани, — сказав Тарас Максим’юк, збирач і дослідник одеської україністики, заслужений працівник культури України, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. І пояснив, що йдеться про увічнення в образотворчості тих будинків в Одесі, звідкіля йшли до Шевченка листи й куди він сам писав з вдячністю. А також пам’ятників поетові, яких у місті шість. І місць на Одещині, пов’язаних з його ім’ям. Усе це може бути не лише зафотографоване, а й змальоване, зарисоване художниками. Певна річ, що й описане. Вочевидь, ця думка, чи інформація до відома, цілком на часі, надто коли подумати про стан архітектурних пам’яток у місті.

Високий емоційний рівень виставки, якась така родинна теплота передалися й художникам. Вони прагнули неодмінно тут же поділитися своїми думками чи емоціями, пережитими чи то від перебування на Чернечій горі, чи від якоїсь зустрічі, яка схвилювала ставленням до святого кожному українцеві імені.

Очільник Одеської організації НСХУ, народний художник України Анатолій Горбенко подякував колегам за щорічну участь у цих виставках…

Мистецькі роботи, розвішані на білих стінах, часом нагадували оті проталини в березневім снігу, які являють нам живе обличчя природи — найкращого в світі мистця, і які можна побачити хіба що в Седневі — улюбленому місці Тараса Шевченка.