Книгу-фотоальбом «Широкинська операція» нещодавно презентували у переповненій залі Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського колишні бійці полку «Азов».

Презентація, як і саме видання, присвячені подіям дворічної давнини під Маріуполем. У виступах, що прозвучали на вечорі, — спогади про ті звитяжні дні, гіркота втрат, розповіді про полеглих побратимів, оцінка поточної суспільно-політичної ситуації в нашому місті та країні...

Це книга про одну з найуспішніших операцій українського війська за час війни на Донбасі, коли полк «Азов» майже власними силами, героїзмом молодих хлопців за п’ять днів звільнив п’ять населених пунктів та відвів вогонь від мирного Маріуполя. У передмові до видання читаємо:

«Село Широкине є стратегічною точкою для оборони Маріуполя. Висоти над селищем панівні в даному районі, контроль над ними — це, фактично, ключ до контролю над містом.

4—5 вересня 2014 року саме в цьому районі силами батальйону «Азов» був зупинений ро-сійський наступ на Маріуполь. Відповідно до перших Мінських угод Широкине мало стати нейтральною зоною, тож українські війська були звідти виведені, натомість уже в жовтні 2014-го в селище ввійшла російська бронетехніка.

Бойовики «ДНР» закріпилися на Широкинських висотах, після боїв під Донецьким аеропортом сюди був переведений батальйон «Спарта» під командуванням А. Павлова («Мотороли»). Вночі 23-24 січня 2015 року бойовики «ДНР» обстріляли Східний район Маріуполя з установок «Град», внаслідок чого 26 мирних мешканців загинуло.

До Маріуполя прибув перший командир полку «Азов», а тепер заступник голови Комітету Верховної Ради з національної безпеки та оборони Андрій Білецький. Він спланував й організував наступальну операцію.

10 лютого 2015 року «азовці» пішли в наступ. Полк «Азов» визволив 5 населених пунктів (Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове, Павлопіль), вибив терористів з Широкинських висот і закріпився там. У результаті кількаденних боїв загинули 7 «азовців», близько 50 зазнали поранень. Натомість було ліквідовано понад 100 бойовиків «ДНР» і знищено близько 10 одиниць бронетехніки. Широкинська операція стала єдиною успішною масштабною наступальною операцією за весь час АТО. В результаті боїв під Широкиним Маріуполь був убезпечений від арт-обстрілів».

Спілкування з одеситами відкрив боєць з позивним «Сварг»:

— Сьогоднішня зустріч — це не суто презентація книги, це, передусім, захід, присвячений вшануванню пам’яті бійців, які загинули в Широкинській операції. Насамперед наших трьох земляків, трьох славних одеситів — «Акели» (Миколи Троїцького), «Козака» (В’ячеслава Кирилова) та «Кутуза» (Олександра Кутузакія). Це книга-спогад і книга-фотоальбом.

Друг «Вирій», засновник видавництва «Орієнтир», у якому книга побачила світ, розповів про ініціативу її створення, ідею та структуру:

— Цим видавництвом опікуються волонтери та учасники війни на Сході України. Хоча воно наразі є неприбутковим і навіть збитковим, люди на своєму ентузіазмі роблять велику справу, яка продовжує нашу боротьбу та наближає нашу перемогу. Довелося вчитися редагуванню, верстці, ілюструванню, макетуванню — всім аспектам видавничої справи. У нас цим зараз займаються десятеро осіб.

Книга проілюстрована обличчями цієї війни, цього наступу. Широкинська операція — приклад успішного ведення бойових дій добровольчим підрозділом. У моєму розумінні, вона організована і втілена для того, щоб показати всьому суспільству, військовим, волонтерам, що потрібно продовжувати свою боротьбу, свою щоденну наполегливу роботу, аби врешті закінчити війну. Наша ціль — за-кінчити війну, але нашою перемогою, максимально швидко, з мінімальними втратами серед військових та цивільного населення.

Широкинська операція — сильний мотиваційний фактор, вона показала, що ми можемо перемагати, можемо повертати наші землі. Це одна з небага-тьох успішних операцій і єдина успішна наступальна операція. Вона здійснена саме добровольчим полком і показала світовій спільноті, що українці здатні перемагати. Це ідея, з якою ми працювали над книжкою. Це книга для кожного, від малого до старого. Ми всі — одне ціле, ми маємо боротися далі, незважаючи на те, що нам важко.

Анатолій, позивний «Дон»:

— Ми не дуже красномовні, бо основна риса «азовця» — щось робити, а не балакати. «Азов» довго простоював, а 9 лютого всім наказали здати свої телефони. Наші родичі почали турбуватися. Стало зрозуміло, що це не просто так, що буде дуже серйозний бойовий вихід. Почалася підготовка на полігоні. Наш підрозділ, артдивізіон вогневої підтримки, впродовж доби пристрілював міномети, які отримали кілька днів перед тим. У ніч з дев’ятого на десяте ніхто не спав, ми перевіряли боєкомплект і готувалися до виїзду. Вночі, о пів на четверту, ми завантажилися на транспорт і рушили у бік Широкиного.

Спочатку ми, шість мінометів, стояли статично, це було помилкою, але згодом почали міняти позиції. Мінометник знає, що міномет на одному місці може стріляти не довше п’ятнадцяти хвилин, інакше ворожа сторона його виявить і знищить. Того дня дуже хотілося спати, бо не спав десь тридцять годин. Прийшов туди, де пролетів 125-міліметровий снаряд, — я буквально відбіг 12—15 метрів. Було, здається, 9 пострілів, і треба було відходити в бік Сартани. Слава Богу, всі хлопці відійшли, пізніше було дві легкі контузії. Так закінчився перший день. Ми всі були раді. Голодні-холодні, але ж ми, нарешті, почали воювати!

Успіх операції в тому, що вона розроблялася буквально на ходу. Скажемо так, наш генералітет не встиг передати інформацію на той бік. Це моя особиста думка, але, гадаю, не лише моя.

Були втрати в «Азова» та у побратимів з інших підрозділів. Але успішна операція такого масштабу додала нам упевненості. Командування переконало хлопців, що ми можемо це робити, ми можемо захищати свою землю, а хлопці, які пішли від нас, — це пам’ять і біль для кожного з нас. Ми повинні в нинішній ситуації продовжити те, що вони розпочали, не лише те, що стосується війни, а й те, що в державі твориться, ми повинні зробити так, щоб їм там, згори, не було за нас соромно.

Боєць «Бесараб»:

— Кожен присутній тут брав безпосередню участь в операції. Я не був в окопах з автоматом, але забезпечував бійців на передовій усім необхідним. І без моєї та товаришів участі операція не відбулася б. Кожен виконував свою функцію, бо кожен мав робити свою справу для досягнення спільної мети. Я чув свист куль над головою і розриви мін поруч...

Хлопці поклали своє життя, щоб ми з вами продовжили їхню справу і досягнули мети. Наша мета — докласти всіх зусиль, щоб побудувати нову державу. Ту державу, про яку ми з вами мріємо разом. Ми маємо не просиджувати у «Фейсбуці», а гуртуватися і приймати рішення, які нас наблизять до мети. Презентація цієї книги — один з кроків для досягнення мети. Раджу цю книгу одеській громаді до прочитання. Прочитати і замислитися.

«Бесараб» зауважив, що із трьох загиблих побратимів-одеситів найкраще знав «Акелу», бо знайомий з ним був ще з одеського «Правого сектора».

Друг «Сварг» переконаний, що загиблі одесити-«азовці» мають належати до пантеону героїв, які полягли за Україну, однак одеська міська влада всіляко гальмує навіть відкриття їм меморіальних таблиць, вигадуючи недолугі підстави:

— Це, зокрема, робить і сумновідома історико-топонімічна комісія, один з членів якої регулярно дає інтерв’ю сепаратист-ським виданням. Але він і досі перебуває на волі, бо СБУ не знаходить в його словах «складу злочину». Та й для інших членів комісії Україна — «тимчасове явище та історичне непорозуміння». Один з них, депутат міськради, при обговоренні питання про встановлення меморі-альних таблиць в Одесі сказав: «Зачем засорять фасады мемориальными табличками?». Інша членкиня комісії зі своєї «колокольні»: «А что это за позывные такие — «Акела», «Кутуз», «Козак»? Это типа, как клички у животных? Как у птичек попугай Кеша?..». Не хочу продовжувати про цю гидоту. Ми повинні довести справу до кінця, щоб пам’ять про наших героїв не була спаплюжена. Ми маємо зробити Одесу містом, де буде елементарна повага до наших героїв.

Друг «Мотив», який служив у роті охорони, розповів про «Козака».

Друг «Поручик» був у підрозділі артилерії, штатний офіцер-артилерист. Всю операцію з 10-го по 15-те провів у боях. Вивів з оточення мобілізованих з Національної гвардії. «Звичайна робота, війна, рутина, перестрілки», — ділиться боєць. «Поручик» розповів також кілька епізодів про «Акелу», якого вважає безстрашним. «Козака» знав ще до війни.

Друг «Жук» працював у порту «Південний». Пішов до військкомату, але там йому відмовили, тож вступив до «Азова», найрадикальнішого і найчеснішого, як він висловився, формування. І не прогадав. Пройшов перепідготовку і став командиром гаубиці Д-30. «Війна — це завжди страшно, хто що б не розповідав. Але життя таке, що призначення жінки народжувати, а чоловіка — воювати. У нас чимало гасел «за мир», але скажу, що деколи потрібна війна. Ви бачите, як усе гидко відбувається з боку Росії.

В такій ситуації, даруйте, ми маємо бути чоловіками, а не «оленями», — наголосив «Жук».

Спогадами поділилися також бійці «Вовк» та «Борода» (останній — з Білорусі, каже, що в добровольці «Азова» його привело загострене почуття справедливості).

Презентацію книги «Широкинська операція» друг «Сварг» закінчив такими словами:

— Наші хлопці ціною свого життя відстояли Маріуполь. «Козак» колись у своєму інтерв’ю для «Вавилона 13» сказав, що він приїхав воювати за зміни в країні. І ми не повинні опускати рук. Ми розуміємо, що ця стара система поки що тримається, що лише свині біля корита помінялися і більше нічого, але ми маємо шанс справді змінити країну і перемогти. Наша перемога буде найкращою пам’яттю про наших героїв.