У читальній залі Одеської національної наукової бібліотеки до 100-річчя подій Української революції та створення Української Центральної Ради цими днями відбулася презентація книжково-мистецької виставки «На щаблях державотворення».

Захід відкрила генеральний директор бібліотеки, заслужений працівник культури України Ольга Ботушанська. З вітальним словом виступили начальник відділу управління культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини облдерж-адміністрації Ярослава Різникова та начальник відділу по роботі з бібліотеками департаменту культури та туризму Одеської міської ради Юрій Санак. Цікаві та змістовні доповіді про революційні події, що розгор-талися 100 років тому, передовсім в Одесі, виголосили науковці ОНУ ім. І. І. Мечникова: Тарас Вінцковський — доктор історичних наук, професор кафедри історії України історичного факультету і заступник декана цього факультету з виховної та наукової роботи, кандидат історичних наук, доцент кафедри археології та етнології України Наталія Петрова, а також доцент кафедри правових дисциплін Одеської філії Міжрегіональної академії управління персоналом, старший науковий співробітник Одеського історико-краєзнавчого музею, кандидат історичних наук Сергій Боган. Про відображення революційного піднесення в українській літературі часів Визвольних змагань 1917—1923 років говорила культуролог Тетяна Ананченко. Свої думки з приводу відзначення історичної дати висловили учасники мистецького вернісажу — художники Віктор Гоманюк, Лариса Дем’янишина, Тетяна Маслова, Зоя Пасічна, Микола Прокопенко.

У дуже обмеженому просторі так званої ротонди, що при кінці великої читальної зали, зо три десятки молодих людей уважно слухали все, про що говорилось. А говорилося, назагал, про речі вельми цікаві й навіть сьогодні ще мало знані — передовсім, у молодіжному середовищі, а саме до молодих мізків необхідно доносити ці знання. Говорилося про події, що сто років тому відбувалися в Одесі, ось тут, на цих вулицях і майданах, у цих будинках, попри які вони так часто ходять. Ось вони вийшли з бібліотеки і йдуть добре знайомою вулицею, і хтось із них — ще під враженнями від почутого — каже: «Стійте, чи не в цьому будинку тоді відбувалася…». «Та ні, це не тут». «А ми зараз подивимось, прочитаємо». Подивились… А прочитати — зась: меморіальної таблиці нема… Їх нема ніде! Себто вони є, але… не ті. Не про ті події і не про тих людей, котрі сто років тому робили історію — робили тут, в Одесі. А така конкретика завше приваблива, така прив’язка до місця завше цікавить, викликає певні думки чи й асоціації. Робили тоді історію такі самі студенти, їхні ровесники — адже одеські студентські громади вже 3 березня 1917-го зібралися та проголосили резолюцію: відновлення української держави та поширення сфери вжитку української мови. До речі, саме в молодіжному середовищі сьогодні найчастіше звучить україн-ська мова, тому що молодь тонше, об’ємніше, глибше відчуває час.

Подумати лишень: сто років минуло, а виклики перед суспільством, завдання перед ним — ті самі. Тоді, як і тепер, вони творили українську нашу пізніше обікрадену історію. І люди ті — від рядових військовиків і до генералів армії УНР та міністрів усіх українських урядів, від курсантів та гімназистів і до професорів, майстрів слова, художників — так само були обікрадені, аж двічі: спочатку про них цілковито забули, бо до такого забуття наш і без того забудькуватий народ примусили «брати»-окупанти, а по ста роках (нехай і по сімдесяти) цього забуття нікому й до голови не прийде подумати про якісь бодай скромні меморіальні таблиці, пам’ятні знаки тощо. А коли й просвітлить чиюсь високодумну голову така думка, то зішлються на нестачу грошей — це в наш теперішній час універсальна відмовка. Хоча грошей у країні — нелічено, не вистачає лишень на потреби цієї країни — нашої, країни, бо зосереджені вони в руках бандитів, а ті — не віддадуть самі…

Та ви лишень гукніть, і громадськість сама прийде зіпхнути отого каменя на Привокзальній, що за «Макдональдсом», якого не знати як обминула декомунізація по-одеськи. Певне, тому, що «зашифрувався» в зелених насадженнях. А, зуаважте, напис на тому камені свідчить, що тут загинули українські герої, котрі захищали здобутки Української революції. Тієї, 100-річчя якої ми сьогодні так широко відзначаємо, що подекуди молодь навіть не тямить, про що йтиметься. І, мабуть, ліквідація цього знака торжества наших ворогів таки вартує цілої лекції про Центральну Раду. А най-краще — коли і те, й те буде в парі йти. Скільки ще тих знаків про комісарів, чекістів, «вірних ленінців» та іншу почвар розкидано по всій Одесі?! Не кажучи вже про цілу область! Чи до-їжджатимуть туди лекції, різноманітні виставки, конференції, семінари тощо? Туди, де поки що часом раюють всілякі — м’яко кажучи — недруги незалежної соборної української України, що тихенько, а чи й не криючись, працюють там на отой горезвісний «русскій мір»…

А ще була захоплююча розповідь про перипетії з тогочасним Чорноморським флотом — як на кораблях мінялися кольори прапорів і як УНР через власну недбалість та недалекоглядність втратила, врешті-решт, і потужний флот, що перейшов до неї у спадок від Російської імперії, і сам Кримський півострів. Дивовижно, але на відстані цілого сторіччя аналогії з нашим часом — майже один до одного.

Виступи наших істориків були, як завжди, цікавими, несли інформацію, відому, назагал, тільки людям цього фаху. Шкода лишень, що майже не називалися одеські адреси тих подій. Вшанування 100-ліття нашої революції ще лише розгортається, отже, треба сподіватися, що ця інформація, ці вельми важливі й корисні — та що там казати: необхідні! — знання з української історії стануть набутком багатьох. Як привід замислитися над своєю роллю у вітчизняній історії, як спонука до дії, до особистої відповідальності за долю Батьківщини. Так, як поповнили вони того дня голови трьох десятків тих молодих людей, котрі прийшли на цю презентацію. А більше так звана ротонда читальної зали бібліотеки не годна вмістити. До чого це? А до того, що такі серйозні заходи потребують, відповідно, широкої або, принаймні, цільової авдиторії.