Сьогодні значні ресурси ЗМІ активно переконують громадян України в необхідності децентралізації влади та її реформуванні. «Так, це справді необхідні часові елементи розвитку суспільства. І якщо ми бачимо, що вони працюють у якійсь країні, то чому не можуть працювати і в нас?» — думаємо ми. А з іншого боку, запитуємо себе: а з якого це дідька «сильні світу цього» хочуть ось так, без усякого для себе зиску, передати владу тим, кому вона й так належить за Конституцією (стаття 5): «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»?

Чому ж така шалена боротьба розгорілася за децентралізацію саме сьогодні? Бо, мовляв, передбачає передачу значних повноважень від державних органів органам місцевого самоврядування, які є найближчими до людей. І це правильно. Але це вже було. Згадаймо: «Земля — селянам, фабрики і заводи — робітникам». Схоже, чи не так? І що з того вийшло? У кого тепер земля? Заводи? Шахти? Навіть повітря? Виходить, що «все повертається на круги своя»?

Два роки тому Президент П. Порошенко підписав закони, які визначають напрямки впровадження механізму децентралізації в Україні, — «Про добровільне об’єднання територіальних громад» та «Про основи державної регіональної політики». Верховна Рада також прийняла в першому читанні проект змін до Конституції в частині децентралізації. Але куди і на кого спрямовані вони?

Якщо взяти до уваги, що вищі посадовці країни, як і депутати, обираються для того, щоб дбати про народ, то й спрямовані ці зміни повинні бути на краще життя народу. А чи житиме народ від того «краще»? А якщо згадати, що вищі посадовці (і не тільки) є представниками олігархічних або близьких до них структур, то ці рішення набувають для народу ціни «безкоштовного сиру».

Закони «Про добровільне об’єднання територіальних громад» та «Про засади державної регіональної політики» є, на перший погляд, необхід-ними для впровадження механізму децентралізації в Україні. Але їх головний зміст не покращення життя народу, а можливість у майбутньому за їх допомогою залучати величезні кошти від європейських донорів, які і матимуть від того основний зиск. І знову народ залишається ні з чим. Хіба що з новими боргами, які, буцімто, він уже позичав сам, від свого імені.

А де ж наші, державні, національні кошти? Ми вже не встигаємо навіть кліпати очима на ті мільярди доларів та євро, які без кінця позичають наші найвищі посадовці, кожного разу нагадуючи нам цими «позиками», що наша бідність йде від нашої національної дурості і що поки ми не продамо китайцям, сирійцям, полякам чи комусь іншому наші рідні землі, ліси, річки, озера, родовища, які Господь Бог призначив нам для виконання Його заповіту «плодитися та розмножуватись» на ній, то «не буде нам щастя».

Здавна відомо, що «добре там, де нас нема». Саме на цьому базується теоретичне припущення, що пострадянські та постсоціалістичні країни, які, мовляв, провели реформу децентралізації, сьогодні значно випереджають Україну в соціально-економічному розвитку. Завдяки реформі вони включили в роботу те, що є найціннішим капіталом будь-якої держави, — інтереси людей. І, навпаки, прибрали головну перешкоду на шляху успіху й добробуту — корупцію. Тому для України є актуальним та об’єктивно необхідним, так вважають «реформатори», впровадження політики децентралізації.

Можливо, комусь справді здається, що в українців відсутній інтерес до кращого життя і що всі, хто живе краще, зобов’язані подоланню у своїх країнах корупції. Суперечка тут не допоможе, бо корупція — то, без сумніву, гальмо з гальм. Але хіба інші пострадянські країни вже подолали її? І живуть від того ліпше від нас? А ми — убогі, бо ще не подолали її? Це химера, бо основою кращого життя будь-якої країни є її політична незалежність, яка дає змогу народу в спокої і планувати, і працювати, але без олігархічної системи, чого досі у нас нема.

Ми вже провели в районі низку реформ та реформувань. І щоразу втрачали власні інституції: зв’язок, пошту, пенсійне управління, значну частину юридичних та дорожніх служб, промислових підприємств тощо. Тепер взялися до наших шкіл та медичних закладів, повне реформування яких призведе до остаточної деградації не тільки цих галузей, а й життя довкруж них, натомість давши людям повну волю помирати, коли кому заманеться, та бути неуками, що неминуче призведе до згасання опору народу визначеній йому цими реформами долі.

А як же «приклад» тих громад, у яких хіба що сир у маслі не купається? Ви це хотіли спитати? А от нехай повернуть усе «реформоване» у сусідів, як от у нас, і тоді ми побачимо, хто у чому буде купатися.

Згідно із запропонованими змінами, замість нинішніх місцевих адміністрацій державу на місцях представлятимуть префекти, а місцеве самоврядування здійснюватимуть відповідні ради та їх виконавчі органи.

І що, всім буде краще від того, що голова РДА стане префектом? Згадаймо, що з цього приводу каже народна мудрість: «хрін за редьку не солодший». Тому відмовлятися від одного на користь іншого, як у випадку з міліцією-поліцією, все одно що «товкти воду в ступі».

Людей переконують у тому, що «повноцінне місцеве самоврядування покаже перспективи розвитку держави, аби надати можливості кожній людині знайти своє місце в країні і впливати на цю перспективу через участь у житті громади, в тому числі економічному. А головне — це поверне людям відчуття власної гідності та спроможності самореалізовуватися у своїй державі».

А сьогодні що, наше самоврядування неповноцінне? Чи держава не бачить своїх перспектив? Що, крім демагогії, закладено у ці переконання? І чи насправді після того кожна людина зможе самореалізуватися у власній державі? Кожна! І яким чином — без належної освіти, здоров’я, професії, практичних навичок?

За взірець нам ставлять сусідів із Балти, де фермер, депутат обласної(!) ради, показав на прикладах, як живуть зараз села в громаді: сільський голова (староста) працює без апарату сільської ради (без печатки, бухгалтера, секретаря, прибиральниці, сторожа тощо), тобто тільки виконує функцію статиста померлих жителів села. У нас від такої реформації згоріла дитяча спортивна школа, коли поскорочували всіх «нічних директорів» і заклад залишився наодинці із паліями.

Нам після «об’єднання громади» обіцяють, що кожне село Ананьївської міської громади житиме на ті кошти, які надходитимуть до бюджету з відповідної території та державних субвенцій, котрі розподілятимуться із розрахунку на одного жителя чи учня «на розсуд голови міської об’єд-наної громади», а не від прибутку кожної сільської громади. А якщо «розсуд» голови міста специфічний?

Самореалізуватися у своїй державі можна лише за однієї умови — коли вона справді твоя по духу, по крові, за переконанням, коли в ній господарюєш ти, а не за тебе, коли перед законом усі рівні, коли обирають не партії, а людей; у країні, в якій не цькують її справжніх патріотів, по-дібних до Степана Бандери чи В’яче-слава Чорновола. Не реформування потрібне у першу чергу, а виховання кожного громадянина у любові до своєї країни, щоб маленька хвора дитина не стояла на паперті з протягнутою рукою, збираючи кошти на своє лікування, а щоб держава вважала за свою честь і свій обов’язок дбати та лікувати таких дітей, допомагати їм, завжди пам’ятаючи, що й ця дитина є її громадянином та патріотом.

Знайомлячись з припущеннями, що і як буде після децентралізації, у мене склалося враження, що ті, хто вносить ці пропозиції, або ніколи не були в селі, або роблять усе можливе, щоб заплутати людей і продовжувати рибалити у каламутному середовищі. Вони, складається враження, не знають, що таке громада. Адже у кожному населеному пункті свої особливості, свої підходи, своє бачення.

На практиці — це звичайнісіньке «зачищення» українських земель від їхніх мешканців, бо якщо із села піде сільрада, місцеві депутати, то з нього підуть і школа, і дитсадок, і бібліотека, і медицина, і дороги, і все інше, а з ними підуть у небуття і хати.

Чи не згущую я фарби? Чи проти я політичних новацій? Ні, в жодному разі! Навпаки, я всім серцем бажаю своєму народові щастя. Але перш ніж об’єднувати громади, потрібно створити інфраструктуру. І доти, поки не будуть побудовані якісні дороги, які з’єднають усі села з центром, поки не буде вирішена проблема транспортного сполучення, медичного обслуговування, говорити про об’єднання передчасно.

Взяти хоча б нашу центральну районну лікарню. Реформа пропонує створення госпітальних округів з центром у Балті чи Подільську, а однією з вимог визначення клінічних маршрутів до центру, куди направлятимуть пацієнтів з тією чи іншою патологією, — доїхати потрібно за 60 хвилин. Скажіть, будь ласка, як нашими дорогами можна вкластися в цей проміжок часу? Чи не потрібно було б спочатку відремонтувати дороги?

І таких запитань до держави чимало.

А візьміть наше пологове відділення, одне з кращих в області. Те, над чим працювало не одне покоління ананьївців, на що було витрачено силу коштів, пропонується відправити в нікуди. Хіба це не злочин?

Тому всі ми повинні уважно поставитися до того, чому так поспішно намагаються схилити нас до прийняття згубних для майбутнього рішень. Бо ж у народі не випадково кажуть: «Сім раз відмір, а один раз відріж». А народ, як знаємо, «скаже, як зав’яже» — на віки!