В одній із провідних клінік Військово-медичного клінічного центру Південного регіону тривають звичайні будні. Довгий коридор, запах ліків, лікарняної їжі. Ранкова метушня лікарських обходів і біль перев’язок. В одній із палат знаходяться воїни – учасники бойових дій в зоні АТО. Хлопці, як і там, на передовій, підтримують один одного, підставляють братерське плече. Так їм легше, простіше. Адже доля їм встигла показати іншу реальність, яку розуміють лише ті, хто теж із нею знайомий.

Заступник начальника клініки травматології та ортопедії, що входить до структури центру, полковник медичної служби Сергій Адаменко, як і більшість військових хірургів, отримав бойо­ве хрещення на сході України в зоні АТО, рятуючи по­ра­нених воїнів, які прибували до 61-го мобільного госпіталю. Лікарську кваліфікацію Сергія Івановича підтверджує великий досвід практичної роботи у військах. Та на досягнутому він не зупиняється. Він людина із великим серцем. Його пацієнти часто телефонують, розповідають, як склалися їхні справи на службі або в цивільному житті.

– Вписатися в «інвалідний формат» психологічно, фінансово та фізично більшості не під силу. Тому потрібна допомога всіх, хто оточує цих хоробрих чоловіків, розуміє, якими тяжкими є становище і фізичні страждання поранених. Але тут потрібна не жалість. Важливіше дати точку опертя, допомогти знайти нові орієнтири. Адже ми люди, нам під силу адаптуватися. Тільки от духовних сил допомогти ближньому мало у кого вистачає. Тут, у військово-медичному закладі, в палати до поранених приходять волонтери, друзі, родичі та близькі. І подарунки приносять потрібні, і словом добрим допомагають нам лікувати воїнів. Але вдома, на жаль, наші герої залишаються часто сам-на-сам зі своїми проблемами. Та й чим може допомогти рідня, яка живе в глухому селі, та ще й коли немає ані роботи, ані можливості навчатися? – розповідає військовий лікар. – Звичайно, виникають фінансові проблеми, за якийсь час протези потребують ремонту або заміни. Як дістатися до того ж госпіталю на чергову реабілітацію, підібрати нові «руки» й «ноги»? Тому ми тут намагаємося повернути наших хлопців до реального життя, дати надію на завтрашній день.

Як розповів мій співрозмовник, працювати з кожним пацієнтом доводиться індивідуально. Протези добираються досить уважно, після ретельних примірок. Технічні можливості деяких іноземних екземплярів роблять їх майже «живими». І навіть якщо знаходяться кошти на їх придбання за допомогою різних благодійних фондів, заважають юридичні перепони. Як оформити закордонний паспорт хлопцеві, у якого немає рук? Адже він навіть розписатися не може! Потрібні опікуни, які мають кошти і час на оформлення відповідних документів.

...Телефонують Сергію Івано­вичу його нинішні й колишні пацієнти досить часто. Серед них і захисники Донецького аеропорту – славетні «кіборги». Сьогодні військовий лікар продовжує боротьбу за збереження кінцівок рядового-контрактника Павла Кокошка, який підірвався на ворожій міні. Воїн, не зважаючи на тяжкий стан, має бажання продовжувати службу, адже у цивільному житті він себе на бачить...

Про те, щоб повернутися до рідної частини, мріє й воїн-контрактник Олександр Кравченко. Адже прикладів, коли до військових підрозділів повертаються воїни, які втратили частки своїх кінцівок, сьо­годні чимало. Тож щойно заживе після кількох операцій пошкоджена нога, він неодмінно намагатиметься повернутися у стрій.

Не втратив надії й оптимізму захисник України Віктор Жуков, тридцятип’ятирічний мешканець села Ісаєвого, що на Одещині. Він втратив ноги під час бойових дій на сході країни. Вже після лікування у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону та у відомій клініці судинної хірургії в Німеччині, по тривалій реабілітації, він намагається бути максимально корисним для своєї країни та родини. Воїн-герой з натхненням працює в народному господарстві, з упевненістю говорить про завтрашній день, вірить у мирне майбутнє України.

Солдат Вадим Мазніченко переніс операцію з ампутації ноги й руки. Перше його відрядження на передову у 2015 році пройшло вдало. Але біда сталася роком пізніше, під час виконання бойового завдання. Його група майже досягла мети, коли несподівано спрацював вибуховий пристрій. Вадим відразу усвідомив, що сталося. Діяв чітко і грамотно, але вберегтися від ворожого «подарунку», на жаль, не вдалося. Ворог ретельно охороняв стежку, і коли бійці намагалися її обійти, трапився ще один підрив. У одного з його бойо­вих товаришів постраждала нога, іншому посікло осколками спину. В ті хвилини Мазніченко переживав за своїх побратимів більше, ніж за себе. Але й йому після поранення була потрібна тривала фізична та психологічна реабілітація.

У клініці довелося на власні очі побачити, як у ці важкі хвилини підбадьорюють захисників України медичні сестри. Ці милі жінки є справжніми ангелами-охоронцями. Маючи свої родини, дітей, роботу, вони знаходять вільну хвилинку для поранених, щоб почитати їм цікаву книгу, втішити, щось необхідне принести, та й смачненьким потішити. Хіба цього мало? Мабуть, немає таких ваг, на яких можна зважити таке милосердя. Допомогти й підтримати воїнів-героїв є справою їхнього життя.