Сімдесят три роки тому Червона армія вибила німецько-румунські війська з Одеси і 10 квітня 1944 року прапор переможців був встановлений над містом. Німецькі та румунські війська зазнали поразки, а Одеська наступальна операція, що була одним із епізодів масштабного наступу 3-го Українського та 2-го Українського фронтів з метою розгрому військ групи армій «А» (з 5 квітня «Південна Україна») стала фінальним етапом Дніпровсько-Карпатської стратегічної операції.

Попри драматичний і подекуди трагічний перебіг наступальних дій, навіть радянські історіографи писали скупо: «Стрімкий наступ радянських військ призвів до швидкого захоплення 9 квітня Одеси». А в зарубіжній літературі Одеській наступальній операції й поготів присвячується два-три рядки. Хоча і плин операції, і її наслідки зовсім не рядові. З обох боків у боях брали участь понад 700 тисяч осіб, події розгорнулися на 170-кілометровій ділянці фронту. За підсумками операції Чорноморський флот отримав можливість базуватися в Миколаєві, Очакові та Одесі. За 20 днів радянські війська пройшли з боями до 160 кілометрів, вийшли на рубіж річки Дністер і захопили плацдарми для літнього наступу, що відомий під назвою Ясько-Кишинівської операції. Група армій «А», що була найбільшим угрупованням німецько-румунських військ, зазнала стратегічної поразки і була розсічена навпіл, частина її відійшла на південь, а інша, зазнавши тяжких втрат, була витіснена на західні території України.

Чому ж операції з визволення Одеси приділялося так мало уваги, а якщо і говорилося про неї, то часто у відриві від загального перебігу подій на фронтах Другої світової війни? До речі, саме так, як і про героїчні 73 дні оборони Одеси в 1941 році, коли на тлі масштабної поразки радянських військ упродовж усього стратегічного фронту Одеса подавала приклад не лише відчайдушної стійкості, а й умілого управління військами. Звісно, така стійкість оборони зводила нанівець зусилля Генерального штабу виправдати поразки на фронтах браком підготовки та озброєння, неукомплектованістю військ РСЧА.

Директивою Ставки ВГК від 11 березня 1944 року передбачалося оточити 6-ту, 8-му німецькі та 3-тю румунську армії, притиснути їх до узбережжя Чорного моря і знищити. Зважаючи на те, що найкрупнішим опорним пунктом у смузі оборони цих армій була саме Одеса, не важко уявити собі той відчайдушний опір, який здійснили б німецькі війська, блоковані в місті, і які масштабні руйнування загрожували Одесі під час штурму, з наказом про що Ставка ВГК не забарилася б.

Кінно-механізована група генерала Плієва отримала задачу 9 квітня зайняти Овідіополь і перетнути шлях до відступу військ супротивника, що ташувалися в Одесі. Водночас 8-ма гвардійська, 5-та ударна і 6-та армії мали замкнути кільце оточення і притиснути німців до моря. Однак кіннотники спочатку запізнилися, а потім, уже узявши Овідіополь, під натиском відходячих німецьких частин полишили його знов. Значна частина військ 44-го та 72-го армійських корпусів німців вийшла з оточення і відійшла за річку Дністер. Кіннотники Плієва були переспрямовані до передмість Одеси і в ніч на 10 квітня вони вже оволоділи Татаркою та Дальником, розвиваючи атаку на місто. Частини 8-ї гвардійської армії на світанку 10 квітня зайняли Одеський порт, а воїни 248-ї стрілецької дивізії 5-ї ударної армії встановили прапор на куполі Оперного театру.

Чи існував насправді наказ командувача 3-го Українського фронту генерала армії Малиновського: «Артилеристам по місту не стріляти, пілотам місто не бомбити», – і вся операція, всупереч задумкам Ставки, була саме так хитро проведена талановитим майбутнім маршалом і кавалером ордена «Перемога», аби зберегти Одесу? А чи цей наказ – міф пропаганди, яких було і є чимало? Хтозна. Але ставлення корінних одеситів саме до Родіона Яковича Малиновського завжди було теплішим, аніж до всіх інших радянських воєначальників.

* * *

Десятого квітня 1974 року стовпчик термометра ледь дотягував до 10 градусів. Дрібний дощ то починав накрапати, то вщухав, і крізь хмари проглядало сонце. Мокра трава газону парка Шевченка та незграйний гомін голосів за кущами, що відокремлюють бокову стежку від Лідерсівського бульвару. Здаля, з Алеї Слави долинає «тр-р-р, тр-р-р» – відлуння меморіального кроку почесної варти. І раптом голоси на бульварі вщухли, почувся шурхіт багатьох ніг і дивний, ніби прозорий, дзвін.

– Чуєш, – сказала мені мати. – Це дзвенять медалі.

Погойдуючись у такт крокам ветеранів, нагороди на їхніх грудях тихенько і нерівно співали мелодію, яка здалася мені зовсім не переможною, а сумною, майже скорботною. Пропаганда того часу вже достатньо попрацювала над створенням «лакованої» версії дійсності. У художньому, публіцистичному зображенні навіть найтрагічніших моментів війни обов’язково червоною стрічкою проходила думка «а все ж таки ми перемогли». І слова «ніхто не забутий, ніщо не забуто» перетворилися на простий літературний прийом. Може, саме тому мене, першокласника, так вразив той тоненький звук. І ще: продавчиня квасу, що кожен день сиділа в тій самій рожевій кофті біля бочки на розі Канатної та Великої Арнаутської і захриплим басом могла поставити на місце будь-якого любителя «свиснути бокал». Її рожева кофта з медаллю «За відвагу» стоїть у мене перед очима й досі.

Ті одесити, хто наочно бачив і пережив окупацію та визволення Одеси, ставилися до офіційної чорно-білої точки зору на історію по-різному. Архівні документи, відкриті вже два десятки років, спростовують чимало легенд офіційної радянської історіографії. Але й зараз у тих, хто любить Одесу, існує якийсь психологічний блок, що заважає неупереджено оцінити і прийняти всі факти про ті 32 місяці історії міста, починаючи з героїчної оборони і закінчуючи маршем переможців по Ришельєвській вулиці. Саме тому новомодні «реконструкції боїв» на землі, що уся просякла кров’ю відомих і невідомих солдатів, іще довго не знайдуть відлуння у серцях одеситів. Пам’ять про той тоненький дзвін бо­йових нагород заважає.